Погляд

Папство: допомога чи перешкода?

09 Січня 2019, 09:15 348

Доктрина про папську непомильність не надає вчительському авторитету Церкви характеру пророцтва. Папа послуговується не магічною кришталевою сферою, а розумом і роздумами.

Кожна доросла людина має визнати, що є свідком зближення, яке збувається між різноманітними християнськими конфесіями як у царині проголошуваного, так і в тому, що стосується практики. Протягом останніх 25 років у цьому зближенні відбувся нечуваний прогрес. Унаслідок різноманітних політичних і релігійних дебатів вдалося (поза кількома суттєвими винятками) дійти до відкинення придушеної — а часто й відвертої — взаємної ворожості та створити клімат, сприятливий для екуменізму, про який попередні покоління тільки мріяти могли.

Однак є одна особлива тема, яка для багатьох християн-некатоликів надалі становить нездоланну проблему. Це папство. Саме воно відрізняє католиків від інших християн. Джерелом особливих труднощів для багатьох людей надалі залишається догмат про непомильність.

Непомильність деякі християн вважають не тільки перешкодою, що робить неможливим об’єднання всіх сповідників Христа, але також і своєрідний афронт стосовно незалежності й автономії людського розуму, які так сильно пестувані в нинішні часи. (…)

Розгляньмо цей широко дискутований аспект Католицької Церкви, у сподіванні, що нам вдасться з’ясувати, що насправді керувало отцями Першого Ватиканського Собору, який 1870 року постановив проголосити догмат про папську непомильність. Покажемо також, як цей догмат позбавляють сенсу ті, хто залишається нечутливим до його нюансів і делікатності.

Подібно як саме папство, так і пов’язана з ним доктрина про непомильність становить один аспект католицького розуміння суті Церкви та її вчительського уряду. Основоположне питання, на яке потрібно відповісти у старанні осягнути сенс догмату про непомильність, пов’язане з суттю самого Об’явлення та способом його переказувати з покоління в покоління.

Я вже згадував, що фундаментом християнства є особа Христа і Його надзвичайний дар, яким є наше спасіння. Тому предметом віри не є якась теологічна система чи збірка тверджень. Наша віра — це віра в Бога, який дає нам пізнати себе у своєму втіленому Слові, в Ісусі Христі. Наше спасіння та відкуплення не залежать від інтелектуальних конструкцій ані прив’язаності до певних інституцій, але від з’єднання з Богом у сопричасті любові та дружби. Істина, в якій ми вбачаємо нашу надію, — це особа Ісуса Христа, а не якась теоретична формула.

При цьому не йдеться про відкинення будь-яких слів і доктрин. Навпаки, вони необхідні для переказування змісту віри, яке відбувається за посередництвом мови. Хоча жодна мова тут не є повністю відповідною, однак ми тут не маємо вибору і мусимо старатися проголошувати Євангеліє з використанням тих знарядь комунікації, які є в нашому розпорядженні. Сам Христос послуговувався для цього мовленим словом, і саме це слово залишається надалі головним засобом євангелізації.

Те, що наша Церква католицька, тобто вселенська, означає, що її Добра Новина скерована до всіх людей, незалежно від місця, часу і культурних обумовлень. Цією Новиною є сам Христос та істина про Об’явлення. Об’явлення звершується у Христі в досконалий спосіб, оскільки Він є Бог. До Нього неможливо нічого додати. Невпинна місія Церкви полягає у тому, щоб тривати  в часі та ширити у світі присутність Христа. Вчення становить істотну частину цієї місії.

Учительський уряд, наданий апостолам і далі сповнюваний Церквою, зберігає авторитет самого Христа. Без Нього не було би нині ані Доброї Новини про спасіння, ані самої Церкви. Цей авторитет, однак, накладає на Церкву також і певні обмеження. Подібно як апостоли, також і Церква має право проголошувати тільки те, чого навчав сам Ісус. Авторитет учительського уряду стосується виключно того, що Церква отримала від Спасителя. Цю істину повсюди визнавали вже в ранньому християнстві. Святий Павло, наприклад, чітко розрізняє те, що він сам каже, і те, що почув від Господа.

Авторитет учительського уряду базується на припущенні про непомильність апостолів у проголошуванні того, що вони отримали від Христа. Чи ж може бути інакше? Було би чимсь безглуздим, якби Ісус послав апостолів у світ зі своїм ученням, не гарантуючи водночас, що воно буде вільне від помилок. Тут, зрештою, ідеться не виключно про саме просте переказування цього вчення, але також і про всілякі інтерпретації та розвиток. Тому що проповідь Євангелія не може звестися тільки до повторювання визначених формул. Плідна євангелізація, проваджена серед людей різних епох, культур і мов вимагає також екзегези і допасувань.

Учительський уряд не занепав разом зі смертю апостолів, але став інтегральною частиною самої Церкви; ба більше, становить її суть. Хіба ж в іншому разі Добра Новина могла бути далі плідно переказувана? Наступні покоління засвоюють євангельські істини, щедро черпаючи з оригінальних текстів та інтерпретуючи їх постійно заново у світлі актуальних обставин і потреб. Це можливе тільки тому, що джерела правди, наявного в особі Христа, неможливо вичерпати. Воно становить гарантію, що те, що ми чуємо сьогодні, є тим самим ученням, укоріненим у початковому євангельському переказі.

Харизма непомильності не призначена служити об’явленню якихось нових істин. Навпаки, вона була дана Церкві для того, щоб оберігати учення Христа від додавання до нього будь-чого нового і від запровадження в ньому змін. Турбота про первісний вигляд Христової науки вочевидь полягає не в залишенні її у закостенілому вигляді. Вона вимагає від нас радше того, щоби, зберігаючи дух традиції, представляти його сучасникам у спосіб творчий і зрозумілий.

Використані нами слова і формулювання мають, таким чином, одну й ту саму мету: спробу виразити невиразиме. Хоч як людські зусилля вони завжди будуть обтяжені недосконалістю і самі собою вимагатимуть подальших пояснень, однак вони скеровують нас у належному напрямку.

Ось як виглядає контекст, у якому ми повинні роздумувати над істиною про папську непомильність. Католики вірять, що папське служіння є одним зі служінь, якими послуговується Церква у своєму безпомилковому навчанні. Її влада полягає у визначенні, коли це необхідно, що є і що не є істиною, переказаною Церкві Христом. Кажучи інакше, католики вірять, що коли папа сам або разом з усіма єпископами стверджує, що це і це становить предмет католицької віри, бо це було нам об’явлене Богом, тоді це щось є істинним. Церква таким чином пояснює тільки те, що нам уже було об’явлене Христом. Вона не може пропонувати у формі догмату нічого, що implicite не міститься у сенсі Об’явлення.

Зауважмо, що доктрина про папську непомильність не надає вчительському авторитетові Церкви характеру пророцтва. Папа послуговується не магічною кулею, а роздумами і рефлексією. Сама по собі доктрина про непомильність також є чимсь, що підлягає розвиткові, інтерпретації та допасуванню до нових умов. Також і вона підпорядковується тим принципам учення, на сторожі яких стоїть.

Папа це єпископ Рима. Його уряд виводиться з апостольського примату святих Петра і Павла. Уже в другому столітті св.Ігнатій Антіохійський у своєму Посланні до римлян писав про Вічне Місто як про те, що «передує в любові» і «навчає людство». Багато авторів вбачають у цих визначенням прояв визнання примату папства як вогнища єдності й любові, яке становить джерело вселенського учення віри.

Потрібно відзначити, що ми зараз є свідками зм’якшення позицій усіх керівників християнських Церков, також і їхніх поглядів на справи папського уряду. Почергові папи зустрічаються в сердечній атмосфері з Патріархом Константинополя і архієпископом Кентерберійським. Йоан Павло ІІ запросив керівників інших Церков до спільних роздумів над роллю папства та спільного розгляду істинної традиції папської влади. 1995 року він оприлюднив енцикліку «Ut unum sint», яка, закликаючи християн до єдності, заохочує також до діалогу стосовно проблем, які їх розділяють. Усвідомлюючи, що одним із таких спірних питань є примат папи як єпископа Рима, Йоан Павло ІІ просить церковних очільників, щоб «включилися разом із ним у терпеливий братній діалог, у якому, полишивши безплідні суперечки, вони зможуть вислухати одні одних, маючи перед очима єдину волю, яку стосовно Церкви має сам Христос».

Застереження, які щодо папства зголошують переважно некатолики, пов’язані насамперед із проблемою церковної юрисдикції. Східна (православна) Церква, наприклад, відмовилася в ХІ столітті визнати примат єпископа Рима, трактуючи його тільки як primus inter pares, тобто першого серед рівних. Протестантські церковні спільноти Заходу в XVI столітті взагалі відкинули будь-яку владу папи. Прохання Йоана Павла ІІ про допомогу та діалог свідчить про те, що хоча Церква трактує папство як елемент, що належить до її суті, однак вона не закривається від дискусії на тему його ролі.

Є потреба повернутися до такої форми папства, яка однозначним чином посилалась би на традицію, що має свої корені в діях і вченні Христа. Зрештою, найстарший і найшанованіший титул папи, прийнятий Григорієм Великим, звучить: servus servorum Dei — слуга слуг Божих.

Державний секретар Апостольського Престолу, кардинал Анджело Содано, повідомив у 1996 році, що Йоан Павло ІІ «занотував» скеровані до нього іншими релігійними очільниками прохання знайти «нову формулу» для виконання Служіння Петрового, яка була би відкрита на «ноу ситуацію». Таке ствердження є чимсь безпрецедентним і звіщає розвиток випадків, який може перевищити уявлення навіть найбільш оптимістичних прихильників об’єднання християн.

Переклад CREDO за: Албан МакКой, Dominikanie

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: