Отець Олександр Халаїм розповів про свій досвід душпастирства як військового капелана.
Священник підкреслив, що в цей час Церква має бути поруч із людьми, підтримувати їх і дбати про те, «щоб нас не переміг дух ненависті» — пише Vatican News.
Отець Олександр, який належить до Кам’янець-Подільської дієцезії РКЦ та є військовим капеланом, прибув до Рима разом із деякими священиками з України на ІІІ Всесвітню зустріч Місіонерів милосердя. Вона відбулася 23-25 квітня 2022 року.
Співрозмовник української редакції Радіо Ватикану поділився насамперед особистим досвідом переживання війни. З одного боку, він зазначає, що важко знайти пояснення людській ненависті й агресії, яка виливається на мирних жителів; а з іншого боку — вказує на необхідність перебувати поруч із людьми, які зазнали насильства. Але, перебуваючи з українськими солдатами, їхній капелан бачить в них велику надію і силу духу. «Вони усвідомлюють, що стоять за те, що гідне їхнього покликання», — зазначає о. Олександр Халаїм.
Жива віра
«Часом на передовій видно, що ці люди, прості, без богословської освіти, мають більшу віру, ніж деякі священники (мабуть, і я), тому що це віра жива, віра, не вичитана з книжок. Це віра, що кожна хвилина дарова нам Богом; що я пережив цей день, дочекався цієї ночі, коли поруч із тобою вибухає дім із твоїми друзями, а ти залишаєшся живий. І це віра, яка дає пережити цю хвилину. Мабуть, не буде помилкою сказати, що на війні немає людей невіруючих. Там кожен вірить у Бога, якого зустрів, у Бога, про якого розказали священники, Бога, якого показали батьки, рідні. Під час літургії приходили і протестанти, й католики, навіть юдеї приходили, щоб почути про Бога. Служачи Великодню Євхаристію, я бачив сльози солдатів, які стояли струнко майже всю Службу Божу; але це були сльози радості, надії, сльози переживань, сльози конкретної зустрічі, коли було видно, що вони потребують цього Слова, потребують цієї Присутності. І це є віра. Яка ця віра — важко судити з боку теологічного, богословського; але я думаю, що це віра жива».
Запах війни
Ділячись думками про завдання Церкви у цей важкий час, о. Олександр підкреслює, що Церква має бути поруч із людьми й підтримувати їх. Ще одне важливе завдання — дбати про те, «щоб нас не переміг дух ненависті»:
«Завдання Церкви — це, як колись сказав Папа Франциск, бути зі своїми вівцями, пахнути своїми вівцями. Зараз, на превеликий жаль, у нас є “запах” війни: запах горіння, запах сліз, запах також і прокльонів, запах ненависті, запах злості. Це різні запахи. Для мене було досить дивним відчуття, коли ми ще з одним дияконом в’їхали в зону війни і він запитав мене: “Ви чуєте те саме, що і я?” Коли в’їжджаєш туди, ти чуєш цей запах війни. Я не знаю, як його передати, але це запах війни.
Наприклад, коли я був у Бучі, в Ірпені, Гостомелі, там чути запах спаленого. Але коли в’їжджаєш на Донеччину, там чути запах війни. Я пробував спілкуватися з тим дияконом, і ми не могли один одному відповісти, але обидва відчули те саме: відчули цей запах війни, щось, від чого йдуть «мурашки» по тілу й ти відчуваєш, що тут є сльози, тут є прокляття, тут це все є. Цей запах війни — він до такої міри сильний, аж ніби тебе просочує. І зараз, мабуть, багато людей, багато наших громадян набралися цього запаху війни, цього болю; але головне, щоб цей біль, цей запах війни не переміг. Церква має дати надію. Попри все, Церква має дати надію. Церква має бути з людьми — не лише з солдатами: з тими, хто постраждав, також і з тими, хто залишився зараз удома.
Наприклад, я згадую матір, яка служить в теробороні, у неї четверо синів на передовій; цій матері як ніколи потрібна підтримка. Ніхто їй не обіцяє, що все буде гаразд, але — що її сини зробили правильний вибір, що вони пішли захищати Україну, пішли захищати рідний дім. Підтримка, присутність і Церква особливо має допомогти, щоб ця ненависть не перемогла. Бо якщо нас подолає дух ненависті, то ми вже програли».
Молитва
Ви також є свідком страждання, болю зла… Що Ви робите для того, щоб Вас не поглинуло це все?
«Перш за все, я шукаю самотнє місце, місце молитви, коли можу, так як кожен із нас зараз заряджає телефон, “зарядитися”, щоб мати силу духу в собі; і ці запитання, що в мене виникають, цей біль, цей крик, який постає всередині, — я на 90% не розумію, того, що зараз відбувається! І більшість наших громадян не розуміє. Але я віддаю це Богові і кажу: “Боже, допоможи це все пережити і йти далі”. Головне — не затриматися, бо цей біль, страх, ненависть можуть затримати, щоб ми далі не рухалися, а жили в цьому».
Таїнства на війні
Два останні місяці стали для отця Олександра періодом незабутніх зустрічей. Він розповідає про одну з них. Це історія про те, як один католицький солдат підготував до Святих Таїнств свого побратима.
«Досить багато було таких зустрічей. Пам’ятаю приготування одного солдата, який все життя казав, що невіруючий. Він за тиждень приготувалася до сповіді, бо хотів іти на першу лінію як християнин — приступити до сповіді й охреститися. Інший солдат зголосився допомогти по книжечці готувати свого побратима. Насправді, коли була ця сповідь, коли були ці таїнства, то я побачив, що не кожен катехит так добре приготує до таїнств, як приготував цей солдат. Тобто видно було відповідальність за іншого. І це був великий дар, бо я бачив людину, яка прийняла Таїнство Євхаристії і була рада, що стала християнином».
Зараз милосердя — це захищати Україну
Для священика поїздка до Рима була додатковим навантаженням. Він пояснює, чому все ж таки вирішив приїхати на ІІІ Всесвітню зустріч Місіонерів милосердя.
«Передусім — щоб бути поруч із Папою і подякувати за те, що він робить; показати, що в Україні війна і вона триває, що ця війна досить жорстока; а також показати іншим, що війна триває, що війна не закінчується і надалі забирає багато людських життів. Бо навіть багато моїх знайомих у Римі чи по дорозі запитували, чи насправді так, чи інакше. Я казав їм, що це набагато страшніше, ніж показують медіа, і це триває.
Але насамперед — у єдності з Церквою показати, що Церква може зробити багато для того, щоб війна припинилася. Милосердя потребують усі, але милосердя — це тільки тоді, коли хтось шукає його, хто відкритий на милосердя.
Тому для мене було важливо зустрітися з Папою і подякувати за цей дар, за те, що він колись поставив мене служителем милосердя. Але також ми з комбатом вирішили, що я поїду у військовій формі, щоб показати, що війна триває, і зараз проявом милосердя є те, що ми захищаємо нашу Україну, захищаємо наших рідних. Це те милосердя, яке ми маємо до нашої землі, до наших рідних і близьких, до тих, хто нам дорогий».
«Важко говорити про прощення, коли летять бомби»
Серед ключових тем звернення Папи до учасників цієї зустрічі були милосердя та прощення. Наші італійські колеги запитали отця Олександра Халаїма про те, що означають ці поняття в час війни.
«Перед прощенням, — відповів він, — має бути діалог. Прощення має бути прийняте. Прощення — це довгий шлях. Для мене зараз важко говорити про прощення, коли надалі летять бомби, коли досі гинуть діти, коли наші міста ще бомбардують. Коли припиниться вогонь, коли настане мир, а не тільки перемир’я, — тоді ми зможемо говорити про прощення; але це буде довгий шлях трьох-чотирьох поколінь. Пробачити те, чого зазнали жінки й діти, справді дуже важко. Так, ми, християни, маємо говорити про прощення; але ми не повинні зловживати цим словом, бо прощення — це відповідальність. Господь прощав не лише словами, а й серцем. Буде потрібне тривале лікування душ».
фінансово.
Щиро дякуємо!
