Складно не запитувати себе «що не так із Церквою?», коли читаємо опис первісної Церкви з Діянь Апостолів.
То не була ідеальна спільнота, і не були ідеальними її члени, — однак вони мали динамізм віри, якого нам сьогодні бракує.
Діяння Апостолів, які ми читаємо на Месах у Великодній період, представляють нам початки Церкви Христової. Вона завжди є для нас точкою відліку, а особливо нині, коли в Церкві проявляються численні недомагання і ми щораз сильніше відчуваємо доконечність її оновлення. Треба, однак, зважати на оманливу спокусу ідеалізації того, що було колись, — бо ані Церква на цьому світі ніколи не була й не буде ідеальною, ані часів ідеальних для Церкви не буває. Ідеалізм і мрійництво легко можуть обернутися на самовиправдання за пасивність перед нинішніми викликами.
Церква з Діянь Апостолів безсумнівно мала ту перевагу, що в ній були люди, які особисто знали Христа. Тому в проголошуванні Доброї Новини вони могли посилатися на власний досвід. Але це стосувалося не всіх. Святий Павло пізнав Христа через містичний досвід та свідчення інших апостолів. Святому Луці довелося мати джерелами тільки оповіді інших. Деякі з цих спогадів були особливо цінними — як ті, наприклад, що можна було почути з вуст Пресвятої Богородиці, яка з волі Христа мала в первісній спільноті віруючих особливу повагу. Однак цей етап в історії Церкви проминув і повторити його неможливо.
А на цьому привілейованість первісної Церкви закінчується. Християни серед юдеїв, а тим більше — серед мешканців Римської імперії, були в той час не просто меншістю, а мізерною меншістю. З ними майже ніхто не рахувався. За припущеннями, за час життя святих Петра і Павла кількість сповідників Христа зросла до 100 тисяч. Це багато — беручи до уваги, що починалося з Дванадцятьох. Але що це було порівняно з мільйоном синів Ізраїля, а тим більше з 70 млн мешканців Імперії? Від перших же днів, як і передрікав Христос, їх переслідували: спершу юдеї, а від часів Нерона — також і римська влада. За визнання себе християнином загрожувало бичування, втрата майна чи смерть. Не всі проходили це випробування як герої.
Були такі, хто паралельно брав участь у храмовому культі (Єрусалимського храму) або в культах поганських (богів імперії). Інші шукали якогось компромісу з юдейським оточенням. Це стосувалося не лише тих «малих», але — в певний момент — навіть і св. Петра, якого зрештою св. Павло відкрито зганив. Та й сам св. Петро не був найкрутішим теологом, він не міг із цього погляду рівнятися зі св. Павлом чи Йоаном або Варнавою, які мали солідну освіту. Однак саме йому Христос ввірив верховну владу в Церкві. Встановив його першим Папою — хоча цей чоловік із Капернаума мав свої вади, слабкості й навіть публічно знані гріхи. Противники Церкви не вагалися це використати для дискредитації та цькування християн, для представлення християнства релігією дурнів. Бо як ще людина освічена може визнати над собою владу якогось там рибалки? А тим більше: чи може шанований громадянин ставати по стороні Когось, повішеного на ганебному хресті? У перші століття християни не використовували хрест як символ, бо це була у загальному сприйнятті огидна шибениця.
У соціальному сенсі Церква апостольських часів теж не була ідеальна. «Комуністичний» експеримент у Єрусалимі, з продаванням майна і проїданням грошей у спільноті, закінчився економічним крахом! Святий Павло потім був змушений збирати пожертви для цих братів по інших спільнотах. Швидко з’явились інші проблеми, хоч би такі як поділи на бідних і багатих, на юдеїв та греків, на прихильників Павла, Кифи, Аполлоса та інших. Суперництво між цими групами було не менш скандальним, ніж тертя всередині сьогоднішньої Церкви. Сексуальна розгнузданість і моральне зіпсуття, за які св. Павло критикував коринтських християн, було навряд чи меншим, ніж у середовищі поган. Це не було приводом пишатися! Попри це, кількість християн зростала. Все не так, як нині в Європі! Християнство мало в собі динамізм гірчичного зерна, яке, вкинуте в землю, найменше з усіх зерен, виростає у величне дерево. Тому що не бракувало сповідників Христа, готових свідчити про Нього аж до мучеництва.
«Кров мучеників це насіння нових християн», — писав у ІІ столітті Тертуліан. «Церква існуватиме так довго як довго на землі буде хоч одна людина, готова віддати життя за Євангеліє», — писав через 18 століть по тому Грем Грін. У цьому питанні століття не змінюють нічого. Церква не може чекати на «кращі часи». Вона завжди потребує героїчних свідків Євангелія, які не озираються на інших. У них Церква являє себе найкраще.
Переклад CREDO за: Генрик Зелінський, Opoka
фінансово.
Щиро дякуємо!
