Зараз слухатиму Баха. Ставлю у програвач платівку. Тепер – це диск, але колись у мене була платівка…
Слухаю бахівські прелюдії і повертаюсь у дитинство, коли ми з братом вперше слухали Баха, вкладаючи грамплатівку до старенького програвача.
Хтось із відомих музикантів покоління 70-х назвав часи нашого дитинства «джазовими». Чому б ні? Не через злидні, а з огляду на певний синтез та імпровізацію. Незабутні 70-ті… Світ «подвійних стандартів»: піонерські пісні про щастя й вічну весну та дійсність, не схожа на ту, про яку нам втовкмачували на шкільних політінформаціях. Ми входили в життя і мусили засвоювати правила гри у світі ідей та лозунгів радянської епохи.
Мій брат та його приятелі-старшокласники, життєрадісні як усі здорові підлітки, придивлялись і, як вміли, противилися понівеченню теперішнього в ім’я «світлого комуністичного майбуття».
Звучить Бах… і я згадую не шкільні вірші про Ілліча, а те, як «під Баха» розмішував плакатні фарби, а брат з друзями, «хворі» цього разу на футбол, виводили величезні кольорові літери на простирадлах, бо ж завтра – «матч вєка».
«Кто шагает дружно в ряд?» – питали нас, а в шкільному хорі ми виконували «серйозний патріотичний репертуар». Після уроків хлопці перезаписували один в одного касети, на яких годі було щось почути. Але це були «Пінк Флойд», «Лед Зеппелін», «Дорз»…
«Під Баха» я розпорював ножицями невдало, але власноруч(!) зшиті «халявини» їхніх «джинсів» (потім були розкішні «клітчасті» сорочки). «Під Баха» перемішував у виварці покручені (задля фантастичних візерунків!) футболки… Так, звісно, мода, але… Тепер дещо з тих часів важко зрозуміти… Нам йшлося про те, що світ не сірий, а кольоровий, й люди у ньому – особистості. Вирізнятися тоді – це був виклик. Незгода йти «в ногу», співати хором і думати «як усі».
Великий Орган Ризького Домського Собору
Саме в Домському за часів СРСР було записано чи не всю органну музику. Коли брат приніс цю платівку, я крутив-роздивлявся обкладинку – високі склепіння, численні труби, оповиті мереживом різьблення. На свій дитячий розум я вирішив, що Собор і орган – щось цілісне, один величезний дивовижний інструмент.
З довідки на звороті ми дізналися, що саме цей орган – один з найкращих у світі. У ті «застійні» часи Прибалтика була таким собі «Заходом на Сході», радянською «Європою». Намагання створити для прибалтів, з яких не вдавалося зробити «правильний радянський народ», образ привабливої, «культурної» радянщини, виявлялося у дозволі розвивати національне мистецтво, можливості читати західну пресу й слухати західну музику. Існували «свої правила гри» для Прибалтики…
Домський Собор…
Обличчя Риги. 23 липня 1211 р. засновник міста, єпископ Альберт фон Буксгьофден освятив місце будівництва й присвятив майбутній храм св.Марії. Численні перебудови дивовижно переплели у Соборі різні архітектурні стилі: романський, готику, бароко, ренесанс.
У нашому місті теж були собори й храми. Та з дитинства ми мусили завчити: назва цієї будівлі – музей атеїзму, це – органний зал, а це – міський будинок піонерів. Цікаво, що екскурсія до «музею атеїзму» була найулюбленішою. Хай там вчителька щось собі бубоніла про фізику й багаття інквізиції, ми зачаровано слідкували за рухом маятника Фуко, мимоволі підіймали голови угору і замислювалися над таїнами світу.
Домський Собор…
А чому Домський? Якщо це Дім. То Чий?..
Домський Собор…
Він снився мені уві сні. Звучала музика, й з’являлись образи з книжок – бурштин, дощ, хвилі у срібному світлі, Жінка з Немовлям, готичні вікна…
Давній інтер’єр Домського собору був практично знищений у роки Реформації. З XV ст. збереглося лише два дерев’яних різьблення: зображення Марії та Адама і Єви.
Творець Домського органу прикрасив інструмент особливим різьбленням у вигляді фантастичних тварин, ангелів, гірлянд з квітів. Залишився напис латиною: «Це зробив Якоб Рааб 1601 р. за допомогою Бога й у славу його».
Домський Собор…
Є люди, які вважають його одним з найдивовижніших місць на Землі. Є такі, котрі приїздять до Риги щороку й перш за все йдуть до нього. А дехто дістається сюди за кожної можливості й щоразу – плаче. Органісти-виконавці свідчать, що з людьми у Домському Соборі відбувається щось ГАРНЕ.
Відомо, що Бах, творячи музику, занурювався у молитовне споглядання, прикрашав свої партитури написами «Одному Богу хвала» (Soli Deo gloria) й «Ісусе, допоможи» (Jesu, juva), а наприкінці життя казав: «Уся моя музика належить Богові, як і усі мої здібності».
Через нарощування «культурного шару» будівля Домського Собору з часом ніби «просіла» в ґрунт. Нині собор знаходиться нижче рівня вулиці. Може так він тримається міцніше? Може так йому серед нас надійніше?
фінансово.
Щиро дякуємо!
