Інтерв’ю з о. Андрієм Мадеєм ОМІ

«Парафіяльна місія – це час, в якому діє Господь Бог, оскільки люди відкриваються на його благодать». Інтерв’ю з о. Андрієм Мадеєм ОМІ, який 8 -15 листопада проголошує парафіяльну місію в парафії св. Миколая у Києві.

Як Ви відчули своє покликання, і яким чином Господь постукав до Вашого серця?

Я дякую Богу, що дав мені батьків-католиків. Мій батько народився 16-тою дитиною в сім’ї. Зараз він має 82 роки. Ми разом з нашим татом радіємо з кожного дня, кожної години і хвилини, які Господь йому дає. В родині ми молилися і молимось увечері всі разом і зараз, коли я приїжджаю додому. Коли я ще був зовсім юним, батьки казали: «Дитино, ніколи не вір атеїстам, які говорять, що Бога немає. Ні в якому разі не вступай до партії. Правду проголошує лише Церква, і довіряти можна тільки їй». Ця катехеза була для мене, здається, найважливішою, бо я ніколи не сумнівався в тому, що сказали мені батьки. Довіра до кінця… Я був свідком того, як під кінець 50-х років зі школи викинули релігію. Мій батько навіть поїхав до районної ради і запитав: «Навіщо ви це зробили?»

В такій атмосфері я закінчував середню школу, і почав думати, куди піти вчитися далі. Я чув, що мій друг з нашої школи, роком старший від мене, пішов до нижчої духовної семінарії отців Облатів Марії Непорочної. Також я дізнався, що там можна повністю закінчити школу, і дуже цьому зрадів. Вчителями у даній школі були монахи-місіонери, тож я не буду змушений слухати атеїстичної антицерковної пропаганди. Від настоятеля я дізнався, де знаходиться дана семінарія; священик дав мені адресу. Мене прийняли. На той час я мав неповних 14 років, а у 18 років закінчив школу. Пізніше майже всі випускники школи пішли до новіціату отців Облатів. Я також пішов до новіціату. Це був 1969 рік. Тобто 40 років тому я вже був у новіціаті. Новіціат – це час дозрівання до прийняття остаточного рішення, але мені завжди подобалося бути в монастирі, і я ніколи не думав над питанням: залишитись чи відійти? І так, дякуючи Всемогутньому Богу, я став Місіонером Облатом Марії Непорочної.

Чому Ви залишили свою Батьківщину і поїхали до далекої України, а пізніше – до Туркменістану?

Це в жодному разі не є моєю заслугою. Таким було рішення моїх настоятелів. Вони нас відсилають, а ми – солдати Христа. Прагнемо виконати Його волю, і також обіцяємо послух.

Але за всім цим стоїть прекрасний Божий план. Я завжди любив людей зі сходу. Як тільки мав нагоду зустріти таких людей, завжди прагнув з ними поговорити. Тоді я спробував розмовляти російською мовою. І на випускних екзаменах я здавав російську мову. Чи це не є Провидінням Божим, що комуністи, атеїсти вчили мене російської мови, щоб я потім цією мовою проголошував Євангелію, як місіонер?

Ще хочу дещо додати. Під час мого перебування у Кодні над Бугом, в санктуарії Місіонерів Облатів Марії Непорочної, де я працював кілька років як місіонер, ми часто молилися з паломниками, були для них організаторами. Одного разу, після закінчення Хресної Дороги, що була просто неба, на полі, зарослому кущами, де протікала річка Буг, я запитав паломників, чи хотіли б вони побачити кордон?. Всі з цікавістю пішли. Ми стояли біля берега Бугу – це 20 км від Тирасполя. Говорили ми, про схід, як там переслідують християн, і ці розмови закінчували молитвою за християн на сході, щоб настала можливість вільно визнавати Ісуса Христа. Молилися молитвою «Отче наш» в намірах відкриття кордонів для Євангелія. Із соромом зізнаюся, що, молячись тоді з паломниками, ніколи не думав про себе, що це я можу бути туди посланим. Це велика благодать – бути посланим на місії, довіра згромадження. В Туркменістані протягом 13 років нас, священиків, є тільки двоє. Я завжди кажу в Польщі, що ми маємо 30 тисяч священиків, і з тих 30 тисяч тільки нас двох послано до Туркменістану. Не тому, що ми кращі, святіші чи розумніші від інших, а тому, що нас вибрали. Чи це не Божа благодать? Чи це не Господня усмішка до нас? Так що я багато завдячую цій молитві з паломниками над берегами Бугу. Я згадав, вже працюючи на сході, що в цьому є секрет мого послання на схід.

Як виглядає Церква в Туркменістані, і чим відрізняється від Церкви в Україні?

В Туркменістані ми не є офіційною Церквою. Там ми – Апостольська Нунціатура, дипломати, представники Святішого Отця. Тільки під покровом нунціатури ми існуємо як католицька місія. Маємо каплицю, відкриту для всіх. На це погодився уряд Туркменістану. Найбільша різниця полягає в тому, що Україна – це християнська країна з 988 року. Навіть у XX століття, яке було століттям великих переслідувань, не змогли зламати віри в людях. Євангелія є в українській культурі. А Туркменістан – це мусульманська країна.

Як складаються відносини між мусульманами і католиками?

Маємо добрі відносини, можна сказати, що дружимо між собою. Добре нам живеться і з сусідами, і з владою Туркменістану. Протягом 13 років нас ніхто не образив, ніхто не сказав поганого слова на нашу адресу. Навпаки – зустрічаємо багато добра, відкритих сердець, зичливості, нас запрошують в гості, ми беремо участь в мусульманських та державних святах. Від Нунціатури я належу до дипломатичного корпусу, і мені часто доводиться брати участь в різноманітних урочистостях та ін.

Тож можу тільки подякувати за пошану, яку маємо на туркменістанській землі від людей, влади, а також від Президента попереднього і теперішнього.

Отче, Ви приїхали аж з Туркменістану тут, до Києва, щоб проголошувати в парафії св. Миколая парафіяльні місії. Що це таке – парафіяльна місія?

Один раз на 10 -15 років в парафіях організовуються Святі місії. Це продовжені реколекції, дні проголошення Божого слова, де говориться про важливі речі, особливо про таємницю смерті, суду, неба, чистилища, про вічне життя. Це час, коли місіонери намагаються пригадати людям те найважливіше в християнській вірі. Місія -це час, коли парафія довго молиться і тому люди в особливий спосіб відкриваються на Божу благодать. Господь Бог підтверджує своє царювання різними оздоровленнями і наверненнями. На закінчення місії ставиться хрест. Так що це час для відновлення віри, для навернення у парафіяльній родині. Це час, в якому Господь Бог діє тому, що люди відкриваються на Божу благодать.

Які Ваші очікування від парафіяльної місії?

Я протягом трьох років працював у Києві. Тут залишилося моє серце. Київ – це моя перша християнська спільнота на сході. І це моя перша любов до Церкви на сході, яка залишиться назавжди. До Києва я приїжджаю, як додому, і завжди почуваюся тут, як удома, люблю цей храм, взпізнаю багатьох людей. Ми з о. Радославом були послані з цієї парафіяльної спільноти, з Києва. Саме в підвальному приміщенні храму св. Миколая було наше благословення на місії до Туркменістану, і до цього часу ми почуваємося посланими Церквою з-над Дніпра до Центральної Азії. Київ – це місто містичне, місто багатьох церков, місто християнської єдності; тут Церква дихає двома легенями. Скільки ці християни витерпіли задля вірності Христові, задля єдності Церкви!

А чого очікую я? Насамперед, жертвую ці місії в намірі повного віддання храму св. Миколая спільноті віруючих. Бо є таке право і справедливість. Цього хоче Господь, цього хоче сумління, і цього очікуємо ми, католики, в ім’я вірності для тих, які цей храм будували, приносили кожну цеглину на славу Господа Бога. І не думаю, щоб хтось не хотів віддати цього місця для Божого культу повністю. Мабуть, ще є якісь організаційно-технічні проблеми, але всі знають, якою є правда: цього домагається сумління і релігійна вільність. Я думаю, що українська влада повністю цього свідома і не хоче нічого іншого, як тільки якнайшвидше зреалізувати те, щоб святиня була справжньою святинею.

Очікую, що християни, які приходять до нашої спільноти, будуть свідками Євангелія в своїх родинах, на роботі, – там, де Господь їх посилає і ставить; що Третє Тисячоліття Церкви в Україні прине великі плоди. Маю надію, що українці не зроблять чогось такого, щоб залишити Христа, маючи в своїй історії стільки знаків, що Євангелія несе для людини благословення.

Отче, парафіяльна місія закінчиться, Ви повернетесь до Туркменістану. Які Ваші побажання Україні?

Україно, прийми цей спадок подарований Ісусом Христом, спадок, який реалізується на твоїй землі, і відкривайся на нові дари від Ісуса Христа. Християнам бажаю бути людьми примирення, бо ж усі віримо в того самого Ісуса Христа, Який до нас говорить: «Щоб всі були одно!», який за нас молиться. Саме тут, де зустрічаються християни сходу з християнами заходу, потрібно бути свідками єдності. Бажаю Україні, щоб загоїлися всі рани, завдані християнським Церквам, особливо католикам і православним, а також протестантам. Щоб загоїлися рани, завдані українському народу і іншим національним меншинам, що проживають в Україні. Україна – чудова країна. Тут гарні традиції. Я вірю, що найближчі роки принесуть їй розквіт. Цього чекаю, цього бажаю і про це молюся. І вірю, що так буде. Вітаю всіх, які живуть на українській землі, всі Церкви і національні меншини.

Нехай Господь Вам всім благословляє!

Отче, щиро дякую за розмову.