Є такий досить відомий у католицькому середовищі жарт: мовляв, скільки Церква налічує орденів і конгрегацій – знають лише Господь Бог особисто і відповідна ватиканська служба, а може, що й Бог усього не знає. Спробу полічити францисканців ми здійснили в цьому числі «КВ». Утім, абсолютно нових і повних даних знайти не вдалося. Видно, таки єдино лише Господь особисто знає, скільки їх є…
Коричневі францисканські ряси – з нагрудником, без нагрудника, з каптуром і без нього – прикрашають собою деякі місцевості неньки-України. Плоди діяльності братів, сестер і мирян прикрашають собою, наприклад, наше телебачення (про що ми згадували не раз, і ще не раз згадуватимемо, бо факт є фактом: орденів і згромаджень в Україні діє чимало, а на телебаченні присутні саме францисканці). Плоди їхньої молитви – один повернений храм, другий, із безнадійних ситуацій… І ще – люди. Навернені, заохочені, зацікавлені.
Вони такі прості, інколи дехто з них заскакує нас зненацька своєю безпосередністю, «простонародністю» жартів, проповідей і поведінки. Вони такі дивні – багато хто й у холод ходить босоніж, у самих сандалях. І це не для епатажу. Як і реально латані-перелатані ряси, що теж нерідко можна побачити.
Звичайно, є інші бідні монахи в Церкві. Наприклад, брати Шарля де Фуко – радикальна бідність, ближча нам у часі, ніж 800 років історії Братів Менших. Або сестри-калькутки. Кожен має своє місце на долоні Божій. А що можна ще сказати про францисканців, крім того, що «квіточки св.Франциска», «падре Піо» і «Пані Вбогість»?
А ще вони мають за собою таку безсумнівно важливу заслугу, як євангелізація Європи. І якби щось у світі склалося так, що Франциск із братами прийшов би на землі Русі незадовго після її хрещення князем Володимиром, то ми б мали, гадаю, набагато більше християнську країну, аніж зараз. З однієї дуже простої причини: володарі царств-князівств-господарств приймали християнство зі своїх там різних міркувань, а їхні піддані просто були змушені прийняти волю володаря. Пригадайте перекази про хрещення Русі, як це відбувалося на силу, княжою волею. Як пливли Дніпром скинені у воду боввани, а народ голосив по обидва береги: «Видибай, боже, видибай!» – випливи, випірни… Так само було і по Європах. Володарі мали «свою релігію», а простолюд нерідко – свою. Через те, зокрема, і збереглося так багато поганства: не розуміючи, навіщо їм нав’язують «іншого бога», люд зберігав традиції та віру предків, свій світогляд, тобто оберігав свою свідомість від певного руйнування. Від зміни. А отже – від навернення.
А потім настав час францисканців. Які прийшли не до володарів, а до простолюду. І говорили з людьми їхньою мовою, і ходили босоніж, і живилися милостинею. І Європа як така – люд, а не «правляча верхівка» – стала розуміти, хто такий Спаситель і навіщо Він прийшов. І чому без Нього немає спасіння.
Звичайно, це спрощений погляд; але переоцінити історичну роль францисканства у несенні Євангелія ВСІМ – дуже важко. Церква досьогодні має, по суті, той самий клопіт: якось домовитися з «володарями» (президентами, головами рад, комісій, служб) – це одне, а ось навернути людей – зовсім інше.
Отже, францисканське покликання залишається актуальним.
фінансово.
Щиро дякуємо!
