Церква мрій

Про яку Церкву я мрію? Щодня життя підсуває нові відповіді.

Про яку Церкву я мрію? Це питання напевно ставить собі кожен, хто читав відповіді людей, які взяли участь в анкеті польської газети «Rzeczpospolitа» i Католицького інформагентства KAI на цю тему.

Щиро кажучи, якби запитали мене, я був би заклопотаний. Щодня життя підсуває нові варіанти можливої відповіді. Церква на міру мрій з окремого дня могла б виявитися власною карикатурою. Однак сьогодні, в середині грудня 2010 року, я мрію про Церкву на взірець Царства Божого у версії св. Павла – Царство Боже це не справа того, що їмо і п’ємо, а це справедливість, мир і радість у Святому Дусі. І напевно саме тому для мене особливо близька відповідь, яку на анкетне запитання дала сестра Барбара Хировіч, професор Католицького Університету в Любліні (Польща). Я б також хотів Церкву, яка не боїться.

Весь час пригадую собі слова, які колись почув з вуст певного шанованого священика, знавця історії: «в середньовіччі деякі автори вважали, що праця в римській курії унеможливлює спасіння». Скандал? Сарказм, який виходить за всілякі рамки? Сьогодні напевно саме такою була б реакція на висловлювання в подібному стилі. Я не знаю, як саме відреагували середньовічні працівники курій, але такий підхід до дискусії мені подобається.

Не можна консервативно триматися і боронити все те, що ми застали

І що з того, що трохи сильно сказано? Коли при показанні якоїсь проблеми вживаються надто виважені слова, то все робиться ніяким. Навіть гірше, часто це створює помилкове враження, що насправді все не так погано. Може й не так. Але ніколи не буває так добре, щоб не могло бути ще краще. І не йдеться про підтримку критиканства. Мені здається, що не можна консервативно триматися і боронити все те, що ми застали. Християнин – це той, хто постійно не погоджується на застану дійсність; постійно намагається і себе і навколишній світ краще пристосувати до євангельських ідеалів. Якщо просто сказати, що все гаразд, це можливо й дозволить уникнути більших помилок, але водночас означатиме повільне впадання в летаргію. Потім потрібна буде революція, щоб з неї прокинутися.

Відважна, відкрита Церква людей, які вміють тримати дистанцію до себе самих і при цьому сповнені миру і радості, які виливаються з надії, котра походить від самого Ісуса Христа – ось моя мрія з грудня 2010 року. Забагато? Не думаю.

Анжей Мацура, wiara.pl