«У Бога немає онуків, тільки діти». Чому дорослі діти католиків відходять від Церкви

Батьки відчувають провину — якщо дитина відійшла від Церкви, то, видно, хоч вони і «робили все», та, видно, таки «чогось не дали».

Чи насправді є підстави у віруючих батьків-католиків для пригнічування своєї душі провиною — розмірковує о. Анджей Драґула, співпрацівник теологічного факультету Щецінського університету, член Комітету теологічних наук Польської академії наук.

Після конференції про (не)можливість відчути Бога до мене підійшла жінка з запитанням, як бути. Її дорослий син перестав вірити, а колись же навіть був на зустрічах із Папою. В її голосі було все: сум, безпорадність, почуття провини. Сум — бо син покинув те, що для неї надалі залишається життєво найціннішим. Безпорадність — бо спроби поговорити він відкидає. Почуття провини — бо, як їй здається, вона зробила все, а однак, схоже, то вона не впоралася…

Це вже не перша така розмова. Синдром «дорослих дітей католиків», дітей, які покидають віру батьків, інколи у формі відкритого бунту, — явище щораз більше поширене. І викликає зрозумілий біль цих батьків. Вони запитують про пораду — якої я не маю. Час і процес — для цих батьків цього замало. Вони би хотіли щось сказати, якось переконати, щось зробити. Знають, що примус чи намова вже не спрацюють, а якщо й так, то лиш на хвилину, щоби «мама нарешті відчепилася».

Мій діагноз — робочий; але я вважаю, що старі методи не справдилися. Вже замало «релігійного виховання», впровадження у релігійне життя, в обрядовість, у звичай «ходити до церкви». Хтось слушно сказав, що в Господа Бога немає онуків — у Нього є тільки діти. «Міжгенераційний трансфер», переказування з покоління в покоління, стосується тільки того, що зовнішнє, оцього релігійного виховання, церковної соціалізації, — а сама віра, схоже, не піддається переказу. Загалом, приклад віри батьків є чимсь важливим; але в кінцевому підсумку, все будується на особистих стосунках із Богом, у пошуках, відкиданні, боротьбі, суперечці. Симона Вайль писала, що релігія буває перешкодою у вірі. І це вже безсумнівно так, коли дитина сприймає цю релігію як примус.

Інколи цей процес переходу від однієї фази до іншої відбувається лагідно. Стосунки дозрівають, переходять до більш внутрішніх, набирають індивідуального виміру. А інколи треба радикального відкинення успадкованої релігії, щоби віднайти особисту віру. Чи кожен її віднайде?.. Не знаю.