«Маю відчуття, що моє покликання — це плід молитов ще дідусів-бабусь, які в минулому столітті, в часи переслідувань, ревно молилися, щоби Бог дав священників». У Церкві триває Тиждень молитов за покликання, що традиційно розпочався в IV неділю Великодня — неділю Доброго Пастиря.
У пресі можна знайти різні статті з оглядом чи статистикою даних про священників: наприклад, у Польщі чи у США. По РКЦ в Україні таких спеціальних досліджень, які проводять різні інститути чи компанії, немає. Можна знайти певні дані, наприклад, на сайті Комісії молодіжного душпастирства.
Але цілком можна зробити «міні-зріз» ситуації з покликаннями, поговоривши з ректором якоїсь семінарії. Тому CREDO пропонує розмову з о. Віктором Білоусом — ректором семінарії Святого Духа, яка є «кузнею кадрів» Кам’янець-Подільської дієцезії, а заодно — місцем навчання семінаристів з інших дієцезій.
— Яким зараз, на прикладі вашої семінарії, є стан із покликаннями до священства у римо-католиків України?
— В Україні загалом є п’ять духовних семінарій. Три дієцезіальні (Кам’янець-Подільської та Київсько-Житомирської дієцезій і Львівської архідієцезії), дві місійні Redemptoris Mater. Ще одна семінарія є в Ужгороді, але це греко-католики. Тобто загалом наша статистика не така вже й велика, щоб її було складно порахувати. Втім, якщо бути точним, то семінарії Неокатехуменальної Дороги Redemptoris Mater теж називаються дієцезіяльними, відповідно до вимог Ватикану, щоб не протиставляти їх структурам дієцезій. Тому загалом можна говорити, що РКЦ в Україні має три дієцезіяльні (тобто не орденські) семінарії: у Городку, Ворзелі та Львові.
«Євангельська проблема»
— Динаміка розвитку, чесно кажучи, пригнічує, бо багато покликань у нас нема, і їх кількість із кожним роком зменшується. Коли я став ректором, у 2018 році, — було близько трьох десятків семінаристів, точніше — 28. А зараз у нас їх 13. Це кількість тих, хто на сьогодні навчається в семінарії, тобто без урахування тих, хто на дияконській практиці (троє) та в академвідпустках (ще двоє). Тобто разом — 18 семінаристів. Фактично, за ці роки бачимо спад на 50%.
Така тенденція дуже стрімкого спаду покликань є і в Польщі, і в інших країнах Європи; натомість по світу загалом — якщо брати до уваги дані, скажімо, з Африки чи Азії, де зараз багато покликань, — то цілісна перспектива Католицької Церкви дасть нам приблизно однакові дані, стабільні цифри статистики. Просто це не стосується конкретно нас.
А коли немає великої кількості, то зазвичай більше говорять про якість. (Усміхається.) І про те, що питання покликань — це питання не тільки кількості. Бо ми хочемо мати не тільки багато священників, але ми хочемо мати добрих священників.
Ми розуміємо, що питання покликань не належить виключно до нашої компетенції. Що воно не залежить виключно від наших зусиль, старань, розумності, спритності, мудрості чи душпастирських стратегій. Покликання — це дар від Бога, який людина приймає. І, можливо, ще багато чого залежить від готовності самих покликаних. Ось питання: чому самі покликані, молоді люди, не вміють побачити, прийняти покликання?
— Чи ці тематичні тижні — зокрема, Тиждень молитов за покликання — присвячені цьому пробудженню? В нашій Церкві є Тиждень виховання, Тиждень покликання, Тиждень милосердя тощо… В чому сенс таких Тижнів?
— Певно, в тому, що те, що є темою цих Тижнів, має відбуватися не виключно один тиждень на рік! Бо турбота про покликання має тривати цілий рік. Виховання покликання, мова про покликання, чутливість до можливих покликаних — має тривати постійно.
Натомість що важливо саме в Тижні молитов за покликання, то це акцент на молитві, а не на якихось «принагідних заходах». У Євангелії є ці відомі слова, заклик Господа Ісуса Христа: «Просіть, отже, Господаря жнив, щоб вислав робітників на свої жнива» (Мт 9,38). Бо «жнива великі, а робітників мало». Тобто проблема покликань — це не тільки проблема наших днів; це, можна сказати, «Євангельська проблема»! Там теж було мало покликаних. Зрештою, Ісус теж мав тільки Дванадцять апостолів. Були ще 72 учні, але апостолів — тільки 12. У будь-якому разі, звернімо увагу: Ісус не сказав «давайте добрий приклад» чи «розробіть гарну стратегію душпастирства покликань». Він сказав: моліться — просіть Господаря жнив! Тобто просіть Отця Небесного, щоби послав робітників на свої жнива, бо це Його жнива і Його робітники. Отож і сенс цього Тижня — закликати, просити, молитися. Бо, справді, покликання це плід молитов.
Наприклад, я маю відчуття, що моє покликання — це плід молитов ще дідусів-бабусь, можливо — чоловіків-жінок, і дітей, ще минулого століття, можливо — ще в часи переслідувань, коли люди дуже ревно молилися про священників. І Бог через кількадесят років послав ось такого священника. Тобто треба визнати, що покликання — і прийняття покликання, і витривалість у ньому — значною мірою залежать саме від Божого дару. Я це бачу і по семінаристах, і по собі, і по інших священниках. Залежить від єдності та спілкування з Богом, від молитов.
До і після, але в контексті
— Принагідно зазначу, що і в нашій дієцезії, і в багатьох інших парафіях і середовищах є поширеною практика «маргариток». Семеро віруючих приймають під свою молитовну опіку одного священника, і кожен у свій визначений день тижня за нього молиться. За священників — або за семінаристів. Ця практика виводиться з духовності Малої Терези, відомої кармелітки. Свого часу в наших середовищах — священницьких і семінарійних — був великий захват духовністю святої Терези від Дитятка Ісуса. І багато людей молилися: священники і миряни, за священників і за мирян, про покликання і про витривалість у покликанні. Дуже хороша ця практика «маргариток», спільної підтримки.
— А в межах Тижня молитов є спеціальні молитви , Меси за покликання, Молитва вірних та інші літургійні моменти?
— Так, кожний настоятель, священник, має це робити, до цього Церква нас закликає і заохочує: проводити якісь заходи, саме молитовні. Ось, наприклад, молодіжне чування, яке було в Бердичеві в намірі покликань, куди молодь з’їхалася молитися саме в цьому намірі — ще перед неділею Доброго Пастиря, але вже в цьому контексті. Також і всеукраїнська зустріч міністрантів щороку відбувається саме в контексті Тижня молитов про покликання, хоч і зовсім не обов’язково саме протягом цього тижня. Скажімо, цього року вона має відбутися саме в нашій семінарії, у Городку, 10‑12 травня. Це теж буде «продовженням» Тижня за покликання. Бо йдеться про те, що це не «одноразова акція», але зацікавленість покликаннями, турбота про них триває цілий рік. А інтенсифікувати цю діяльність можна і раз на рік. Всеукраїнська зустріч римо-католицьких семінаристів — це прекрасна нагода побути разом, помолитися, поспілкуватися, провести спортивний турнір, а також пізнати щось нове.
— Це те, що стосується внутрішньоцерковної роботи над покликаннями. А як щодо «діяльності назовні»? Скажімо, Городок — містечко невелике, і навіть якщо його повністю обклеїти запрошеннями до семінарії, то це не дасть різкого притоку. Як шукати поза «своїми ворітьми»?
— Ми розуміємо, що набір до семінарії не залежить від конкретного місця, бо не йдеться про сам Городок. Робота з пошуку покликань має відбуватися повсюди по парафіях, а також у сім’ях. Там, де є віруючі люди, там вони мають роззиратися, бути чуйними чи з‑посеред них Господь нікого не покликує.
Моє особисте враження — нехай навіть суб’єктивне, — що із семінарією справи десь так, як із мобілізацією. Бо всі хочуть священників, але мало хто хоче йти, і батьки не завжди хочуть відпускати. Всі розуміють, що є потреба захисту Батьківщини, що хтось мусить стати на захист, бути мобілізованим і піти на фронт чи стати до конкретної праці, — але «щоб тільки не моя дитина». Статистики щось цього нам ніяке дослідження не дасть, але я з таким стикався, і не раз. Люди декларують — «так, ми би хотіли», щоб дитина пішла служити Богу чи то в монастирі, чи у священстві; але потім, коли ця дитина доростає віку 17-18 років і каже, що таки хоче піти до семінарії чи монастиря, — батьки починають відговорювати, і знають, на які «кнопочки» натиснути, бо це ж своя дитина… Роблять так через різні причини: і виправдані, і невиправдані.
— Виходить, що молитися про покликання до «женців на ниві Господній» треба не тільки за самих покликаних, але також за їхніх батьків?
— Звісно! До речі, колись св. Йоан Павло ІІ казав, що сім’я — це «мала семінарія». Можливо, це не його власний вислів, але я найбільше це чув у зв’язку з ним. Родина — наша «перша семінарія», і більшість роботи (формаційної, виховної) відбувається саме в сім’ї. Наприклад, змалку в дитині у сім’ї закладається позитивний образ священника, пошана до священства, позитивне налаштування батьків: якби ти пішов шляхом священства, то ми не проти, ми тебе підтримаємо. Суто людська формація, культурна, інтелектуальна — це та робота, чимала частина якої виконується у сім’ї. Коли людина приходить до семінарії, то це вже продовження формації, яка була у сім’ї: ми «підшліфували» кандидата і випустили далі. Якщо людина не була добре сформована в родині, у сім’ї, то з нею потім дуже важко працювати.
— «Благодать будує на природі», казав святий Тома Аквінський.
— Так. Але не варто забувати, що це тільки половина цитати. (Усміхається.) Благодать будує на природі, але й природа вимагає благодаті.
«Воля бабусі» чи воля Бога?
— Серед причин, чому НЕ варто йти до семінарії, часто згадують якраз сімейний тиск. Коли бабуся дуже хотіла «мати ксьондза у сім’ї», наприклад. Натомість, з іншого боку, останнім часом нерідко можна прочитати, що батьки-католики забороняють дітям іти в монастир чи до семінарії. Де тут золота середина?
— Є і такі випадки. Нічого нового на цьому світі. В нас теж є випадки, коли бабця чи мама хотіла, щоб дитина пішла до монастиря чи семінарії. Суть у тому, що остаточно сама людина має вирішити, де її шлях, — бо потім такі люди мають труднощі в покликанні, борються, силкуються розпізнати…
Що я би сказав такій душі. Бог, щоб покликати людину, використовує різні засоби. І може бути й таке, що Бог — назвімо це так — використає волю мами, тата чи бабусі, щоби привести тебе до семінарії. А потім тут можна зробити вільний вибір. Тобто: не обов’язково, щоб те, чого хочуть (чи не хочуть) батьки, було Божою волею; але може бути, що й це — Божа воля! Ти ніби не хочеш — а Бог каже: послухай-таки маму, вона тебе знає, може, ти справді маєш таке покликання? Але вибір ти повинен зробити сам.
— Скільки семінаристів вступають — і скільки доходять до свячень?
— На загал, 30-40%. Це було ще за моїх часів, коли я був семінаристом. Нас вступило 22 і було 8 висвячених. Але коли йдеться про покликання, то я би рекомендував не зосереджуватися на відсотках. Бо людина, її доля, її історія — це не цифра, яку треба порахувати. Буває, що 50% курсу доходить до висвячення, буває, і 70%. А буває і 5%. Віра і покликання — справа така жива і тонка, що з цим ніколи не можна мати якоїсь статистичної впевненості. Віра — це складно і парадоксально: сьогодні ти віруючий, завтра — невіруючий; тут є великі сумніви, а на третій день знову дошукуєшся правди… Так, віра нас тримає, це наш якір, опора, вона — наша надія на вічність і наша стійкість у цьому світі. Як це було в Божому Слові на неділю Доброго Пастиря: камінь, який відкинули будівничі, став наріжним. Тільки Господь є тим Пастирем, який веде до мети. Це одне. А стан твоєї персональної віри, те, як ти її переживаєш, як ти реалізуєш своє життя вірою, — це інша категорія. Кожна віра проходить етапи сумнівів, криз… І при цьому вона є міцним фундаментом життя: коли віриш і йдеш у певному напрямку. Просто щоби стати зрілим, ти час від часу мусиш переживати кризи — до речі, як і в подружжі, і на будь-якому іншому життєвому шляху. Щоби стати вище, щоби йти далі, треба докласти зусилля; а зусилля неможливі без особистого вибору.
Як і звідки приходять служити Богу
— Суть семінарійної формації, як це кажуть документи Церкви, у максимальному спрощенні виглядає так: це наслідування Христа і вподібнення до Христа. Щоб наслідувати Христа — Він має покликати: «Йди за Мною». Щоб покликати людину, Господь використовує різні засоби. Комусь скаже мама, комусь священник. Як це було написано у вашій статті про покликання у США: хтось інший сказав про покликання, священник чи друзі… Бог не лише прямо говорить у совісті людини чи в її розумі: «Йди за Мною», але дає різні знаки, і людина відчуває: це «моє»! Мені це подобається, я це відчуваю, хочу бути слугою Бога. Це, до речі, найчастіше, що кандидати пишуть у своїй мотивації, вступаючи до семінарії: «Хочу служити Богу і людям». А вже коли людина приходить до семінарії, то різні рівні її мотивації відшліфовуються, щось відсіюється, можна пізнати себе: ось це був нещирий мотив, або неправильний; над цим треба попрацювати…
Скажу своє свідчення. Я колись хотів то одного, то іншого; то подружнього життя, то йти до семінарії… Один священник дав мені дуже мудру пораду. Він сказав: «Шукай не того, що ти хочеш, а того, що Бог хоче. Проси в Нього про знак, щоб ти побачив, де є Його воля». Я просив про знак, присвятив ціле паломництво цій молитві. І Бог мені дав підказку.
— А як саме хлопці приходять до семінарій? У нас їх три, а дієцезій — сім. За яким принципом це відбувається?
— Це залежить від особистих домовленостей єпископів. Наприклад, єпископ Павло Гончарук, ординарій Харківсько-Запорізької дієцезії, вирішив, що він хоче, щоб його семінаристи виховувалися у нас. Можливо, тому, що він сам — випускник Городоцької семінарії. Можуть бути інші мотиви. Отож семінарія Кам’янець-Подільської дієцезії приймає семінаристів зі сходу України, з півдня (один є з Одеси); а також останні кілька років із таким проханням звернулася Мукачівська дієцезія, яка частину своїх семінаристів формує у нас.
— Чи є у Вас якась улюблена молитва про покликання, або особливо улюблений святий — покровитель покликань?
— Останнім часом я багато прошу єпископа Яна Ольшанського, чий беатифікаційний процес нещодавно розпочався в нашій дієцезії. Але набагато частіше я звертаюся до нашого семінариста Михайла Артковського, святої пам’яті. Пам’ятна дошка нашому Мішці встановлена просто навпроти моїх дверей. І щоразу, виходячи з кімнати, я кажу: «Михайле, ти вже там, у Небі, перед Богом, то заступайся, допомагай». Він дуже хотів стати священником…
А ще маю молитву про покликання, яку ми в семінарії видрукували, коли я став ректором. Виготовили буклетик: молитва за семінарію, про покликання і за священників. Я часто звідти молюся саме про покликання, як ректор семінарії, бо моя справа — піклуватися про покликання.
І ще раз наголошу: ми працюємо вже з тими, хто відкрив покликання і прийшов до нас. Але якщо йдеться про нові покликання, то їх пошук — це спільне завдання всієї Церкви: сімей, парафій, сестер і священників, парафіян, цілих дієцезій. Бо це вони шукають собі майбутніх пастирів.
Від редакції.
На сьогодні у Вищих духовних семінаріях РКЦ в Україні навчаються:
– у семінарії Святого Духа (Городок): 13 кліриків;
– у семінарії Пресвятого Серця Ісуса (Ворзель): 15 кліриків;
– у семінарії св. Йосифа (Львів): 16 кліриків.
фінансово.
Щиро дякуємо!
