Перебуваючи у Києві з нагоди презентації книжки о. Павла Вишковського ОМІ «Вісім щасливих доріг до святості», єпископ Харківсько-Запорізької дієцезії Павло Гончарук розповів, як зараз живе «дієцезія війни» і з якими проблемами та викликами доводиться мати справу.
— Життя у Харкові пульсує, людей повертається щораз більше. Під час обстрілів — дуже страшно; але, дякувати Богові, ситуація змінилася порівняно з тим, як було рік тому. Ми чекаємо на перемогу і робимо все, щоб її наблизити.
Але лінія фронту пролягає через усю нашу дієцезію, ворог постійно обстрілює прикордонні села. Є такі «гучні» місця, як Авдіївка, Мар’їнка, Бахмут; але це не означає, що інші місця не потерпають, — просто про них менше говорять. Ми маємо умовно дві категорії людей: військові та цивільні, — і кожна з них має свої потреби. Але є також поранені військові, є ті, що повернулися з фронту скаліченими, і вони становлять особливу групу, яка потребує нашої уваги — бо коли військовий воює, він почувається потрібним; але коли він уже не може брати участь у бойових діях, йому здається, ніби він уже нікому не потрібен. На жаль, такі люди часто залишаються на самоті або у вузькому колі, і тому я заохочую звертати на них особливу увагу у своєму служінні. Є ще така категорія цивільних, як літні люди, які не хочуть нікуди виїздити, та їхні діти, які не можуть їх залишити, стаючи тим самим «заручниками» своїх рідних. Тобто перед нами стоїть дуже багато моральних і духовних викликів.
Наша дієцезія — це один великий госпіталь, де кожен якимось чином поранений, де кожен несе на собі якусь фізичну, моральну чи духовну рану. І в цих умовах ми бачимо, яким великим даром є віра. Тому я заохочую кожного триматися, бо коли ти хочеш витягти когось із ями, але сам не вхопишся однією рукою за надійну опору, то можеш і сам упасти. На нас лежить велика відповідальність — як людей, як християн, як громадян: однією рукою міцно триматися за Господа, а другою допомагати ближнім, як умієш; а також вчитися і шукати способів, як це робити, щоб випадково ще більше не нашкодити. Наше завдання — не тільки захистити Батьківщину, але й відбудувати її, взяти за неї відповідальність. Для цього потрібно вірити Богові, дотримуватися Його заповідей, тримати удар і допомагати.
Коли я побачив фотографію, як руйнується храм у Бахмуті, мені було дуже шкода. Але найбільше шкода храму, яким є людина. Ми бачимо, що трапляється, коли Бог перестає бути поживою для людини, на що вона стає здатна. Людина, яка відкинула Бога, це найнебезпечніша істота у світі, бо вона має неспокійне серце — а воно дуже страшне. Неспокійне серце — це пекло; і те, що на нас пішли війною саме з росії, це наслідок порожніх сердець. Ми не маємо права допустити, щоб і наші серця спорожніли.
На окупованих територіях теж є наші цивільні парафіяни, хоча їх не дуже багато. Отець Гжеґож Рапа, який служив у Луганську, востаннє, коли там був, мусив іти реєструватися в «отдел по борьбе с преступностью и терроризмом» — тобто, за класифікацією окупантів, ти або терорист, або злочинець. Коли розпочалася повномасштабна війна, його там не було, але він підтримує контакт із парафіянами, наскільки це можливо. Священники з Донецька й Бердянська не встигли повернутися: одного застала війна, коли він їхав до мене, а іншого — у Польщі, звідки він якраз мав повертатися. Отцям-паулінам вдалося вирватися вже 5 березня, але це сталося випадково. Що відбувається в Маріуполі — невідомо, бо ми не маємо ніякого контакту. Щодо Бердянська, відомо, що там хтось із наших віруючих є, але ніхто не збирається на молитву. Люди в окупації можуть бути з нами через Ютуб або дивитися трансляції з інших храмів.
Фото: Олександра Ходаковська
фінансово.
Щиро дякуємо!
