У деяких християнських спільнотах вірні позиціонують себе як «громадяни Неба». Все на цьому світі сприймають як тимчасове, тому патріотизм не вважають важливим і необхідним. Але чи це правильна християнська позиція — відкидати патріотизм?
Що загалом означає «патріотизм» із християнського погляду? Чи в Святому Письмі згадується про патріотизм, або ж у церковних документах? Як це — бути патріотом по-християнськи?
Є різні рівні патріотизму. Державний патріотизм — любов до своєї держави, національний — любов до свого народу, регіональний — прив’язаність до регіону, з якого хтось походить чи в якому проживає; локальний патріотизм — це любов до міста, села чи місцевості, звідки хтось походить, економічний — це пріоритетність товарів вітчизняного виробництва чи фірми з країни свого походження тощо.
Найчастіше маються на увазі перші два види патріотизму, і саме про них дискусій найбільше. Деколи їх навіть плутають, що стає приводом для суперечок і непорозумінь. Інколи представники «державного патріотизму» звинувачують представників «національного патріотизму» в націоналізмі чи навіть нацизмі, натомість ті другі звинувачують перших у «псевдопатріотизмі» чи в інших якихось «спотвореннях істинного патріотизму». Як завжди, справжній патріотизм пізнається не за словами чи деклараціями, але за вчинками і самим життям.
Розвиток ідеї патріотизму
Поняття «патріотизм» має світське походження, причому з давніх давен, хоч воно часто мало інше значення, аніж тепер. На приклад, у ранньоєвропейській історії «патріотами» називали тих, хто належав до певної області чи країни, тобто був «громадянином цієї країни». Також, іще раніше, поняття «патріот» мало деколи негативне значення. Приміром, давні греки, а потім римляни називали «патріотами» варварів, твердячи, що ті не мають нічого: ані культури, ані освіти, ані цивілізаційного розвитку, лише «спільну батьківщину», яка їх об’єднує, тому вони «патріоти».
У Римській імперії існував «місцевий патріотизм», тобто прив’язаність до якогось міста, що виражалося у вшануванні місцевих богів. Імператори також дбали про розвиток «універсального патріотизму», постійно роблячи певні релігійні вірування не лише місцевими, а й загальноімперськими. Нічого дивного, що християни, які тоді з’являлися і поширювалися в Римській імперії, нічого спільного не хотіли мати ані з «місцевим», ані з «універсальним» патріотизмами, бо це на практиці виражалося у вшануванні язичницьких богів.
Десь у часи пізнього Середньовіччя поняття «патріот» часто означає «мій» чи «наш земляк», тобто, знову-таки, щось з адміністративної категорії. Натомість сучасне розуміння патріотизму починає формуватися приблизно у XVII столітті; тоді воно означало «вірність королю». І вже у часи Просвітництва це поняття набуває статусу певної «світської чесноти». Світської — тому що часто воно протиставлялося релігійним чеснотам, виходячи з певного стереотипу. А саме: тут і там лунало твердження, що для духовенства їхньою батьківщиною є «небо», в той час як для звичайних громадян батьківщиною є їхня держава. Відповідно, треба не допускати духовних до виховання молодого покоління, бо таке виховання буде «непатріотичним». Особливо Жан-Жак Руссо розвинув ідею цього патріотичного виховання дітей. Саме представники Просвітництва і ввели в обіг поняття «патріотизм».
У ХІХ столітті ідеї патріотизму розвиваються, дедалі більше переходячи з етичної площини у політичну. Це час, коли завершується формування модерних націй, і, відповідно, виникають процеси, з цим пов’язані, — також і зловживання. Наприклад, виникає щось таке як «шовінізм», який характеризувався не лише надмірною любов’ю до своєї земної батьківщини, але й «ненавистю до чужинців». Назва походить від напівлегендарного наполеонівського солдата Ніколя Шовена, який з великим пафосом і одночасно популізмом висловлював свою любов до Франції та Наполеона. Пізніше він став героєм літературних творів, зокрема комедійних, а вже від його імені в середині ХІХ століття поширився термін «шовінізм».
Можливо, частково з приводу таких негативних форм «патріотизму», а властиво — через зловживання патріотичними почуттями, зроджується опозиція до цієї ідеї. Передусім у Маркса з Енгельсом та їхніх однодумців, а пізніше у комуністів в СРСР, для яких існував лише один-єдиний патріотизм: «вірність Радянській батьківщині». Зрештою, ще Маркс твердив у своєму «Маніфесті», що «робітник не має батьківщини», він повинен немовби вознестися понад цим. Нічого дивного, що критики комуністів називали їх «збоченими космополітами».
Також деякі мислителі, у відповідь на зловживання патріотизмом на державному рівні, були його опонентами — як, наприклад, Лев Толстой у Росії. Він твердив, що патріотизм — це «пережиток варварських часів, це зло, яке неминуче веде до агресії та ворожнечі» (див. Лев Толстой, «Патриотизм или Мир?», 1896). Космополітичні ідеї, відомі ще з часів Давньої Греції, особливо розвинулися в часи глобалізації, міжнародної солідарності, вільного пересування і торгівлі. У відповідь на це тут і там розвивається «агресивний патріотизм», часто пропагований державою, як це, наприклад, триває вже довгенько в нинішній Росії.
Виразні зловживання патріотизмом видні особливо у ХХ столітті, коли формувалися такі ідеології, як комунізм в СРСР, фашизм в Італії чи нацизм у Німеччині. «Патріотичне виховання» там велося, по суті, в шовіністичному дусі, тобто в парі з ненавистю до «інших», до «ворогів народу» чи «ворогів країни». Після падіння тоталітарних режимів зловживання патріотизмом залишилося прерогативою ультраправих сил, як протиставлення «лівому глобалізму і космополітизму». Хоча не раз «патріотизмом» деякі держави прагнуть прикрити свої злочини.
Патріотизм і християнство
У Святому Письмі немає слова «патріотизм». Проте любов до своєї батьківщини є чимсь нормальним для героїв книг Святого Письма. На сторінках Старого Завіту, особливо у ранніх книгах, таких як Книга Ісуса Навина, Книга Суддів, Книга Юдити, чи теж пізніших, наприклад — Книга Естери, Книги Макавеїв, бачимо не просто патріотизм ізраїльтян, але часто й жертовну боротьбу за свою батьківщину з різними ворогами чи окупантами.
Новий Завіт на перший погляд може здатися «менш патріотичним», аніж Старий, а деякі фрагменти можуть навіть спонукати до висновку про заперечення патріотизму авторами Нового Завіту. На підтвердження цієї тези часто наводять цитати з послань Апостола Павла. На приклад, із Послання до колосян: «Тим то немає грека, ні юдея, ні обрізання, ні необрізання, ні варвара, ні скита, ні невольника, ні вільного, а все й у всьому — Христос» (Кол 3, 11). Або з Послання до галатів: «Нема юдея ані грека, нема невільника ні вільного, немає ні чоловіка ані жінки, бо всі ви одно у Христі Ісусі» (Гал 3, 28). Проте ці цитати — це звичайне виривання з контексту сказаного Апостолом. Апостол Павло цим хотів сказати, що «у Христі» всі рівні, що віра у Христа нівелює різниці між народами, статями, соціальним статусом чи походженням. Натомість це все не скасовує ту дійсність, що у світі є чоловіки й жінки, греки чи юдеї, різні соціальні статуси. Іншими словами, духовне не повинно нівелювати земного, бо це абсолютно суперечить християнству, — що й виразив той-таки Апостол Павло, пишучи до солунян: «Як хтось не хоче працювати, хай і не їсть» (2 Сол 3, 10).
Це правда, що в ранньому християнстві не раз домінували космополітичні ідеї, у ранньохристиянських творах часто читаємо про «небесну батьківщину», яка протиставляється «земній батьківщині», або що ми тут, на землі, «паломники» і «чужинці». Так, наприклад писав під кінець І століття папа Климент у своєму Посланні до коринтян; але він також додавав, що, тим не менше, поки живемо тут, під час цього «земного паломництва», — не можемо ігнорувати земні закони і правила тих держав, в яких перебуваємо. Зрештою, протиставлення християнства локальному, тобто «полісному» (гр. πόλις — місто-держава) патріотизмові часто бралося з приводу, про який було сказано вище: через його язичницький характер. Натомість коли в Римській імперії язичництво перестало домінувати, церковні письменники починають позитивно висловлюватися про любов до батьківщини.
Амвросій Медіоланський у своєму творі «Про обов’язки священнослужителів» писав так: «Справедливість вимагає, щоб ми передусім вшановували Бога, далі — батьківщину, потім — батьків, і врешті — всіх інших людей» (27). Як видно, «вшанування батьківщини» стоїть у Амвросія на досить високій позиції в ієрархії цінностей, відразу після шани Богу. Дещо пізніше Григорій Богослов писав у своєму Листі до Софронія: «Шанувати матір — це свята справа. Проте у кожного своя матір, а спільна для всіх — Батьківщина» (26).
У Середньовіччі терміном «patria», тобто «батьківщина», часто називали «Царство Боже», «небо», «рай». Так, приміром, часто пише Тома Аквінський. Джерелом цього твердження могла бути цитата з Послання Апостола Павла до филип’ян: «Бо наше громадянство в небі, звідки і Спасителя очікуємо, Господа Ісуса Христа» (Флп 3, 20). Щоправда, тут з’являється не «patria» латиною чи «patriotes» грецькою, лише «municipatus – politeuma», що, власне, і перекладено українською як «громадянство», хоча деякі переклади воліють «батьківщина». Тим не менше, якщо Тома Аквінський чи інші середньовічні богослови говорили про «небесну батьківщину», то не заперечували вшанування й любові до «батьківщини земної».
У сучасному вченні Церкви про патріотизм декілька разів говорить ІІ Ватиканський Собор. У Декреті про місійну діяльність Церкви «Ad gentes» читаємо: «Християни, зібрані у Церкву з усіх народів, “не відрізняються від інших людей ні державним ладом, ні мовою, ні політичними інституціями” (Лист до Діогнета, 5), тому їм слід жити для Бога і для Христа за доброчесними звичаями свого народу. Як добрі громадяни, нехай вони плекають справжню діяльну любов до своєї батьківщини; цілковито уникаючи презирства до інших народів і екстремального націоналізму, хай вони плекають загальну любов між людьми» (AG 15). Тобто Собор повністю підтримує патріотизм, протиставляючись одночасно шовінізмові чи нацизмові.
В іншому документі ІІ Ватиканського Собору, а саме в Конституції про Церкву у сучасному світі «Gaudium et spes», читаємо: «Нехай громадяни великодушно і віддано плекають любов до батьківщини, однак при цьому хай уникають вузькоглядності; тобто вони мають завжди прагнути до блага всієї людської сім’ї, яка складається з рас, народів і націй, поєднаних між собою різноманітними узами» (GS 75). Іншими словами, патріотизм не може бути «вузьким» чи «закритим», лише відкритим на інших, разом із любов’ю до свого має характеризуватися пошаною і повагою до іншого.
Врешті, Катехизм Католицької Церкви так говорить про патріотизм: «Обов’язком громадян є співпрацювати разом із цивільною владою для добра суспільства в дусі правди, справедливості, солідарності і свободи. Любов до батьківщини, служіння їй випливають з обов’язку вдячності та з порядку любові» (ККЦ 2239). Тобто патріотизм є одним із виражень головної заповіді про «любов до ближнього як до самого себе».
Висновки
Для християнина, який живе поки що тут, на землі, бути «громадянином неба» і бути одночасно «громадянином своєї землі» — це норма, яка вберігає віруючу людину перед крайнощами. Протиставлення заповіді «любові до Бога» і заповіді «любові до ближнього» абсолютно незгідне зі Святим Письмом. Бути патріотом своєї батьківщини і бути вірним Богу християнином — це те, до чого нас Слово Боже закликає.
Не лише християнам, які є патріотами, але й патріотам, які є невіруючими, годиться уникати крайнощів, тобто екстремальних проявів патріотизму, які є фактично його запереченнями, такими як крайній націоналізм — сповідування вищості свого народу над іншими народами, чи шовінізм — проголошування ненависті до інших народів, релігій чи груп, або расизм — ненависть чи приниження інших рас.
Патріоти своєї країни чи свого народу живуть не лише у своїй країні, але й на планеті Земля, яка є нашим спільним домом. Тому любов і пошана до інших є складовою здорового патріотизму. Зрештою, коли інші бачать чиюсь любов до свого народу, яка проявляється в дієвій боротьбі за свою свободу чи права, то це викликає повагу. А коли ще крім цього є повага до тих інших народів чи держав, то це викликає дружбу.
Християни, які прямують до Царства Небесного, є одночасно громадянами земних країн. Їхньою батьківщиною є одночасно: вічне небо і дочасна країна, в якій вони проживають чи народилися. Головна християнська заповідь, подвійна і нероздільна, власне, передбачає одночасну любов до Бога — всім серцем, усією душею, всіма силами і всіма думками, і любов до батьківщини чи свого народу, подібно — усім серцем, усією душею, всіма силами і всіма думками.