Якщо самим не забратися до змін, то життя українців за кордоном зведеться тільки до участі в богослужіннях та роботі, задля якої вони приїхали, – вважає Алла Мулявка.
Вперше в історії Італії місцева мерія вийшла до емігрантів з ініціативою: створити відповідний орган і представляти свої інтереси. Українці в Італії «вже бачать, що є певні зміни у політиці й виборах, що це має сенс. Починають вірити у демократію і хочуть щось конкретно міняти, бачачи, що місцева влада проявляє ініціативу щодо них. Починають розуміти, що їхні дії можуть бути доброю можливістю змінити свої умови перебування», – говорить українка з Черкас, яка упродовж 11 років працює в італійському місті Падуї.
– Що спонукало Вас виїхати з України?
Мабуть, економічна криза. Після розпаду Радянського Союзу, як і на початку становлення української держави, заводи, фабрики – «стояли». Чоловік залишився без роботи. На мою зарплату медсестри вижити було неможливо. Дитина підростала, навчалася в колегіумі Києво-Могилянської академії. Щось треба було змінювати, а перспектив в Україні не було жодних. Я зібрала інформацію – і зрозуміла, що для жінки за кордоном набагато простіше влаштуватись на роботу. На сімейній раді вирішили, що на заробітки поїду я. І ось уже упродовж 11 років я працюю в Італії.
– Як Вас зустріла чужина?
Звичайно, я приїхала не на порожнє місце – мене зустріли, але багато хто приїжджає у країну, де початкової підтримки немає. Це серйозна травма і стрес для людини: вийти з поїзда чи літака – і не знати, куди йти, до кого звернутися, не володіючи мовою. Достатньо побачити чужі обличчя, написи – і ти губишся, забуваєш те, що знав.
З усіх жінок-заробітчанок 90% починають із того, що доглядають за людьми похилого віку. З цього починала і я. Як і більшість українок, я «купила роботу» (є такий заробітчанський вислів) і пропрацювала п’ять місяців. Цього було достатньо для вивчення мови, що згодом стало великим плюсом для подальшого працевлаштування.
“ Щоб тут вижити і нормально почуватися, – однієї роботи мало
– Чи покращили заробітки в Італії Ваш матеріальний стан?
Для того, щоб тут вижити і нормально почуватися, – однієї роботи мало. У мене вісім робочих місць: посередник у міжнародному спілкуванні; перекладач у лікарні (допомагаю українцям, які там лікуються, спілкуватися з італомовними лікарями); секретар у лікарській студії (кооперативі); помічник у страховій компанії; прибиральниця на контрактних поденних і погодинних умовах праці тощо. За рік роботи я отримую право на підвищення зарплатні. Якщо роботодавець задоволений працею – він за рівнями твоєї зарплати її тобі підвищує. У вільні години ходжу прибирати у приватні філії. Займаюся волонтерством для українців, наприклад, у Центрі з пересадки кісткового мозку, куди привозять дітей з України, Казахстану та Білорусі. На сьогодні у нас є п’ятеро підопічних дітей. Маю чимало оплачуваних і неоплачуваних обов’язків.
– Як сім’я реагувала на Вашу відсутність?
Звичайно, час і відстань зробили своє. Сім’я розпалася. Я забрала дитину, і ось вона тут, зі мною, вже сім років.
– Якою є специфіка Вашої праці: позитиви, негативи? Які труднощі?
Позитивним є те, що тут більш-менш працює закон. Якщо ти втратив контакти з кимось – чи то з приватною особою, чи з якимось закладом – то всіх законів буде дотримано, зарплатню виплачують завчасно, маєш право на відпустку, тобі оплачуються всі позанормові та святкові години. Італійці більш-менш відкрито ідуть на контакт і розуміння наших проблем. Вони самі мають право на дві відпустки на рік по два тижні. Нам як іноземцям дають змогу отримати цю відпустку як однорічну, враховуючи те, що потрібен час на переїзд в інші країни. Це вже є ознакою того, що італійці рахуються з нашим проблемами і йдуть на поступки.
– Що Ви скажете про стереотипи, які вирують навколо жіночої праці заробітчан?
Проблема в тому, що наші жінки самі роблять дуже мало для того, щоб зруйнувати цей міф. Я пропонувала тим, хто їде додому, показувати фото, розповідати рідним, чим ми тут займаємося, щоб ті знали і бачили, що це важка праця, й не вигадували зайвого. Пригадую статтю, яка вийшла в газеті «Експрес» під назвою «Італія, піца і я». Там замалий відсоток правди. Більшість жінок тут – це такі трудівниці, яких ще пошукати. Дуже мало таких, що «працюють на дорогах». Але і тут, в Італії, налагоджена система праці з ними: місцеві карабінери їх забирають, підшуковують роботу, скеровують у церковні центри, які в подальшому ними опікуються, допомагають їм інтегруватися, повернутися до нормального людського життя, або ж повертають додому.
– Як пройшла адаптацію за кордоном Ваша донька? Як дитина сприймає цей «чужий світ»?
Що менші діти, то легше вони інтегруються в будь-яке середовище. Донька приїхала, коли їй було майже тринадцять років, а це непростий вік: уже майже сформований світогляд, є друзі, з якими їй довелось попрощатися в Україні… Початок був дуже важким. Перші два роки вона постійно просила відвезти її додому. Я дійшла висновку, що попервах мовний бар’єр створював незручності: однолітки її не розуміли, вона не розуміла їх. Це створювало почуття якоїсь меншовартості. Зараз усе змінилося. З часом дитина адаптувалася.
– Чи маєте Ви італійське громадянство?
У мене є карта проживання на тривалий період. Маю право просити про італійське громадянство, але не роблю цього, тому що наша Конституція не дозволяє мати подвійне громадянство. Є, звичайно, нелегальні випадки, але я не хочу ризикувати, позаяк хочу повернутися у свою країну, до своїх рідних, на Батьківщину. Знаю також багатьох українців, хто мріє повернутися через якихось три-п’ять років.
“ Мерія провела таку ініціативу: вперше дала іноземцям змогу голосувати на виборах
– Розкажіть дещо про церкву, в яку ходите. Якими є її особливості?
У Падуї 2002 року відкрито храм Української Греко-Католицької Церкви. Італійська громада виділила невеличку церкву, яка була їхньою власністю, однак через дуже малу кількість парафіян споруда стала нерентабельною. Першим священиком у нашій церкві був отець Василь Поточняк, на той час Пасторальний координатор в Італії. Опісля, упродовж п’яти років, – священик з Івано-Франківської єпархії. За цей час ми згуртувалися як ініціативна спільнота. Проводили багато свят, зустрічей, почали збирати кошти на ремонт церкви, на допомогу нашим дітям, безробітним, хворим, сиротам. На сьогодні нашим парохом ось уже упродовж двох років є отець Андрій Твердохліб.
– Як місцева влада сприймає українських мігрантів?
Мерія провела таку ініціативу: вперше дала іноземцям змогу голосувати на виборах. У залі при церкві ми зібрали більшість тутешніх українців, і кожен кандидат міг розповісти про себе а слухачі їх розпитували, аби краще зорієнтуватися в ситуації. Церква й надалі залишається духовним і – так скажу – «територіальним» місцем для об’єднання українців.
“ Тут церква – це не лише місце для молитви. У нас тут є і своя бібліотека, і кухня, є телевізор, супутникова антена
– Якими були початки праці УГКЦ за кордоном з українцями?
Можу сказати про час від 2002 року, відколи я приїхала. Було важко, тому що нас було ще дуже мало (близько п’ятнадцяти). Літургії правлено раз на місяць. Це вже коли ми більш-менш перезнайомилися і нам, врешті, італійці виділили це приміщення, то ми почали один одному переказувати, чим тут є церква. Це не лише місце для молитви. У нас тут є і своя бібліотека, і кухня, є телевізор, супутникова антена. Можемо разом пообідати, поспілкуватися, подивитися і послухати новини з України. Відтак люди потихеньку стали приєднуватися. Проблемою було те, що ми, навіть будучи в місті, були розділені на свої маленькі групи, кожна з яких не знала про іншу. Такі складнощі мали, мабуть, усі спільноти в усіх містах Італії, та й у інших країнах Європи.
– Чого найбільше потребує українець за кордоном?
Багатьом бракує отого звичайного спілкування: щоб можна було прийти на вихідні поспівати, потанцювати, послухати виступи якихось виконавців і мати змогу робити це вільно, на якійсь великій території. Важливо, щоб підтримувалися українські традиції, як-от День незалежності, коли ми варимо борщ, ліпимо тисячу вареників… Саме цього люди потребують. Усіх цих маленьких, скажемо, інтимних подій. Святкування днів народження або подібних нагод зазвичай закінчуються обідом чи вечерею, розмовами – і пішли по домівках. А нам хочеться гуртуватись у великій спільноті.
– Ви в Італії себе реалізували як активна молода і успішна людина, але все одно хочете повернутись додому. Чому?
Глобальне запитання. Ми були чужими тут і залишаємось такими. Знаю іноземців, які тут живуть по сорок-п’ятдесят років і все одно не настільки інтегрувалися, щоб їх вважали за італійців. Зайвий раз підтверджується оцей синдром, що ми не є своїми тут і не є своїми вдома. Ми відірвані, в повітрі.
– З ініціативи Пасторально-місійного відділу УГКЦ в Україні проводяться щомісячні зустрічі родин мігрантів. Спілкуючись із більшістю цих людей, можна помітити якусь замкненість і пасивність з їхнього боку щодо ініціативності в житті Церкви тут, в Україні. Хоч якщо виходити з того, що вони говорять про парохіяльне життя Церкви за кордоном і свою діяльність там, проявляли вони себе дуже активно. Як це пояснити?
Дуже дивно, що ці люди, які назавжди повернулись в Україну, не виявляють своєї активності, не діляться знаннями та досвідом із громадою. Я сподівалася, що вони, повернувшись, почнуть вводити якісь інновації в життя парохіяльних спільнот свого села чи міста, вносити те, що бачили гарного і корисного тут, ділитися цим з українцями, і це, на мою думку, було б змінами на краще. Я три-чотири рази на рік буваю вдома, в Україні, і хочу сказати, що, приїжджаючи, займаюся благодійною діяльністю, допомагаю людям на місіях у регіонах. У своїй церкві (УПЦ КП) розповідаю і показую, як ми працюємо у спільноті нашого міста, намагаюсь щоразу привнести щось нове. Звичайно, що українці повільно сприймають нове, але маленькими крочками щось покращують і додають до нашого загального досвіду.
– Що спонукало Вас до такої активної праці у Церкві?
Приблизно 2003 року я зрозуміла: якщо не ми почнемо щось міняти, то все залишиться на рівні Літургії і роботи. Ми з двома подругами, лише втрьох, почали усю цю активну діяльність. Постійно виставляємо інформацію в соціальних мережах, їздимо Європою, організовуємо туристичні поїздки, паломництва, проводимо свята разом. Ми тут не сидимо склавши руки.
– Чи є випадки, коли українцям вдавалося організувати якийсь свій бізнес в Італії і розвинути його?
У нашому місті таких випадків немає. Але мерія проводить акції. Упродовж останніх років було організовано дуже багато акцій для бізнесових справ. Ці курси безкоштовні, провадилися спеціально для іноземців, щоб ті навчалися бухгалтерської справи, бізнес-стосунків. Я чимало говорила про це українцям, але записалися на них одиниці. З якихось причин люди не йдуть. Мабуть, мовний бар’єр. Розмовляти італійською на щодень – це одне, а там специфіка мови вузька, і це їх дещо відлякує. Також і вік має значення: більшість українців або вже середнього похилого віку, або ще дуже юні.
Було також організовано курси для українців, які хочуть поїхати на Батьківщину і відкрити партнерський бізнес з Італією. Це була дуже гарна ініціатива італійського керівництва і хороша перспектива для українців – мати свій бізнес в Україні, за мінімального фінансування з італійського боку. Але вони також цим не скористалися. Може, тому, що ніхто не планував найближчим часом повертатися. Дехто збирався повернутись на своє попереднє робоче місце.
– Чи змінилося щось за роки «четвертої хвилі», як ми називаємо, міграції у світогляді заробітчан?
Звісно. Наші люди тут стали більш відкриті й довірливі. Уже бачать, що є якісь зміни у політиці та виборах, що це має сенс. Трохи починають вірити у демократію і хочуть конкретних змін, бачачи, що місцева влада йде їм назустріч. Починають розуміти, що їхні дії можуть бути доброю нагодою змінити свої умови перебування.
– Як ставиться держава до заробітчан?
Вперше в історії Італії місцева мерія дала мігрантам надзвичайно великі можливості. На сьогодні при владі перебуває демократична партія екс-комуністів, лібералів. Вони лояльніші до емігрантів. Комісія, яку пропонують створити, постане з 25 членів – емігрантів різних націй. Ці 25 осіб матимуть право брати участь у засіданнях мерії, висловлювати свої думки та вирішувати адміністративні питання на місцевому рівні. . Для цього пропонують змінити один із пунктів Конституції, щоб в майбутньому надати нам право голосу. Це дуже великий крок назустріч еміграції. Тепер до нас прислухатимуться.
– Дякую.
Розмовляла Іванна Рижан
фінансово.
Щиро дякуємо!
