Розмова з о.Юрієм Дорогіним, пітерським домініканцем
– Що таке католик Росії?
– Це складно сказати. Починаючи з того, що в Петербурзі й Москві вони дуже різні! Не кажучи про інші місця.
Загалом католик Росії – це така само людина, як усі. Найчастіше це людина, яка була охрещена у православ’ї, але потім з різних причин розчарувалася в ньому, або, власне, ніколи не була воцерковлена, а Бога зустріла саме в лоні Католицької Церкви. Нерідко це буває так: зайшов у храм – побачив – сподобалося. Почитав літературу – пройнявся. Або ж побував за кордоном, побачив католицький храм, і це надихнуло, людина почала шукати Бога.
Ще є частина католиків, які прийшли завдяки реконструкторству, іграм у Середньовіччя. Але це незначна частина католицького товариства в Росії, і вона вельми специфічна. Продовжує «грати в Церкву». Як у православ’ї є ультраправі, так і тут: якісь ультракатолики. Не зносять на дух православ’я і всього, що з ним пов’язане, і найчастіше Росію також не люблять.
На жаль, чимало росіян стають католиками, немовби втікаючи у «внутрішню еміграцію». Мовляв, не люблю православ’я, найкраще було би десь виїхати за кордон, але якщо не виходить – то принаймні буду «не такий, як усі».
" Католицька Церква – це ніша для інтелігенції
Якихось традиційно-національних коренів у російських католиків майже немає. Звичайно, є частина людей з коренями литовськими, польськими, німецькими… але їх уже небагато. Все змінилося.
– Що це означає для Церкви? Адже якщо людина шукає себе більше, ніж Бога, це ослаблює Церкву.
– Це ослаблює насамперед саму людину. Бо вона не знаходить того, що мала би знайти. Вона шукає якогось політичного протесту або якихось етнографічних, історичних речей, але все це дуже поверхове. Відповідно, маємо те, що можна назвати «плинністю кадрів». Люди приходять, розчаровуються, відходять. Бо шукають не Христа, а підтвердження своїх уявлень про Бога, дійсність, довколишній світ.
– Чи це означає, що католики Росії – переважно інтелігенція, яка шукає Бога «від розуму»?
– Мабуть, так. Можна сказати, що Католицька Церква – це ніша для інтелігенції. Власне кажучи, багато православних священиків це також визнають. Церква «вершків».
– І, може, саме тому в Росії виходить набагато більше католицької літератури, причому глибоко теологічної?
– Я би сказав, що католицької літератури в Росії видається насправді не так багато, адже сил бракує – католиків тут мало. На щастя, інколи наша слабкість підкріплюється іншими видавництвами. І це справді, високоінтелектуальна література, її адресат – людина з вищою освітою. Хоча й «прості» люди не обділені духовною їжею. Її головно надає Гродненська дієцезія, це привозна література, з Білорусі. А те, що видається саме тут, у Москві, Петербурзі, – о так. Тома Аквінський, Ханс Урс фон Бальтазар, Луїджі Джуссані… не для середнього рівня. Хоча францисканці видають свої книжки про Франциска, Антонія, так що, можна сказати, є «література для нормальних людей» (сміється).
" Зараз формується саме російський католицизм, є російські католицькі сім’ї з вихованими у цій вірі дітьми
Хотів би відзначити інше: католики мегаполісів істотно відрізняються від католиків, наприклад, Сибіру. Там якраз дуже сильні національні корені. Там, щоби росіянинові стати католиком, йому треба немовби перестати бути росіянином. Йому треба увійти в ментальність, духовність, традиції тієї чи тієї етнічної спільноти, яка утворює парафію. Це, власне, також обмежує прихід людей до Церкви. Мовляв, чого ти, росіянин, стаєш поляком?.. або німцем.
– Певно, це спільна риса для певних груп віруючих Росії та України.
– Тут, у Москві та Петербурзі, такий стереотип мислення існував доволі довго. Але за останні років 25 становище змінилося. І, відповідно, у Москві та Петербурзі… ой, ні. Мабуть, так теж не можна сказати, бо тут дуже різні парафії. Якщо взяти у Петербурзі парафію св.Станіслава, то вона дуже «домашня», польська, і національні традиції там зберігаються. А у нас, у парафії св.Катерини Александрійської, цього вже уже мало, оскільки там і французи, й іспанці, англійці, поляки… а основне «народонаселення» нашої парафії – це росіяни, і досить багато молоді. Радісно, що зараз формується саме російський католицизм, є російські католицькі сім’ї з вихованими у цій вірі дітьми. Люди самі шукають Бога.
– Все-таки Бога?
– Певно, все-таки Бога. Не можу сказати за всі парафії та всіх людей, але принаймні у нас, у святій Катерині. Зустрічаючись із новими людьми, ми питаємо: чого ти шукаєш? І чого ти, наприклад, не хочеш бути православним. Підготовка до хрещення або переходу провадиться серйозна. Є загальні парафіяльні заняття, індивідуальні бесіди, щоби людина зрозуміла, для чого існує Церква. Що ти в ній знайдеш і чого не знайдеш. Це дуже важливо, бо тоді людина свідомо робить свій крок. Отже, говорити про «стереотип російського католика» якось не виходить. Люди всі різні… Від Стогoff’а до звичайної польської бабці, яка все життя ходила «до костьола», вірує, причащається, сповідається, і навіть не задумується про якісь високоінтелектуальні матерії. Вона їх не потребує – вона знає, до Кого прийшла. Це є і в Україні, й на Білорусі: існує певний кістяк тих, хто «просто вірує». І всі інтелектуальні шукання, горезвісні «метання російської інтелігенції», їх геть не цікавлять.
А літератури все одно мало. Нам бракує сил. Немає добрих перекладачів – у належній кількості. Немає хороших видавництв – у належній кількості. Звичайно, є «Духовна бібліотека», «Білий камінь», роблять що можуть. Францисканці багато перекладають і видають: енцикліки, інші документи.
– А чому документи перекладають францисканці, а не такий «розумний» Орден, як домініканці?
– Елементарно, Ватсон: тому що у них більше сил. Ми тут на таку діяльність не здатні. Брати – головно іноземці, я єдиний росіянин. Іноземцеві ж перекладати документи російською – дуже складно. Наші терціарії роблять, що можуть, але їх також не дуже багато. Наша терціарка з Москви Лариса Савельєва – професійний перекладач, пара книжок її перекладу з хорватської побачили світ: «Місіонер у комуністичному раю» і «З сумки проповідника», нашого співбрата Драго Колимбатовича. Інші наші терціарії створили «Домініканську кантату» – це, щоправда, не друкований твір, а музично-поетичний, але теж наш.
Хоч як дивно, але багато зробив Біблейсько-богословський інститут св.Андрія Первозваного. За своєю специфікою це православний навчальний заклад, але він відкритий, видав чимало православної і католицької літератури, включно з кількома книжками Папи Бенедикта XVI.
– Щось я сумніваюся, щоб наші православні видавали Папу…
– Цей інститут багато ким звинувачуваний «в екуменізмі», він не такий ортодоксальний, як це трапляється що в Україні, що в Росії. У нас також не бракує таких православних, хто не тільки не надрукує, а й близько не підійде. А ББІ видав багато хороших речей, зокрема, 4-томну (наразі) історію ІІ Ватиканського Собору – над чим, до речі, потрудилася наша терціарка з Петербурга Ольга Рожнікова, вона в числі редакторів. Ось такі можливості співпраці.
А зовсім світське видавництво «Азбука-класика», яке не має ані найменшого стосунку до Церкви, видало російський переклад першої книжки Папи Бенедикта XVI «Ісус із Назарета». Просто на хвилі цікавості до нового Папи. І це дуже хороший переклад. Хотілося б, щоб і другий том вийшов, причому щоб працював той самий перекладач.
– Гадаю, Росію з Україною об’єднує те, що в парафіях набагато більше чоловіків, ніж жінок…
– Я би сказав, що принаймні у нашій парафії чоловіків досить багато, і молодих, і середнього віку. Старших менше. Не скажу, що половина на половину, але десь так.
" Ми більше зайняті зароблянням грошей, а Єва нам, Адамам, потрібна, щоб допомагала у спасінні
Чому загалом чоловіків у Церкві мало? На мою думку, це проблема нашої чоловічої ментальності, сприйняття світу. Чоловіки більш «приземлені». Більше, так би мовити, «технічно складені» і націлені на перетворення цього світу, на відміну від жінки, більш духовної за своєю природою. Їй легше сприйняти речі духовні, яких не перевіриш розумом. Звичайно, це стереотип, але можна сказати: жінка сприймає все серцем, а чоловік – розумом. Чоловікові потрібно все зважити, перевірити, довести, продумати… Тобто чоловікові спершу потрібно довести, що оце конкретне щось – для нього важливе, і потім він зробить висновок, іти за цим чи не варто. Жінка спершу приймає на віру, а потім аналізує, осмислює – їй легше прийняти, як кажуть, на віру. Чоловікові потрібно все систематизувати і в певному сенсі «приземлити», зв’язати з повсякденним життям. Тому питання про «церковну більшість» жінок – напевне, спільне для всіх християнських деномінацій. Ми більше зайняті зароблянням грошей, а Єва нам, Адамам, потрібна, щоб допомагала у спасінні.
– Щодо заробляння і перетворення світу то я би посперечалася. Світ сьогодні криком кричить про кризу чоловіка, а жінка спроможна сама себе (і сім’ю) забезпечити. Чоловік потрібен для зачаття, та й то вже не завжди як на сьогодні…
– Ситуація з самодостатністю жінок все-таки більше західна, аніж наша. У нас реальний стан справ інакший, хоча є жінки, які самі себе забезпечують. У тому, що чоловіки поводяться не по-чоловічому, скочуються на задвірки історії, я думаю, самі чоловіки й винні. Причиною такого становища, як на мене, є лінощі.
– Тобто завдання Церкви – допомогти чоловікам бути чоловіками, щоби вони прийшли до Церкви?
– Ні, це принципово неправильно! З таким підходом ми вподібнюємо Церкву до звичайного соціального інституту, в якому хтось комусь повинен допомогти влаштуватися у цьому світі. Церква ж існує не для цього. Церква існує для того, щоби провадити людей до життя вічного, до спасіння, а не займатися вирішенням мирських проблем. Просто, перебуваючи у Церкві, поточні проблеми вирішувати легше – не за рахунок Церкви, не тому що ти в ній перебуваєш, а тому що благодать Божа тобі допомагає. І ось якраз цю ідею благодаті чоловікам сприйняти важче. Їм хочеться все зробити самим, навіщо їм Бог… Ось у чому проблема. Якщо людини торкнеться благодать Божа, то людина прийде в Церкву. І вона не шукатиме місця _в_ Церкві. Такий парафіянин, звичайно, може бути міністрантом, дияконом, священиком, але не про це йдеться, це виключно специфічне служіння. А віра потрібна для того, щоб жити в цьому світі й досягати спасіння. Тобто чоловік має проявляти свою активність у повсякденному житті – не в церковному виключно, не в храмі. Не в Церкві як у структурі, а в Церкві як у тілі. Він має, керуючись християнськими принципами, діяти у бізнесі, економіці, політиці, де завгодно. І тоді все стоятиме на своїх місцях.
Проблема, власне кажучи, набагато ширша. Це проблема сучасної освіти – точніше, її відсутності; системи цінностей та її руйнування. Реклама, націлена виключно на задоволення та егоїзм, ніякої жертовності, ніякої любові ні до кого, крім себе самого… нічого піднесеного, май отаку машину і користуйся отаким шампунем – і всі жінки твої… Вплив на найбільш ниці людські інстинкти. Послухати лишень, про що говорять молоді: в кого смартфон крутіший, у кого комп’ютер кращий…
– І який спосіб виходу з цього замкненого кола? Священикам – масово йти на фейсбук, «однокласники» та інші соціальні мережі, аби там проповідувати Євангеліє? Виходити на вулиці? Купувати час на телебаченні?
– І те, і те, й інше. Як каже, наприклад, принцип нашого Ордену – «проповідувати всім, всюди і всіма способами». Оце – вихід зі становища: користуватися всім, що лиш доступне, заради євангелізації. У Вконтакті чи на фейсбуку, по радіо чи на телебаченні, і в храмі також! – важливо, щоби храм був відчинений, щоб людина не боялася переступити його поріг. Виходити на вулиці – так, якщо це можливо; але ось із цим виходом на вулиці бажано не перегнути палицю. Можна зіпсувати ідею, зробити її примітивною. Почуття такту, смаку й міри має бути. Але користуватися потрібно всіма наявними способами! Наприклад, наше Радіо «Марія» у Петербурзі, духовним керівником якого я є. Нас слухають представники різноманітних соціальних верств, люди різних віросповідань і невіруючі. Кожен зі слухачів щось для себе знаходить, замислюється над своїми питаннями. І це також допомога для них – застановитися над тим, що у цьому світі існує щось набагато важливіше, аніж примітивні речі…
фінансово.
Щиро дякуємо!
