Нещодавно у Львові під проводом Блаженнішого Любомира відбулося засідання Синоду Української Греко-Католицької Церкви у якому взяли участь єпископи УГКЦ з України, Європи, США, Канади, Бразилії, Аргентини та Австралії.
І хоч основною темою робочих засідань Синоду були питання євангелізації, цей найвищий церковний орган українських греко-католиків розглянув та ухвалив низку рішень, які стосуються деяких актуальних проблем суспільного життя нашої країни.
Зважаючи на те, що УГКЦ належить до однієї з найбільших католицьких церков східної традиції, авторитет якої в українському суспільстві невпинно зростає, цілком доречно ознайомитися із поглядом цієї Церкви на проблеми, які хвилюють багатьох українців.
У даному випадку маю намір бути лише ретранслятором окремих ухвал Синоду, а висновки нехай зробить читач.
З-поміж прийнятих Синодом, документів, безперечно, заслуговує на увагу Звернення щодо теперішньої суспільно-економічної ситуації в Україні й світі, яке віддзеркалює погляд УГКЦ на світову фінансово-економічну кризу і в якому пропонуються шляхи її подолання.
Передусім Церква відзначає, що нинішня криза не є суто економічною. За економічними факторами прихована криза духовна. При цьому Церква нагадує, що впродовж століть вона разом з народом переживала дуже скрутні ситуації різного характеру, часом набагато грізніші, ніж сьогодні.
Але загрози наставали й минали. Періоди розбрату, неволі, кріпацтва, окупацій та пов’язаних з ними різноманітних переслідувань обов’язково змінювалися на періоди відродження і розквіту. Так було в історії. Однак наша надія побудована не на принципі циклічності, якого вчить історичний досвід. Християни мають дивитися глибше. У цьому зв’язку Синод УГКЦ нагадує, що дві тисячі років тому не тільки Палестина, а й уся тодішня людська цивілізація переживала величезну кризу, правдоподібно значно страшнішу, ніж сьогоднішня, як під матеріальним, так і культурним та духовним оглядом.
І саме в той момент до людей прийшов Божий Син – на перший погляд, немічне, від початку переслідуване Немовля – остаточно піднісши світ з руїни. Це наглядний доказ Божої опіки над людством, і в цьому є основа нашої надії на розв’язання нинішніх складних соціально-економічних проблем. Не від могутніх цісарів, не від філософів, не від земних мудреців, але від «Агнця, який бере на себе гріхи світу», та науки, яку Він приніс, – походили розв’язки й порятунок людства. Пам’ятаймо, що ці розв’язки і запропонований Ним порятунок є вічними й стосуються усіх часів і народів.
Сьогоднішня криза, здавалося б, є дуже далекою від релігійних понять. І все ж Церква вчить пам’ятати дві речі: по-перше, наші дії мають бути згідними з Божим законом, а по-друге – саме у нашій вірі в Бога, в надії на Його допомогу є можливі розв’язки.
Важливо прислухатися й до такої поради Церкви: використаймо цей час для застанови над своїм дотеперішнім життям та не біймося його змінити, якщо це нам підказує наше християнське сумління.
Левову частку дискусій Синод УГКЦ присвятив питанням єдності традиційних християнських церков, вирішенню такої важливої проблеми українського суспільства як міжконфесійний поділ. З цього приводу було оприлюднене Синодальне послання, у якому згадані проблеми розглядаються крізь призму відзначення двадцятиліття легалізації УГКЦ, а також шістдесятип’ятиліття з дня смерті Митрополита Андрея (Шептицького) й двадцятип’ятиліття з дня смерті Патріарха Йосифа (Сліпого) – беззаперечних духовних авторитетів Церкви і України.
Власне, драматична історія і багатий досвід УГКЦ дають їй підстави зробити практичні висновки. У цьому контексті Синод чітко задекларував позицію Церкви щодо набуття нею власного патріархату.
Так, останнє двадцятиліття засвідчило, що домогтися визнання патріархатів, проголошених нащадками Київської Церкви, не легко. Проте, УГКЦ покликана сповнити слова заповіту Патріарха Йосифа: «Ніколи не відмовляйтеся від Патріархату своєї Страдної Церкви, ви ж живі, існуючі її діти!» А тому УГКЦ й надалі наполегливо переконуватиме світову християнську спільноту, що Києво-Галицький патріархат міг би стати «серцем» для західної та східної «легень» одного Тіла Церкви Христової, або, як про це писав Патріарх Йосиф, «Київський Патріархат мав бути, і з певністю став би ним, рятунком церковної єдності у Вселенській Христовій Церкві і рятунком нашої української, церковної і національної єдності».
При цьому ідея патріархату трактується УГКЦ не як самоціль чи політично умотивована мета. У ній зосереджені питання не лише устрою Церкви, а й єдності її Божого народу та його святості.
Останніми роками в Україні розгорнулася широка дискусія щодо проблеми Київської Церкви, тобто об’єднання нинішніх Церков давньої київської традиції в одну Київську Церкву. Точиться ця дискусія і в середовищі греко-католиків. А тому не дивно, що Синод УГКЦ висловився і з цього приводу. Зокрема у посланні наводиться уривок із «Концепції екуменічної позиції Української Греко-Католицької Церкви», у якому викладені такі засади об’єднавчого процесу:
«Церковна єдність із Вселенським Архиєреєм стала однією з фундаментальних засад ідентичності УГКЦ, а тому будь-які подальші екуменічні кроки не можуть підважувати значення цієї єдності й мають розбудовуватися з її урахуванням .
УГКЦ виходить із засади, що всі три Церкви (УПЦ, УПЦ КП та УАПЦ) мають спільну історичну спадщину Київської Церкви.
УГКЦ, проте, не вважає нинішні поділи в православ’ї в Україні бажаними чи узаконеними. Навпаки, УГКЦ вітатиме будь-які кроки до всеправославного примирення в Україні та об’єднання нинішніх гілок православ’я в одну Православну Церкву, вважаючи, що таке примирення та об’єднання стануть важливими чинниками на шляху духовного відродження України».
Логічним концептуальним продовженням цих засад стало Послання «Один Божий народ у краї на Київських горах», виголошене з приводу повернення осідку предстоятеля УГКЦ до Києва:
«Кожна конфесійна гілка Київської Церкви, історично близька до одного з християнських центрів, не мусить втрачати свої освячені часом конфесійні зв’язки. Сьогодні можна переконано стверджувати, що вимога розірвати ті чи ті зв’язки, яку так часто озвучували в історії України, довела свою неспроможність. Заміна юрисдикційної підлеглості на сопричасне сестринство дала б можливість не лише зберегти цінні аспекти дотеперішніх зв’язків, а й збагатити ними спільну скарбницю Київської Церкви».
У Зверненні до Предстоятелів українських Православних Церков, зокрема подано важливе богословське підґрунтя греко-католицького розуміння єдиної помісної Української (Київської) Церкви:
«Єдина помісна Українська Церква воскресне сопричастям Церков київської традиції, які самі себе і одна одну вважають спадкоємицями Святоволодимирового Хрещення. Кожна з Церков іпостасно-самобутня у власному очоленні і священноначаллі, кожна рівна у звершенні Таїнства спасіння».
Не важко побачити, що греко-католицька «модель» церковної єдності не спрямована та творення якоїсь нової тоталітарної «імперії» чи конфесійної «цивілізації», яка б претендувала на роль Четвертого Рима. Особливістю пропонованої УГКЦ візії Київської Церкви якраз і є прагнення жити в мирі зі своїми сусідами.
Уже після завершення Синоду Блаженніший Любомир так пояснив бачення УГКЦ проблеми єдності: «Ми свідомі того, що в нашому народі забракло єдності і нашим бажанням є щоб, крім збереження єдності між нами, греко-католиками, старатися робити всі заходи для відновлення тої єдності, яка колись у нас була за часів Володимирового хрещення». Водночас УГКЦ не робить собі жодних ілюзій, що можна легко, за один день повернути первісну єдність. «На жаль, за нами довгий шлях заперечення єдності», – констатував Глава УГКЦ.
За словами Блаженнішого Любомира, створення єдиної Помісної Церкви має відбутися у формі сопричастя – єдність у вірі, при збереженні літургійних, богослужбових особливостей кожного. «Ми всі є рівними… Ми однаковими маємо бути лише у святій вірі. А вже певні напрацювання, традиція – у кожного можуть бути різними. Ми маємо навчитися бути толерантними один до одного, приймати одне одного таким, яким він є, не наполягати, що ми всі маємо уподібнитися одній чи іншій гілці».
Наостанок суттєве зауваження Глави УГКЦ: у Синодальному посланні висловлений не остаточний рецепт, а тільки пропозиція. «Це є пропозиція. Це не є досконало випрацювані рекомендації, що тільки так потрібно робити. Це є наше бажання, наш пошук того, як ми можемо знайти одне одного».
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
фінансово.
Щиро дякуємо!
