Секс, гроші, лицемірство

Найбільш поширені стереотипи про священиків

Секс

Целібат римо-католицьких священиків – немов червона ганчірка для секуляризованого суспільства, яке повірило у міф, нібито секс – це така ж потреба, як їжа та вода. Тому й закидають отцям, ніби вони щодня змінюють коханок, отже й не одружуються, аби не пов’язувати себе з одною. Священикам східного обряду, які все життя живуть з однією дружиною, теж добре перепадає: мало хто вірить, що та жінка в них одна.

Але й всередині Церкви є люди, які переконані у подвійному житті отців. Більше того, вірять, що так їм велів Бог.

– Для ксьондза Таїнство хрещення – велика радість, – розповідала мені одна побожна бабуся з вервицею в руках, – адже тоді, коли він охрестить дитину, має право піти один раз до жінки.

– Бабцю, що ви таке кажете? Наші священики живуть у целібаті. Якщо священик піде до жінки, то чинить гріх.

– Ніякий це йому не гріх – після хрещення раз можна. І він це знає, і біскуп це знає. Вони тільки людям нічого не кажуть, щоб не шокувати.

Ця бабуся – ще не найгірший екземпляр, бо вона хоч і помиляється, проте з щирого серця вірить і не бажає пастирям зла.

Але історія знає і таких молільників, що ховались з фотоапаратами під будинком у священика (деякі навіть лягали на могили церковного кладовища, щоб їх не помітили), заглядали вночі через вікна, доводили до сказу постійними слідкуваннями, підслуховуваннями, перевірками. Усі вони – жертви першого стереотипу.

У них на обліку кожна дівчина/жінка, що приходить до отця на сповідь або духовну розмову, та кожна посмішка/дружній жест/співчутливий погляд, адресований священиком протилежній статі.

2, 5, а навіть 10 чи 20 гривень, кинуті раз в тиждень на тацю, не завжди покривають видатки на утримання храму

Гроші

Католицька Церква – найбагатша організація у світі. Куди там всесвітнім комерційним гігантам до повних підвалів золота у Ватикані! Вам смішно? Тіштеся – значить ви ще маєте здоровий глузд і голову не заради зачіски на шиї носите. Але не всі цим можуть похвалитися. От, наприклад, нещодавно американська акторка Сара Сільвермен заявила у ток-шоу на всю країну, що вона знає, як подолати голод у світі – потрібно просто продати Ватикан. Щоправда, сама жіночка небідна, але жодного центу на потреби голодуючих не перерахувала.

Та що вже казати про розбещених зірок, які працюють проти Церкви. Багато простого люду переконано, що католицьке духовенство жирує, обдирає бідних-нещасних-наївних людей, хабарництво у Церкві процвітає, а священики тільки тим і займаються, що міняють автівки, мобілки, укомплектовують новинками техніки будинки та витрачають зайві гроші на свої забаганки.

Жертви другого стереотипу не задумувались над тим, що 2, 5, а навіть 10 чи 20 гривень, кинуті раз в тиждень на тацю, не завжди покривають видатки на утримання храму.

Проте заздрісна українська натура лихим оком дивиться на автомобіль священика (у мене ж нема!), яким він приїхав у доїздну парафію відправити Месу. І неважливо, що витративши 50 грн. на бензин, священик отримає 4 грн. на інтенцію (як пощастить – то 20).

Лицемірство

Якось у нас гостювали автостопники з Вологди (РФ). Люди, зовсім далекі від будь-якої релігії, розповідали, що дорога в Україні у них чомусь пов’язана з визнавцями різних віросповідань, які сплітають один про одного всілякі речі.

Розказували історії почуті дорогою. Одна з них про нас, римо-католиків. Нібито всі ксьондзи працюють за гроші. Крім того, їх набирають за оголошеннями в газеті: мовляв, на постійно роботу потрібен священик, зарплата висока, робота непильна, музичний слух та голос – обов’язкові. І якби мандрівників випадково не занесло до нас на нічліг, так би й повернулись вони додому з переконанням, що католицькі священики в Україні – то щось на кшталт розповсюджувачів Ейвона чи Оріфлейма: хочеш заробляти – ввійди в нашу спільноту, повір у чудодійні можливості косметичних засобів (або служб та молитов), а тепер це всім продай.

Жертви третього стереотипу навряд чи знають, наскільки приємно мало не щотижня відправляти похорон, постійно проводжати в останню путь помираючих, мати справу з найтемнішими сторонами людської душі, слухати під час сповіді «яка я добра, а от моя сусідка/свекруха/невістка/ – то справжня єхидна», бути жилеткою для сліз/психологом/порадником, бачити людське горе/розпач/страх і не втратити при цьому ні віру, ні надію, ні бажання щось робити.

А кому потрібна така робота, якщо вона не випливає з віри, любові та бажання служити?