Гаманці семінаристів порожні – в них лежать лише водійські права і картки медичного страхування. Якщо вони хочуть щось купити, то повинні просити своїх наставників, аби ті виділили їм гроші – це одночасно гартування чесноти послуху і нагадування про те, що матеріальні речі не мають великого значення.
У них практично немає часу на те, щоб побути наодинці з самими собою: правила вимагають, щоб вони скрізь – на території семінарії і за її межами – ходили парами, як колись учні Ісуса, послані на проповідь. Вони живуть в світі, де немає мобільних телефонів і персональних комп'ютерів, і лягають спати о 10 вечора.
Будь-яка католицька семінарія в світі – не санаторій. Проте небагато студентів, що готуються стати священиками, живуть за настільки ж строгими правилами, як в Redemptoris Mater – експериментальній семінарії, завдання якої – виховати кліриків, ревно відданих церковному вченню і керівництву, і ревно бажаючих вести свою паству тим же шляхом.
З одного боку, устрій життя в семінарії схожий на той, яким би він міг бути 50 років тому, коли майбутні священики жили, відгородившись від зовнішнього світу. Але студенти Redemptoris Mater проповідують у парафіях і кожен з них повинен два роки провести в місіонерських подорожах. У пошуках католиків вони стукають в двері квартир Бронкса або околиць Міннеаполіса.
До суворих правил «важко звикати, але це тому, що ми всі виросли в дуже індивідуалістичному суспільстві, де завжди на першому місці стоїть «я», – говорить Джозеф Толедо. – Від такого світогляду потрібно позбавлятися. Але це не означає, що ми живемо під ковпаком».
Толеду 29 років, він син таксиста-пуерторіканця, і один з небагатьох тутешніх семінаристів, що народилися в Америці. Всього в Redemptoris Mater 33 студенти з 14 країн.
Це відображає зміну у складі духовенства США. Майбутні покоління священиків відрізнятимуться етнічною різноманітністю і ревним бажанням показати свою відданість Церкві – це показало недавнє дослідження, проведене національною католицькою організацією, що відповідає за набір абітурієнтів в семінарії.
У всьому іншому студенти Redemptoris Mater сильно відрізняються від своїх товаришів.
Ця семінарія не підпорядковується ні провінції чернечого ордену, ні місцевій католицькій дієцезії. Студенти і викладачі приїжджають сюди зі спільнот Неокатехуменальної дороги – невеликих груп з 20-50 віруючих, об'єднаних особливою любов'ю до навчання і проповіді, рідкісної для більшості сучасних католиків.
Неокатехуменат – міжнародний рух, що складається в основному з католиків-мирян. Організацію багато хто критикує: деякі вважають її «сепаратистською», провокуючою поділи в спільнотах, але прибічники руху це заперечують.
Підхід Неокахуменату до питань дисципліни в своїх семінаріях (окрім Денверу, в США центри Redemptoris Mater працюють в Бостоні, Далласі, Ньюарці і Вашингтоні), привертає до себе немало уваги.
У 2005-2006 роках Ватикан провів інспекцію американських семінарій. У підсумковому документі розслідування семінаріям рекомендували бути вимогливішими до студентів, щоб ті уникали «мирського способу життя», і освітні центри Redemptoris Mater були приведені в приклад іншим учбовим закладам.
Освітній центр Redemptoris Mater розташувався в зеленому житловому кварталі на південному сході Денверу. Студентське містечко, що нагадує іспанську місію, отримало назву «Центр нової євангелізації імені Йоана Павла II». Тут же знаходиться велика семінарія св. Жана Віаннея, де молоді чоловіки, в основному з Колорадо та Середнього Заходу, готуються стати кліриками Денверської архидієцезії.
Студенти обох семінарій здобувають однакову освіту і ходять на одні і ті ж лекції, обидві семінарії суворо дотримуються традиційного вчення Церкви. В жодній з них не ставиться під сумнів ставлення Церкви до контрацепції, целібату або вчення про те, що священиками можуть бути лише чоловіки.
Але в семінарії св. Жана життя протікає сучасно: студенти конспектують лекції за допомогою портативних комп'ютерів, користуються смартфонами, живуть в окремих кімнатах, збираються у вітальні, щоб подивитися телевізор, ведуть блоги і обмінюються через сайт Facebook новинами про відміну занять у зв'язку із снігопадом. Як правило, таким життям живе майже кожен семінарист в сучасних США.
Чоловіки з Redemptoris Mater (з латині це перекладається, як «Мати Визволителя») ведуть записи на планшетах для стенографії, і повинні просити дозволу, щоб повісити що-небудь на стіну свого гуртожитку, а все, що у них є – спільне, включаючи одну на всіх адресу електронної пошти (у будинку є один комп'ютер).
Хосе де Хесус Гарсія приїхав в Redemptoris Mater з Мексики 10 років тому. Хоча на той час вже звик жити сам по собі, проте досить швидко оцінив переваги прийнятих в семінарії правил.
Вимога, щоб семінаристи скрізь ходили по двоє, дала йому людину, на яку він міг опертися як на брата. Необхідність жити без грошей і залежати від інших стала уроком упокорювання, який послав Бог, вважає Гарсія.
«Якщо сприймати правила як обмеження, що не дозволяють тобі щось робити, то вони стають тяжкою ношею, – говорить він. – Але ми бачимо в них допомогу, тому що наше служіння, також як сімейне життя у мирян, – це щоденний подвиг».
Підлітком Гарсія віддійшов від Церкви. Він час від часу зустрічався з дівчатами, навчаючись в коледжі. Але одного дня батько переконав його піти на недільну Месу – того дня в храмі виступав хтось з руху «Неокатехуменальної дороги».
Здавалося, сенс проповіді був звичайним: Ісус любить вас такими, які ви є, і Його не хвилює ваше минуле. Але щось в цьому виступі промовило до Гарсії. Він знову почав ходити до церкви і одного дня «почув» покликання до священства. Але за покликанням він пішов не відразу – спочатку Гарсія влаштувався на роботу у фармацевтичній компанії.
«Я думаю, що Господь – справжній джентльмен. Він покликав мене тоді, але Він знав, що я лише заново відкриваю для себе віру. Він не квапив мене».
Як і інші, Гарсія дізнався з лотереї, в яку семінарію відправиться. Папірець з його ім'ям вийняли з кошика і прикріпили до напису «Денвер». Тут у нього почалося життя, центром якого є молитва і навчання. Дзвінок дзвонить в коридорі гуртожитку о 6 ранку і вже через півгодини всі збираються на молитву в маленькій каплиці.
Молитва нагадує Месу, покладену на музику в стилі фламенко. Одного дня вранці в середу, студенти, зібрані довкола покритого білою скатертиною і уквітчаного вівтаря, співали псалми під акомпанемент іспанської гітари.
«Господь проходить поруч, – говорить заступник ректора о. Федеріко Колаутті. – Він хоче, щоб ми йшли за ним. Ви готові йти, готові йти з ним? Якщо ні, ви – порожні».
Більшість американських семінарій ввели менш суворі правила після II Ватиканського собору, який відбувся у 60 роках і змінив ставлення Католицької Церкви до її місця в світі, пояснює священик Дональд Коззенс, професор богослов’я при університеті Джона Керолла в Клівленді.
«До цього на життя у світі було прийнято дивитися з великою підозрою, – говорить Коззенс, сам у минулому – ректор семінарії. – Але, згідно з II Ватиканським Собором, світ – творіння Боже. І наше завдання – навчити семінаристів жити у світі, але при цьому не належати йому, не бути світськими людьми».
Деякі католики, особливо консерватори, вважають, що число бажаючих стати священиками знизилося після Собору саме тому, що семінарії дали своїм студентам надто багато свободи, внаслідок чого поширилося інакомислення, і багато учнів покинули духовні учбові заклади.
Можна сперечатися відносно причин зниження числа абітурієнтів, але не можна сперечатися з цифрами: кількість священиків в США впала з 58 000 в 1965 до 40 000. В останній рік ситуація трохи покращала – цього року були рукоположені 472 священики (у 2000 – 442). Але цього все ж недостатньо, аби поповнити ряди старіючого американського духовенства.
Колаутті, заступник ректора, говорить, що заборона на телебачення, спілкування з друзями за межами кампусу і інші правила Redemptoris Mater покликані підсилити в студентах дух спільноти і єдності. Особливо це важливо в міжнародній семінарії, устрій якої передбачає постійне прибуття нових студентів, що часто приїжджають в США з бідних країн і переживають культурний шок.
«Деякі можуть сказати: «ви дуже сильно їх захищаєте», – говорить Колаутті, сам родом з Аргентини. – Але дуже важливо мати в житті час, коли ти можеш жити без телевізора, не потребувати Інтернету. Побороти спокусу, вести безшлюбне і цнотливе життя – можливо. А суспільство представляє ці речі як неможливі. А якщо вони неможливі, ти навіть не борешся з цим тиском. Ти просто говориш: «що за нісенітниця?» Культурне середовище постійно чинить тиск».
Дорога деяких семінаристів до свого покликання – складна і довга.
Джозеф Толедо приїхав через кілька місяців після Гарсії, в 1999 році. Вже в віці трьох років на Хеллоуїн він вдягавсяя священиком, а за шкільною партою «грався» у Месу.
Чому він вирішив стати священиком? «На це питання важко відповісти, – говорить Толедо. – Немає якоїсь однієї причини. Якщо Бог кличе тебе, то чому б ні? Точно – не заради грошей і не для того, щоб стати єпископом. Не заради популярності, тим більше що бути священиком – це не завжди популярно. Моя відповідь: тому що люди страждають. Людям потрібна Церква і Таїнства. Вони мають бути хрещені. Хворих необхідно відвідувати. Тому що вони цього потребують».
Толедо вважає, що його покликання – не просто вчити людей, говорити їм, щоб ходили на Месу щотижня, для нього це означає щодня жити згідно католицьких принципів.
«Світу потрібні справжні християни, – говорить він. – Світу не потрібні поверхневі католики, в світі їх і так досить».
З часом, всі правила і устрій семінарії Redemptoris Mater стають звичними і знайомими, як слова і символи, що здійснюються під час Меси. Одного дня минулої весни Толеда був старшим в групі семінаристів, яких відправили на роботу на кухню. Більшості людей така робота здалася б рутинною і нудною, але для Толеда робота на кухні була ще одним етапом на шляху до священства, уроком упокорювання і служіння.
Після обіду один семінарист встав і оголосив, що у нього призначений прийом у зубного лікаря. «Знайди когось, хто піде з тобою», – порадив йому ректор, о. Флоріан Мартін-Калама.
Коззенс говорить, що регульована суворими правилами атмосфера не завжди сприяє розвитку зрілості студентів. «У цьому є елемент недовіри, – говорить він. – Особливо зараз, коли семінаристи стали старшими. Ви звертаєтеся до дорослих чоловіків, як до школярів».
Але в той же час, семінаристи Redemptoris Mater не сидять в затворі. Коззенс згадує, що коли він вчився в семінарії, його контакти із зовнішнім світом зводилися до викладання в початковій католицькій школі один раз на тиждень.
Толедо, як і інші семінаристи, провели два роки, займаючись місіонерством. Його відправили до спільнот Неокатехуменату в Гейнсвіль, Джорджію, і в околицю Міннеаполіса. Він обходив будинки і стукав в двері в пошуках католиків – в русі вважають, що більшість віруючих дуже рано припиняють вивчення віри, і що їм необхідна подальша релігійна освіта.
Толедо подружився з декількома сім'ями з парафії в передмісті Денверу, точно дотримуючись при цьому всіх обмежень, яких його навчили в семінарії. Знаходячись в гостях, він міг гратися з дітьми, але йому не можна було залишатися з ними наодинці. Якщо яка-небудь жінка просила благословити її будинок, він повинен був упевнитися, що вдома буде присутній її чоловік.
Одного травневого суботнього ранку Толеда зібрався з однокурсниками – Гарсією і Карлосом Вілсоном Бельо, колумбійцем, який був хіміком-технологом до того, як послідував за своїм покликанням. Вони сиділи в ризниці собору Денвера – базиліки Непорочного Зачаття, неначе за кулісами цього грандіозного храму в Денвері.
«Добрий ранок, – сказав Гарсії якийсь священик. – Вітаю, майбутній падре».
У правій кишені в Толеда – хрест, який він скрізь носить з собою, такий як у всіх семінаристів. У лівій кишені – розарій його матері. Розарій – ручної роботи, і намистини – це камені, якими було відмічено народження кожного члена його сім'ї.
Як діти, що відгинають завіску, щоб поглянути, коли ж батько прийде додому з роботи, кожну хвилину чоловіки підходять до віконця, щоб через невелику щілину подивитися на друзів, рідних і семінаристів, що займають в церкві передні лави.
Кілька тижнів тому ці троє чоловіків сиділи в порожньому класі і вибирали євангельське читання для сьогоднішньої Меси, на якій вони будуть рукоположені.
Їх одностайним вибором стали слова з Євангелія від Матея (9,35-38). Цей уривок завершується зверненням Христа до учнів: «Жнива великі, та робітників мало. Просіть, отже, Господаря жнив, щоб вислав робітників на свої жнива». І це був дуже відповідний вибір. У тринадцяту річницю роботи семінарії Redemptoris Mater будуть рукоположені 11-й, 12-й і 13-й священик, що здобули в ній освіту. Всі вони служитимуть в парафіях штату Колорадо.
Під час Меси архиєпископ поклав руки на голови трьох чоловіків і виголосив спеціальну молитву – троє випускників Redemptoris Mater стали священиками.
фінансово.
Щиро дякуємо!
