Проблему транссексуалізму на науковому рівні розглядають віднедавна. Перший раз про транссексуалізм як про патологію писав D. O. Cauldwell в статті “Psychopathia Transsexualis” в 1949 р. Згодом з’явилося цілісне опрацювання цієї проблеми в праці професора H. Benjamina (видана в Нью-Йорку в 1969 р.). Він також опрацював критерії, які дозволяють відрізнити транссексуалізм від інших патологічних станів з подібною специфікою, тобто від гомосексуалізму і трансвеститизму.
Більшість авторів вважає, що транссексуалізм – це аномалія, яка виявляється не в фізичній площині, а в психічній. К. Імелінський стверджує, що проблема транссексуалізму взагалі не локалізується в сексуальній сфері. Сексуальні проблеми є вторинними, тимчасом як суть проблеми вкорінюється значно глибше і стосується ідентифікації і статевої ролі. Сексуальні проблеми відіграють у транссексуалів другородяну роль, бо вся їхня увага зосереджується на бажанні достосувати тілесну будову до статі, яку людина відчуває на психологічному рівні (Zarys seksuologii i seksiatrii. Warszawa 1985 s. 385).
Трансексуалізмові притаманні такі ознаки:
дисгармонія між анатомічною статтю і статевою автоідентифікацією;
емоційна аверсія до сексуальної сфери власного тіла (особа приймає поведінку, властиву для протилежної статі);
бажання змінити стать;
конфлікт із середовищем.
Шанси на вилікування транссексуалізму за допомогою психотерапії чи гормональної терапії не дуже великі. У цій ситуації сучасна медицина пропонує, як остаточне розв’язання проблеми, хірургічну зміну статі. Операція має на меті уніфікувати особистість пацієнта шляхом пластично-хірургічного профілювання його тіла відповідно до статевої автоідентифікації. Тут виникає питання про моральну цінність такого втручання.
Етичний вимір хірургічної зміни статі
З морального погляду немає застережень щодо терапевтичних дій (психологічних і гормональних). Така позиція виходить з того, що процес помилкової статевої автоідентифікації у випадку транссексуалізму відбувається насамперед у психічній сфері людини. Таке твердження не суперечить теорії, згідно з якою першопричина відхилення може міститися в генетичній структурі чи в порушенні пренатального розвитку. Тут немає якогось анатомічного відхилення, мова йде про правильне зрозуміння самого себе. Тому така терапія цілковито обґрунтована.
Все було б добре, якби не те, що ця терапія малоефективна і може становити лише вступну фазу лікування. У випадках інтенсивного відчуття транссексуалізму, як сказано вище, медицина пропонує «операційну зміну статі». Сам вислів не зовсім вдалий, бо по суті ця операція не може довести до цілковитої статевої трансформації особи (цього, як видається, ніколи не можна буде осягнути), йдеться тут про пластичне перемоделювання тіла, зовнішніх статевих органів.
Моралісти поділилися в оцінюванні цього явища. Одні схвалюють, інші засуджують його. Ті, хто виражає своє негативне ставлення до хірургічної зміни статі (C. Caffarra, E. Sgreccia), подають такі аргументи:
– кожне втручання, яке порушує інтегральність людського організму, неморальне, хіба що воно згідне із принципом цілісности чи солідарности;
– в цьому випадку не усувають якогось хворого органу, який є загрозою для цілого організму;
– біологічна, анатомічна стать – це суттєвий конститутивний елемент людини, і у зв’язку з цим не можна її так легко ліквідувати, зокрема коли вона не є джерелом патологічного чи хворобливого стану;
– таке втручання – це стерилізація людини, і воно не має терапевтичного характеру;
– хірургічне втручання не коригує хибної статевої самоідентифікації людини. Навпаки, інколи стає причиною ще більшої особистої драми;
– таке втручання має тільки і виключно поверхневий характер, особа на генетичному рівні залишається незміненою;
– стать, «надана» трансексуалістові, є «штучною» для нього;
– хірургічні методи лікування не в силі гарантувати функції дітородження.
Другий, позитивний, підхід (M. Furlan, G. Perico, G. Piana) спирається на такі аргументи:
– незворотний характер статевої патологічної автоідентифікації;
– «принцип цілости» виправдовує інгеренцію в людський організм, якщо це становить єдиний спосіб повернути людині здоров’я;
– право кожної особи на повну самореалізацію;
– право кожної особи на терапевтичні дії, які повернуть фізичне чи психічне здоров’я;
– необхідність повернення внутрішньої гармонії між психологічним досвідом та анатомічною статтю.
Аргументи прихильників хірургічного втручання для вирішення проблеми трансексуалізму, на думку Й. Врубеля, не витримують критики, якщо подивитися на них з погляду антропологічних та біоетичних принципів.
Якщо розуміти «принцип цілости» широко, то, здавалось би, можна виправдати хірургічне втручання з метою зміни статі. Однак з’являються певні «але», які мають суттєве значення для повної оцінки такої операції. В основі конфлікту, який відчуває транссексуал, не лежить дія конкретного органу, що загрожує цілому організмові, а патологічний стосунок статевої автоідентифікації до цього органу. Тому сам напрям зорієнтування патологічного динамізму протилежний, ніж це приймають критерії застосування «принципу цілости».
Принцип цілости можна застосувати тільки з терапевтичною метою (не можна когось позбавити, напр., руки, тому що в нього відкрили схильність до злочину, над якою він не в силі запанувати; не може якась особа, яка не вибрала подружжя, каструвати себе з метою, щоб не мати проблем зі статевим потягом). Тут йде мова про вирішення певних особистих проблем або їх уникнення шляхом медичного втручання. В обох наведених випадках (аналогіях) медичне втручання є не лише брутальним, а й недозволеним з морального погляду втручанням в органічну структуру людини і несумісним з особовою гідністю. Етична недопустимість такого вчинку випливає, з одного боку, із факту, що людина не є абсолютним власником самої себе (у своєму існуванні вона остаточно залежить від Бога, Творця і Відкупителя). З іншого – такі втручання заперечують суттєву якість духовної природи, а саме особову свободу. Тут аж ніяк не можемо говорити про застосування принципу цілости, тому що через це втручання людина втрачає особову свободу. Таке застереження не стосується випадків, в яких медичне втручання має терапевтичну мету.
Отже, вирішальне питання таке: чи хірургічна зміна статі у випадку транссексуалізму – це терапевтичне втручання? Якщо скажемо «так», то таке втручання треба було б визнати за допустиме з морального погляду. Однак проведений аналіз показує, що хірургічна зміна статі не є лікувальною в прямому значенні цього слова (щонайбільше в об’явовому сенсі). Ось декілька аргументів:
– емоційно неакцептована анатомічна стать не є джерелом патологічного стану, а щонайбільше елементом, який стимулює психічну сферу ставлення до власного тіла;
– хірургічна зміна анатомічної статі перебуває тільки в дальшому, зовнішньому зв’язку зі зміною пережиттів у психічній сфері;
– зміна статі не лікує патології, вона може тільки більшою або меншою мірою нейтралізувати деякі її прояви. Як підкреслюють транссексуали, попри хірургічні втручання, в більшості випадків психічні й моральні проблеми особи не зникають. Мало того, саму патологію зараховують до невиліковних.
– втручання не є суттю проблеми, а має лише зовнішній характер (пластична операція). На практиці це означає, що і після операції чоловік залишається чоловіком, а жінка жінкою.
Ці твердження ведуть до однозначного висновку, що у світлі етичних принципів хірургічна операція зміни статі у випадку транссексуальних осіб є неморальна. До такого висновку можна дійти й аналізуючи «богослов’я тіла» Івана Павла ІІ: – тіло виражає особу. Інструкція «Дар життя» також підтверджує, що людська особа у своїй неповторній винятковості є духовно-тілесною єдністю. І тому в тілі і через тіло доходимо до самої особи в її конкретній дійсності (пор. № 3). Це означає, що тіло – це не річ, якою людина може свавільно розпоряджатися, воно бере участь в гідності особи. Схвалення хірургічного втручання означало б, що людина може собі привласнити право на арбітральну маніпуляцію об’єктивною правдою, яку сама в собі містить, яку маніфестує своїм тілом.
Виникає проблема і щодо подружжя осіб, які змінили стать:
1. оскільки навіть хірургічне втручання не змінює цілковито статі, а тільки модифікує зовнішні статеві органи, таке подружжя було б просто союзом двох чоловіків чи жінок;
2. неможливість здійснення статевого акту в такому союзі (щодо жінок, які перетрансформувалися в чоловіків) і взагалі заперечення його сенсу (адже вони ніколи на матимуть дітей);
3. штучне запліднення, до якого вдавалися б такі пари, створює низку моральних проблем.
Про автора
Галина Кришталь, Доктор Богословських Наук
Освіта:
Богословський Інститут у Ченстохові, Люблінський Католицький Університет
Викладач:
Українського Католицького Університету;
Вищої Духовної Римсько-Католицької Семінарії ім. Святого Йосифа в Брюховичах;
Вищого Інституту релігійних наук Святого Томи Аквінського (Київ);
Семінарії та Релігійного інституту імені Сулхан-Саба Орбеліані в Тбілісі (Грузія);
фінансово.
Щиро дякуємо!
