То була чудова автомийка. Вона розташовувалась неподалік від того місця, де я мешкав дитиною. Автомийка знаходилась на вулиці Гроув. Залізничні колії Ері-Лакаванна простягалися приблизно за квартал у південному напрямку, а заправка «Бухта Фаззі» стояла просто на північ від автомийки.
Було багато дзенькоту, брязкоту й свистіння. Коли машина заїжджала на територію заправки і проминала труби, прокладені поперек дороги, в офісі лунав дзвінок, і Фаззі або один із його робітників виходили, щоб залити бензин, перевірити рівень мастила та протерти лобове скло.
Коли наближався потяг, він свистів, і шлагбаум залізничного переїзду легенько колихався, а коли лунав дзвінок – шлагбаум закривався, й потяг проїжджав.
В автомийки також був власний дзвінок. Проте це був маленький дзвіночок у касі, що спрацьовував, як відчиняли шухлядку.
Звісно, був і шум води, що текла по трубах, і свистіння великих щіток та басовите гудіння механізмів і ланцюгів, які повільно тягнули автомобілі крізь мийний тунель.
На автомийці було майже все для чищення, вощіння, полірування, сушіння, навіть, можна сказати, для виживання.
Я під’їжджав до входу, і співробітник скеровував мій рух так, щоби передні колеса стали на металеву доріжку. Мені це вдавалося не з першого разу, але чоловік завжди був терплячий. Він рукою махав мені назад, а потім підкликав уперед.
Одразу після того, як я виставляв машину, він підходив і відчиняв двері — я виходив та прямував до зони, розташованої вздовж автомийки, звідки й спостерігав за процесом. Завдяки скляній стіні я залишався сухим.
А хлопець, що направляв мене, сідав у машину, розгонисто витирав панель приладів, а потім вискакував, витягаючи за собою килимки з підлоги. Килимки чистились окремо.
Машина просувалася вперед. Величезні валки з такими само щітками з’являлися з різних сторін. Рухаючись по машині, щітки обертались — спереду, по боках, а далі знову спочатку. А тим часом машина потроху просувалася.
Щітки прямували з нею. Там були всі можливі конвеєрні стрічки, і вони рухалися в захоплюючій симетрії. Прикріплені до них щітки оберталися, відхилялися, підносилися й опускалися, гарантуючи, що кожен сантиметр поверхні машини буде вимито, відполіровано й навощено.
За парочку додаткових баксів можна було отримати спеціальний сенсаційний віск. Він чи то краще блищав, чи був більш герметичний, або щось на кшталт цього. Я завжди його купував.
Вздовж стін у пішохідних зонах або зонах очікування продавалися різноманітні речі. Більшість була загорнена в целофан і прикріплена до великих кольорових шматків картону.
Сила-силенна автомобільних дезодорантів розкривала іскристі аромати, які лиш можна було собі уявити: лайм, лимон, апельсин, літній бриз, імбир, бузок, троянда, м’ята. Це ж саме стосувалось і форм — дерева, лимони, смайли, песики, полунички й брусовані хатинки. Далі йшли кролячі лапки, маленькі ляльки у спідничках «хула», ручки-ліхтарики, автомати з цукерками, кавою та печивом, газованими напоями та міні-іграми.
Щойно моя машина з’являлася в дальньому кінці мийки, як невеличка армія чоловіків та жінок оточувала її та з дієздатністю військових і витонченістю митців починала сушити, полірувати, витирати й начищати. Це було неперевершено. У кожного з них була своя визначена ділянка роботи. Зрештою, як за помахом чарівної палички, з’являлися мої килимки, чисті-чистісінькі.
Моя машина блищала на сонці. А я був щасливий. І завжди щедрий на чайові. У мене було відчуття, що ці чайові не забудуть.
Зараз мені здається, що життя схоже на велику автомийку. Господь дає нам усе, що потрібно для того, аби пройти цим життям і вийти, сяючи. Ми оточені дзвонами й свистками, бафтингом, поліруванням знизу і згори, різноманіттям благодатей уздовж стін життя.
Хочеться чогось позапрограмного? Можливо, доведеться заплатити за це трішки більше. Але це нормально. Все це — дар. Вартий поїздки. Вартий чайових. Вартий того, щоб дотримуватися чистоти, слухаючи дзвінки, свистки та струмені вод життя.
Отець Джеймс Стівен (Джефф) Беренс — монах-цистерціанець із монастиря Святого Духа в м. Коніерс, штат Джорджія, США
фінансово.
Щиро дякуємо!
