Осіннього дощового дня 2013 року літній чоловік, дуже скоромно вбраний, спираючись на втомлену палицю, зайшов у сіре від негоди за вікном приміщення Личаківської міграційної служби Львова. На 93 році життя владика Адрій Сапеляк, найстарший єпископ греко-католицької церкви, вирішив прийняти українське громадянство.
Він просто пояснив своє рішення позбутись усіх привілеїв і чималих статків за кордоном: «Я 15 років живу в Україні і тішусь з того, що можу тут жити і вмирати. Коли я був поза Україною, я завжди працював для українців. Я так жив Україною, що хотів їхати в саме її серце. Це моє свідоме рішення — стати громадянином України».
Андрій Сапеляк — один із засновників сучасної української церкви, єпископ, що створив українську церкву в Аргентині, чимало зробив для української семінарії в Парижі, а згодом й у Римі. В якості відомого діяча Вселенської Церкви, члена комісії Східних Церков на II Ватиканському Соборі, він будив світ для дій на благо України.
Молодим юнаком, з благословення Андрея Шептицького, хлопчик з простої селянської української родини, що проживала в селі Ришків Ярославського повіту, Андрій Сапеляк став одним із перших студентів Салезіянського університету в Італії (Турин) І, відповідно, одним із перших українців-салезіян.
Ми домовились про інтерв’ю ще тоді, посеред львівських осінніх дощів, а зустрілись аж 9 травня на сонячному подвір’ї храму св. Покрови, де пахло бузком і львівські хлопчиська грали у футбол. Отця не було у Львові майже півроку. Після повернення в Україну він мріяв відроджувати українську церкву на Далекому Сході в Росії, бо там багато українців. Однак, схід України теж був позбавлений української церкви. І у 80 років владика Сапеляк знову став місіонером. Саме там, у Верхньодніпровську, він і перебув Майдан — українську революцію гідності. Біль за Україну посилений оточенням, серед якого він переживав ті події.
Чин Салезіян, до якого я належу, має в Україні свій план
— Ви покинули Італію і повернулися сюди. Що є в Україні такого, що так тримає за серце тих людей, які народилися в ній?
— Майже все своє життя я жив поза Україною. 18 років мав, як виїхав. А повернувся — мав вісімдесят. Для мене то школа велика є. І тим, що я є тут дуже-дуже тішуся. Я бачу, для мене то дуже важне, що наша Україна йшла своєю дорогою. Не таку дорогою, як інші народи.
Отож вирізняються українці з поміж інших народів добротою. Великою добротою. Але великий негатив України поміж народами є егоїзм — «Я!». Кожен українець про себе каже «Я. Я. Тільки я. Щоби мені було добре». Французи кажуть «Ми», італійці кажуть «Ми». А ми, українці, не знаємо, як поміж собою жити. Ми є егоїзми. І тому ми слабкі. Не маємо сили. Сила є громада. Ми громади не любимо. Індивідуалісти. Лише «Я». У «Ми» є сила.
Водночас, ми є народ аж настільки добрий, що приймаємо всіх, хто є сильний. А немає тої амбіції: ми є українці і нами рядять українці. Нам це не є суттєво, тільки б була праця і добробут.
В Італії, а також в Аргентині, як були вибори, то був рух великий. А тут погоджуються на те, що нами будуть рядити ті, що нас візьмуть. Ми не маємо ще бажання самостійності, бо погоджуємося, щоб нами рядили інші. «Так було все і тепер хай буде!». Нема руху. А там є. Боролися, але своїх вибрали. То наша звичка.
— Але люди вийшли на Майдан!
— Але то малий процент! Порівняти з майже 50 млн., то не є багато.
— Але ж у кожному місті був Майдан!
— Але такий спокійний.
— Але ж людей вбивали, владико!
— На Майдані в Києві. Але то також – кожен собі в хаті сидів і тільки деякі поїхали. Ми ще не маємо рішучості, ми ще не готові.
Чин Салезіян, до якого я належу, має свій план: приготувати нове покоління із своїми лідерами. І то сталося тепер. Щойно тепер зачинається. Отже, буде зміна в Україні, коли молоде покоління зрозуміє, доросте до самостійності.
— Все життя Ви були розчинені в світі, працювали для людей: розбудовували церкву, змінювали світ навколо себе на краще. Але Ви теж українець! Ви ж прожили життя не будучи українцем-егоїстом!
— Моє життя є високо поміж єпископами, папами. Я все був наверху, поміж усіма єпископами і націями.
— Тоді що вирізняло українських єпископів поміж інших єпископів світу?
— Ревність і доброта.
— Перед світом ми говоримо, що з нами зле роблять, щоб нам співчували і нас шанували. Але ми самі не маємо тої громади, тої сили до протистояння.
Я маю до священиків застереження…
— Ваше життя насичене не просто подіями, а важливими завершеними великими справами. З того, що Ви зробили, що Ви вважаєте найважливішим?
— Те, що я посвятив своє життя Україні. Я відкривав Україну світові. Лише на Другому Вселенському Соборі мені надавали слово разів чотири чи п’ять. І моє слово було про Україну.
Я дякую Італії, за те, що вона мене так високо піднесла. Цю висоту, цей стан я використав, щоб зробити все можливе для України. І вони, італійці, знали про це і за це мене любили.
— А семінарія для українських священників, від самого започаткування якої Ви чимало зробили?
— О, добре, що Ви пригадали українських священників! Я маю до них застереження. Українські священики у порівнянні з іншими мають ту хибу, що вони обмежують своє життя церквою. Не дивляться на народ, як націю. Вважають це політикою.
По закінченні війни, коли ми програли війну (йдеться про український спротив часів другої світової), папа із своїми єпископами дуже вже жалував Україну. І вважав, що Україні треба салезіян Івана Боско. Бо салезіяни, як священики дбають про святість, але вони є громадяни. А того нема в українському суспільстві!
— Чекайте, був Майдан! На Майдані священики ставали з хрестами поміж протестуючими сторонами. Вони брали активну участь у протистоянні із владою, приймаючи сторону народу в революції гідності. Це були наші священики!
— Скільки їх було?
Учасник розмови фотограф Олег Панас: З двадцять. А таких, що йшли попереду бійців і лізли просто під кулі, чоловік п’ять.
— А що то є п’ять священників на тисячі? Священики мають виховувати чесних громадян. А ми того не маємо.
— Але ж вони вийшли коли був бій!
— Вони не приготували народ! Навіть якби їх було не двадцять, а сто, чи інше велике число! Вони не повинні самі це робити, а виховувати людей, щоб в Україні народ був готовий до побудови гідного суспільства.
Так, вони, ті священики, були готові, але народ не був…
Нам бракує багато шептицьких…
— Ви, напевно, сьогодні єдина людина в світі, яка пам’ятає Андрея Шептицького…
— Так, з ним говорив. Я про нього знав багато. Побачив вперше у Львові. Був з’їзд Марійнських дружин. Шептицький мав промову до молоді. І ми мали щастя супроводжувати його у візочку, бо він пересувався вже саме так.
Я представився, що їду до Італії вчитися на священика. Він дуже тішився.
— Які Ваші перші враження від цієї людини?
— Це одинокий великий вихователь громадян. Він не цурався політики. Нам бракує багато шептицьких. Щоб громадянин, вихований священиком сам приймав правильні рішення. Наші священики знають свою церкву і родину. А Шептицький був із розумінням, що є він і народ. Виховувати чесних громадян, тоді буде зміна.
— Які у Шептицького були очі?
— Батька! (посміхається). Як в батька. Нам бракує священників таких, як Шептицький.
— Ваше життя було насиченим зустрічами з непересічними людьми, які важили багато в історії людства, багато для нього зробили. Яку із таких зустрічей Ви вважаєте доленосною?
— З Шептицьким. Це такий герой, що він сам один став проти цілого уряду Польщі. І він виграв. Він мав підпору Папи.
— А Йосип Сліпий? Ви були присутні при його поверненні з радянських таборів.
— Я був його права рука. Нас було 15. Я був секретарем синоду. Йосип Сліпий то є воля. Люди відчули його і пішли за ним. Він є продовженням Шептицького.
— А Папа Римський Йоан Павло ІІ? Який він Папа, ми всі спостерігали, а який він як людина?
— Ми були два приятелі. Так мене там і знали «приятель Папи» (посміхається). І ми були приятелі.
— А як ви спілкувалися?
— Все українською. Він вільно говорив українською. Промови — українською. Я написав про нього книгу і там їх подав. Його мама була українка. І те, що він говорив українською, то від мами.
Щораз, то більше українці цінують християнство
— Як ІІ Ватиканський Собор, в якому Ви брали дуже активну участь, змінив світ?
— Він багато що змінив. Принаймні, загальмував, стримав світ від падіння. І ми маємо говорити наперед про те, що було б із світом, якби не було того Собору. Щоби було з нами тепер без нього? Він зберіг світ від атеїзму. А тепер знову атеїзм йде далі і далі… І йдеться не лише про атеїзм, а й про екуменізм та багато іншого. Собор потряс світом.
— Те, що відбувається в Україні змінило ставлення людей до Церкви?
— Так. Стало більше свідомості християнської. Щораз більше українці цінують християнство. Ситуація отворяє очі на те, що спасіння наше є Бог, Церква. На Східній Україні я спостерігаю, як ми йдемо угору.
І в Церкві з’явилась інтелігенція. Це видно. Тепер є велика зміна. Інтелігенція отворяє очі. Звертається до Бога, до церкви. А давніше інтелігенція вірою не цікавилась. То було для простих людей. Зараз є великий інтерес до релігії.
— Що Вас найбільше дивує в сьогоднішніх людях?
— В українцях? Прогрес великий. Інтелігентність. У релігії. Перше були такі простодушні люди, які багато співали. Тепер є великий прогрес — більше думають.
Я щасливий, що міг моє життя посвятити Україні…
— Ви, прожили ціле життя для інших людей, для творення змін. Чи можете сказати, що Ви щаслива людина?
— Я щасливий з того, як жив. Я бачу руку матері Божої на мені. Вона була для мене і матір’ю Божою, і водночас моєю мамою. І провадила мене через все життя. То все вона. Я щасливий з мого життя і що я міг моє життя посвятити цілковито Україні.
— У такий нелегкий для України час, як людям зберегти спокій, надію на краще? Окрім того, щоб молитися і ходити до церкви.
— Оті слова «ходити до церкви» не дуже симпатичні для мене є. Ходити до церкви замало. Тепер наша інтелігенція не говорить про те, щоб ходити до церкви. Вони хочуть щось більшого. Читати. Це щось глибше, як ходити до церкви: душа моя, я всередині є християнин, я не прагну спілкування лише зі священиком, я хочу Бога глибше пізнавати.
— Що би ви побажали сьогодні зболеним ситуацією українцям?
— Оптимізму. Не зневірюватися, бо над нами Бог всемогутній. Те що нам загрожує московський татарин – не боятися. В них Бога нема. Це мине. Ми маємо таку певність, що так буде.
Ми мали довгу історію, де не було такого, щоб українцями провадили українці. І прикро нам було жити. А ми вдержались під чужою владою. Ще й так, що нас стало майже 50 мільйонів. Хтось то втримав? Бог!
То дивне. 700 років ми були гноблені. По такім довгім часі нас би вже не було. Однак замість п’яти мільйонів нас є п’ятдесят… І всі відчули себе єдиним народом, що прагне незалежності. Ми зневірювались. Але то була лише хвиля. Ми йдемо дальше. І нас в тому підтримує Бог.
Мій оптимізм є те, що Бог нас тримає і провадить. І він нами послуговує, щоб зберегти людство. Важною є та наша доброта. Будьмо оптимістами. Ми йдемо все вище і вище. Позитивним є те, що будиться українська інтелігенція.
Життя на землі – це те випробування, що веде до Бога. Без жертв нема прогресу. Сам Христос жертвував. Ті, хто принесені в жертву — це біль, але вони вже там (показує на небо). А ті, хто їх убили будуть там (стукає палицею по землі).
Нами потрясає Бог. То є випробування.
Що залишилось поза диктофонним записом? Багато віри у те, що в Україні все налагодиться. Щира радість владики від появи в українській церкві нової когорти священників, які руйнують традиційні внутрішні конфлікти — поміж золотом церков та щирістю Божої віри. Вони є високоосвічені, а головне – людяні, такі що несуть Боже вчення не як страх божої кари, а як радість від осягнення смислів життя. Отець Король, друг і секретар владики втішився: «То — наші!».
Розмову закінчили. Залитим подвір’ям храму йдуть від нас два натхненні і сповнені оптимізму мудреці, для яких суєтність сьогодення не заступає справжніх значень українських подій. Владика посміхаючись, обертається до нас не раз і помахуючи своєю паличкою: «Оптимізму! Передайте всім — оптимізму! Все буде добре!».
Світлана Хітрова, Фото: Олег Панас zik
фінансово.
Щиро дякуємо!
