Дорогою до Єрусалима-6

Пригоди Анатолія, Марії та Христини під час паломництва до Святої Землі

(Продовження. Початок читайте у попередніх номерах)

Туреччина – справді дивовижна країна. Такої концентрації історичних християнських пам’яток я не зустрічала ніде, хіба що тільки в Єрусалимі та Римі. Наш шлях пролягав до гори Пресвятої Діви Марії, до Ефесу, Анталії, Конії, Каппадокії та острова Кіпр.

Справжнє чудо

Колишній славнозвісний Ефес – сьогодні найкрасивіші руїни просто неба. Колонади, мармурові скульптури, руїни храмів та хрестики, вирізьблені на каменях. Саме там апостол Павло прожив два роки та написав Послання до ефесян. Вище від Ефесу розташований Дім Марії. Згідно з традицією, вважається, що саме тут сталося Внебовзяття Пресвятої Богородиці.

" В мусульманській країні, де мало християнських храмів, у кожному з них хочеться обнімати колони та цілувати підлогу

Ми дістались Ефесу не без труднощів. Що ближче ми підходили до якихось святинь, то важче було духовно. Це було справжнє паломництво з його випробуваннями – як фізичними, так і духовними. Перед Ефесом наше паломництво було на межі зриву, бо всі страшенно пересварилися. Але, зціпивши зуби, ми пішли в гору.

Стародавня бібліотека в Ефесі

Діставшись вершини, ми побігли в Дім Марії і впали навколішки. Ми знову були вдома. В мусульманській країні, де мало християнських храмів, у кожному з них хочеться обнімати колони та цілувати підлогу – таке все рідне.

Згідно з видіннями монахині-містички, блаженної Анни Катерини Емеріх, саме в цьому місці Діва Марія провела останні дні свого життя. Дослідивши щоденники монахині, вчені знайшли за її описами гору неподалік Ефесу, з джерелом та фундаментом будинку І ст. н.е. Зараз на старому фундаменті зведено маленький будиночок, який є храмом, і сюди приїжджає багато паломників – християн та мусульман.

На горі Діви Марії з нами сталося одне з чудес. У неділю після Святої Служби ми поверталися донизу, озираючи прегарні краєвиди: гори, Егейське море, долини. І тут перед нами серед чистого неба з’являється райдуга. Ледве помітна, але так близько, що, здається, її можна доторкнутись. Я кричу: «Дивіться, райдуга!» А Марійка й каже: «Коли ми сюди прийшли, я попросила Пресвяту Діву, як знак того, що Вона йде з нами, показати нам райдугу». Ми завмерли, дивлячись на райдугу. Посеред ясного неба, без найменшого натяку на хмари, всупереч усім законам фізики!.. Ми помилувалися веселкою ще хвилинку-дві, і вона розчинилась у повітрі. Щасливі та радісні, ми поїхали далі.

В Анталії ми зустріли надзвичайно цікавого священика з Німеччини, який дав нам притулок, нагодував, та ще дав у дорогу грошей: «Мені так сказав Господь». І справді, гроші знадобилися. Наступного дня, по дорозі в Каппадокію, довелось терміново зупинитися у придорожньому готелі, бо іншого варіанту для безпечної ночівлі не було. В такі моменти особливо виразно розумієш, що Господь піклується про нас, і Він завжди «на крок попереду».

Каппадокія – казкова країна

Ми дісталися центральної Туреччини. Проїхали через м.Конію – колишня Іконія, куди тричі приїжджав ап.Павло. Дорога до Конії лежить через гори і долини. Я на власні очі побачила, як багато Апостол працював та подорожував, щоби принести звістку про спасіння. Але сьогодні м.Конія – центр мусульманства в Туреччині.

Наша мета – Каппадокія, колишній центр християнства, батьківщина численних святих, місце, де християни переховувались під час гоніння. Каппадокія, мабуть, одна з найдивовижніших місцевостей, де я була. З давніх-давен люди там живуть у печерах, що повирубувані у скелях. Кападокія – це різнокольорові гори та долини: рожеві й червоні, білі, сірі та з зеленими прожилками. Рожеві долини з горами, які вітер відшліфував за багато століть, виглядають немов пелюстки троянд, – це Рожева долина. Білі гострі скелі – це Долина мечів. Таке враження, що у Бога був дуже творчий настрій, коли Він створював Каппадокію.

Ця місцевість славиться своїми печерними храмами зі старовинними фресками ХІ-ХІІІ ст. Ми були в кількох місцях і всюди бачили одну й ту саму печальну картину. Старовинні печерні храми із зображеннями Бога, Діви Марії та святих, – але в усіх них видовбані очі. У путівнику прочитали, що так мусульмани чинили з багатьма християнськими святинями, коли прийшли і завоювали ці території. Під час завоювань вони не мали часу повністю зруйнувати храми, тому так знущалися над ними. Ми намагалися молитись у печерних храмах. Цікаво, коли там востаннє хтось молився?

Печерні храми Каппадокії – колись центр християнства, де народилися Василь Великий та інші великі святі

В Кападокії ми встигли заблукати в горах, походити каньйоном Іхлара з його численними печерними храмами, побувати у підземних містах, де переховувались християни.

Далі наш шлях пролягав назад, на узбережжя Середземного моря, звідки ми планували перепливти до о.Кипр, а потім до Ізраїлю. По дорозі ми заїхали до Тарсу, де народився ап.Павло. Недалеко звідси, в сусідньому місті Антіохії, народилося слово «християнство» (Діян 11,26). Ми поїхали в Мерсін, де на нас чекав о.Мерсут. Він, здається, єдиний у світі турок-капуцин. Працює у найживішій парафії в Туреччині з усіх, де ми побували.

На жаль, становище Католицької Церкви в Туреччині досить важке. Священики перебувають там як приватні особи, а не як священнослужителі. Закон забороняє відкриту євангелізацію. Храми зазвичай обгороджені високими мурами. Чимало католицьких храмів перетворені на мечеті. Щоб мусульманин став християнином, він має проходити підготовку до хрещення від трьох до п’яти років. Потім він може стикнутися з проблемами на роботі, з відкинутістю родичами за зміну віри. В Мерсіні о.Мерсут співпрацює з православною та протестантською спільнотами, працює з молоддю. По неділях він збирає підлітків на недільну школу, частування та розваги. От і ми із молоддю там поспівали пісень для Бога: вони турецькою, ми українською.

Церква як рідна Мати

В Киринеї – місті на о.Кіпр, куди ми припливли, Господь знову склав життєві пазли в чудову картинку. Виявилось, що ми викупили останні квитки на останній корабель, який ішов з о.Кіпр до Хайфи. Але щоб дістатись корабля, нам треба було перетнути острів з півночі на південь. І тут ми знову відчули різницю.

" Їсти – це була справжня розкіш

На Кіпрі страшенна дорожнеча, бо все привозять із материка. Їсти – це була справжня розкіш. У перші дві доби ми не могли собі дозволити нічого, окрім хліба та води. Востаннє ми поїли в Нікосії – нас пригощав Джамаль, завдяки якому ми так щасливо купили білети. Їжа була космічно дорога. Подорожувати автостопом неможливо. Машини не зупинялися, поліція проганяла нас з траси. А час, щоб дістатись корабля, був обмежений. Нас підібрав чоловік, який їхав на той бік острова, але в інше місто. Наступного дня важка й голодна подорож продовжувалася. Надвечір ми опинились у м.Лімасолі. Це велике портове місто, звідки ми мали відпливати; але наш корабель відправлявся лише наступного дня.

Вже вечоріло. Ми сиділи на набережній. Доїли шматочок хліба, допили останню воду і не мали жодного поняття, де ночувати. Навколо лише дорогі готелі. Становище було як у тій приказці: «Ой дайте пити, бо так хочу їсти, що аж немає де переночувати». І тут Анатолієві спало на думку геніальне – знайти католицький храм.

Храм був недалеко, якихось півкілометра. Парафіяльні оголошення написані польською; отже, можемо поспілкуватися. Отець Захаріуш каже: «Не можу вас впустити, бо щоночі поліція робить обшуки, перевіряє, чи не переховуємо нелегальних емігрантів. Але можу вас нагодувати. Хочете їсти?». Звичайно!!! А коли ми вже нарешті наїлись, отець приходить і каже: «Я не можу вас пустити ночувати, але ось візьміть і знайдіть собі готель» – і дає нам 250 євро. В мене відняло мову. Ще 30 хвилин тому ми не мали нічого, а тут уже маємо все, і з надлишком. Господь, як завжди, перевершив усі наші найсміливіші очікування!

У цьому паломництві та в усіх пригодах я мала особливе пережиття Церкви як Матері. У церквах ми спали та знаходили притулок, у церквах зустрічали добрих людей, завдяки Церкві стало можливим оформити так багато віз, у Церкві ми були вдома і в безпеці. Тієї ночі на о.Кіпр був дощ із грозою. Місцеві були здивовані, бо там уже кілька років не було дощу – вони починаються лише в січні. Але дощ, який був благословенням, ішов з нами всю дорогу. Наступного дня ми вже були на кораблі, який прямував до Хайфи.

Далі буде.

CREDO № 1 (125), 2012