У 1968 році впливовий комітет Гарвардської медичної школи дав смерті мозку визначення-оксюморон: «незворотна кома як новий критерій смерті», знехтувавши тим фактом, що перебувати у комі означає бути живим, а не мертвим. Визнання людини мертвою за критерієм смерті мозку — це основний засіб отримання донорських органів для трансплантації.
Обґрунтованість критерію смерті мозку є предметом дискусій серед тих, хто вірить у вроджену гідність кожної людини. Дехто, включно зі мною, переконаний: смерть мозку — це не смерть людської особи. Інші вважають, що при повній та незворотній втраті всіх функцій мозку, людина вже мертва.
Я вважаю, що незалежно від того, яку позицію займає людина, ми повинні виступати проти використання критерію смерті мозку у клінічній практиці.
Обґрунтованість смерті мозку можна оцінити на двох рівнях.
1) на теоретичному: якщо мозок зруйнований, тобто зазнав «тотального патологічного некрозу», чи обов’язково людина є мертвою?
2) на практичному: чи справді мозок людини, визнаної мертвою, був зруйнований?
Досліджуючи будь-яку біоетичну проблему, ми повинні почати з вивчення наукових доказів — нашою відправною точкою має бути реальність. Далі ми аналізуємо наукові докази, звертаючись до філософії та теології, і зрештою приходимо до морального висновку. Якщо ми не будемо діяти у цьому порядку (наприклад, сформулюємо філософську ідею, а потім спробуємо штучно нав’язати її реальності), ми припустимося фундаментальних помилок, які призведуть до помилкових висновків. З цією метою пропоную розглянути клінічні випадки трьох пацієнтів.
Випадок «ТК»
Випадок із пацієнтом, чиє ім’я приховане під літерами «ТК» стосується теоретичної обґрунтованості смерті мозку. Стаття 2006 року у «Journal of Child Neurology», що його описує, безпосередньо стосується критичного питання: чи обов’язково людина, чий мозок повністю зруйнований, є мертвою?
У 4 роки ТК захворів на менінгіт бактеріального типу. Ця інфекція зруйнувала його мозок. Важливо розуміти, що у ТК не залишилося жодної вцілілої мозкової тканини. Його мозок був справді мертвий. Але чи померла його людська особа?
Незважаючи на відсутність мозку, ТК жив протягом 20 років. Його годували через зонд, його організм боровся з інфекцією та підтримував температуру, його тіло пропорційно росло і фізично розвивалося. Іншими словами, тіло ТК продовжувало функціонувати як єдине ціле, і я стверджую, що не існує іншого способу це пояснити крім постійної присутності душі, принципу інтеграції душі і тіла. Випадок ТК демонструє, що людина може жити навіть за відсутності функціональної тканини мозку.
Деякі вчені юдео-християнської традиції, що підтримують використання критерію смерті мозку, стверджують, оперуючи складними філософськими аргументами, що хоча ТК і прожив 20 років, фактично він був мертвий протягом усього цього часу. Певні католицькі вчені, що підтримують критерій смерті мозку, твердять, що тіло ТК було живим, а сам він — ні. Обидва погляди нагадують казку про голого короля: нас просять не вірити власним очам, наполягаючи, що ТК лише здавався живим або що те, що було живим, лише здавалося ТК.
Читачі, користуючись своїм здоровим глуздом, можуть самі вирішити: вважати живим чи мертвим пацієнта, чиє тіло тепле і рожеве, чиє серце б’ється, чий організм росте і підтримує житєдіяльність протягом 20 років — і чи є він людиною, а чи новим біологічним видом.
Випадок Зака Данлапа
Перейдемо тепер до обґрунтованості смерті мозку на практичному рівні: якщо у пацієнта констатували смерть мозку, чи зруйнований його мозок?
Перший випадок, який ми розглянемо — це історія Зака Данлапа. У 2007 році, коли йому був 21 рік, він отримав важку черепно-мозкову травму, потрапивши у аварію на квадроциклі. Його доставили до лікарні літаком, і через 36 годин лікарі констатували у нього смерть мозку.
У своїх водійських правах Зак вказав, що хоче бути донором органів, тому його батьки дали дозвіл на їх вилучення. У той самий час двоюрідний брат Зака, що працював медбратом, занепокоївся, бо йому здалося, що той насправді не помер. Він ухопив Зака за ногу і пошкрябав його п’яту кишеньковим ножем — Зак висмикнув ногу. Потім двоюрідний брат встромив свого нігтя під ніготь Зака — і той відсмикнув руку. Ці рухи поставили під сумнів діагноз смерті мозку, а тому неминуче видалення його органів було скасоване. Таким чином Зак ледве уникнув смерті.
Через 5 днів він відкрив очі. Через 12 — сказав своїм батькам «Я вас люблю» і зробив свої перші кроки. Через 48 днів він вийшов із реабілітаційного центру і повернувся додому. Згодом Зак розповів, що чув, як лікар оголосив про смерть його мозку, і що він дуже розсердився, але не міг дати цього зрозуміти.
Випадок Зака ілюструє приклад пацієнта, якому діагностували смерть мозку, але при цьому:
1) він не був мертвим;
2) у нього не було смерті мозку;
3) він повністю одужав.
Прихильники критерію смерті мозку можуть стверджувати, що випадок Зака не задокументований офіційно, а тому не може виступати у якості прикладу. На прагматичному рівні ми можемо запитати: чи це насправді має значення? Випадок Зака — це приклад серйозного помилкового діагнозу у клінічній практиці, чи то через те, що наявні рекомендації не мають 100% надійності, чи через варіабельність у слідуванні їм.
Випадок Джахі Макмат
13-річна Джахі у 2013 році перенесла операцію на горлі через те, що страждала на апное уві сні. Згодом у неї виникла сильна кровотеча, і її стан різко погіршився. У певний момент її серце зупинилося на 10 хвилин, а через два дні у Джахі констатували смерть мозку.
У цьому випадку лікарі чітко дотримувалися всіх рекомендацій щодо діагностики смерті мозку та задокументували їх. Попри це, Джахі прожила ще 4 роки, доки у неї не з’явилися ускладнення зі здоров’ям органів черевної порожнини. Більшість цього часу вона перебувала вдома у матері, де була підключена до апарату штучної вентиляції легень і отримувала харчування через зонд. Збереглося відео, на якому видно, що Джахі рухалася і реагувала на прості прохання. Її тіло зазнало змін, пов’язаних зі статевим дозріванням, у неї настала менструація. МРТ показало, що у неї вціліли великі ділянки мозку. Таким чином, хоча Джахі діагностували смерть мозку згідно з чинними медичними організаціями, вона не була мертвою, і її мозок — теж.
«Смерть мозку» не дорівнює смерті
У зв’язку з вищезгаданим постає питання: скільки насправді таких пацієнтів, про яких ми не знаємо через припинення підтримки їхнього життя або вилучення органів?
Ті, хто не знайомий з медичною літературою, можуть бути здивовані, дізнавшись, що приблизно у половини пацієнтів, яким діагностували смерть мозку, зберігається стійка функція гіпоталамуса. Чинні рекомендації дозволяють визнавати їх мертвими, бо їхні автори не вважають стійку функцію гіпоталамуса пов’язаною зі смертю мозку. Але це порушує логіку, якої дотримується більшість прихильників критерію смерті мозку з юдео-християнського середовища, говорячи про повну втрату функцій мозку як ознаку його смерті. Не може бути повної смерті мозку, якщо гіпоталамус, його частина, досі функціонує.
Якби кожному пацієнту, у якого констатували смерть мозку, давали час на ймовірне відновлення функцій мозку, а не видаляли його органи, це, безумовно, призвело би до збільшення кількості живих, а не мертвих. Ба навіть більше — загальне число пацієнтів, у яких збереглася стійка функція мозку певного типу, могло би перевищити половину, оскільки багато з цих функцій неможливо перевірити клінічно.
Я вважаю, що всі ті, хто вірить у святість життя, незалежно від того, підтримують вони теоретичне обґрунтування критерію смерті мозку чи виступають проти, повинні виступити проти використання цього критерію для отримання донорських органів у клінічній практиці. Тоді ми зможемо єдиним фронтом підтримати медичні дослідження, які шукають інноваційних та морально несуперечливих способів заміни пошкоджених органів.
Переклад CREDO за: Доктор Джозеф М. Ебле, National Catholic Register
фінансово.
Щиро дякуємо!
