Ціна вірності

Яку ціну може заплатити політик за вірність християнським цінностям? В цьому переконався проф. Рокко Бутільйоне, коли Європарламент відхилив його кандидатуру на члена Єврокомісії за погляди на тему гомосексуалізму. Він розповів про це під час Конгресу Християнської Культури в Любліні (Польща). Публікуємо обширні фрагменти виступу проф. Бутільйоне.

Те, що сталося, добре відоме. Було запропоновано мою кандидатуру на членство в Єврокомісії. В національному парламенті ми оцінюємо політичну спорідненість ідей – наприклад кандидата на міністра – з нашими ідеями, натомість в Європарламенті не йдеться про політичну оцінку. Комісари призначаються окремими урядами, які представляють різні політичні опції. Тому особи, які ніколи не могли б спільно творити національний уряд, можуть і повинні засідати спільно в одній Єврокомісії.

Під час моєї співбесіди ніхто не висунув сумнівів щодо моїх професійних якостей, а однак соціалісти, лібералдемократи, зелені і комуністи стали погрожувати, що якщо я не полишу ідеї кандидуватися, вони голосуватимуть проти цієї Комісії. Було визнано, що я морально не достойний, щоб виконувати функцію єврокомісара. Тому, що я сказав про гомосексуалізм те, що про нього говорить Катехизм Католицької Церкви. Якби такий критерій застосовувався колись, то ані Конрад Аденауер, ані Альцід де Гаспері, ані Роберт Шуман ніколи не стали б єврокомісарами.

Обережно, як Нікодим

Дехто хвалив мене за відвагу, інші закидали надто безпринципне демонстрування власної віри. Я не заслуговую ані на похвали, ані на критику. Я вчинив як надто обережний християнин, майже як Нікодим, який прийшов до Ісуса уночі, бо боявся вчених в Писанні та фарисеїв. Це не я ввів у публічну дискусію слово «гріх», так сильно емоційно обтяжене. Це зробили мої опоненти під час співбесіди. Багато років, які я присвятив вивченню та навчанню філософії, стали причиною того, що не вмію оминати важливих питань і говорити так, щоб нічого не сказати (вміння так говорити це мистецтво, яке може стати в пригоді політикові).

Європарламент не має права втручатися в моє сумління і говорити мені, що я повинен думати

Отже, я відповів, говорячи мінімум того, що повинен сказати християнин, не відважний, а радше боязкий: «Я можу вважати, що гомосексуалізм – це гріх, але це не має жодного політичного значення, поки я не говорю, що гомосексуалізм – це злочин.» Такого я не кажу. Переконано приймаю принцип недискримінування гомосексуальних осіб. Якби всі грішники мали бути покарані, то ми всі потрапили б до в’язниці –на чолі зі мною. Це різні речі – рівень політики і права і рівень морального осуду. Європарламент не має права втручатися в моє сумління і говорити мені, що я маю думати.

Гріх – це гріх

Маємо справу із давно відомим ліберальним правилом. Згідно цього правила, особи, які мають різні моральні погляди, можуть жити разом як громадяни з рівними правами в тій самій політичній спільноті. Це одночасно і християнське правило. До грішниці Ісус говорить: «І Я не осуджую тебе; іди і надалі не гріши!» (Ів. 8, 11), – а це означає: Я не осуджую тебе не тому, що ти невинна, а тому, що я прощаю тобі. А до згромаджених Ісус говорить: не маєте права осуджувати, бо й ви грішні і потребуєте милосердя. Тільки Ісус має право осуджувати, але Він не осуджує, бо прийшов у світ не для того, щоб засудити його, але щоб відкупити. Європарламент відкинув це ліберальне і християнське правило, започаткував, натомість, нову інквізицію.

Європарламент започаткував нову інквізицію

Не цікавиться окресленою позицією чи політичною лінією, а осудом сумління, бажаючи встановити нову ортодоксію, певного роду нову, атеїстичну релігію Євросоюзу. Для цієї нової атеїстичної релігії існує тільки одна правда – правда про те, що жодна правда не існує. Той, хто не хоче відмовитися від суджень за критерієм добра і зла – це громадянин другої категорії і він не може займати посаду в Євросоюзі. Але ж вільне суспільство це таке суспільство, де грішники можуть грішити, а священники і філософи можуть говорити, що гріх це гріх. Якщо одна з цих форм свободи зникає, суспільство перестає бути вільним.

Демісія і відкрита проблема

Парламент взяв на себе відповідальність чинити всупереч Конституції, бо приписав собі право, якого не має, і встановив нову ідеологічну інквізицію. Групи, які можливо посідали парламентську більшість, пригрозили, що якщо я не відмовлюся від кандидування, вони не вділять вотум довіри Єврокомісії. Я відмовився, щоб уникнути застосування вище вказаного принципу. Однак, після моєї димісії проблема залишається відкрита. Вона мусить стати предметом культурних і політичних змагань на найближчі роки, для того, щоб визначити, якої Європи ми насправді хочемо. В хвилину прийняття рішення (…) я пригадав собі шотландського мученика з XVII століття – князя Гордона.

Коли взамін за відмову від віри йому запропонували життя і свободу, він відповів: «Легше відділити мою голову від тіла, ніж моє серце від мого Господа». Я добре знав, що не можу порівнювати себе з князем Гордоном (…). Тим, хто заохочував мене до зміни поглядів, я тоді сказав: «Легше відірвати моє сидіння від мого крісла, ніж моє серце від мого Господа». Тільки одному Богу відомо, чи зміг би я віддати голову за Господа. Маю надію, що так, але я хотів би уникнути такого випробування. Натомість, я мав досить сили, щоб відмовитися від посади в Єврокомісії. Є важливіші речі від членства в Комісії, а серед них на першому місці знаходяться віра і сумління. Однак, ви б не були настільки солідарні зі мною, як ви це зробили, і я не стояв би сьогодні тут перед вами, якби йшлося виключно про несправедливість, яка мене спіткала. Йдеться про щось більше.

Християни в Євросоюзі – це громадяни другої категорії?

Атеїстична віра

Передусім йдеться про те, що католик – ширше – християнин, а швидше за все також єврей – може бути єврокомісаром. Чи в Євросоюзі християни це громадяни другої категорії? На це питання слід дати відповідь як на інституціональній площині, так і на площині політичній. (…) Ті, хто допустив таке надужиття, тепер йдуть до того, щоб про цей факт забуто. Побоюються, що такий очевидний факт дискримінації християн в ЄС може призвести до мобілізації великих досі приспаних і розділених сил християн. Наше завдання зробити так, щоб ця ганьба не забулася і заохочувати християн і всіх людей, які кохають свободу, діяти в справі оборони їхнього права бути рівноправними громадянами в Європі завтрашнього дня. Друге питання звучить: Чому до такого дійшло? Хотіли упокорити одного християнина, щоб залякати інших. Хотіли показати, що виключення посилань на Бога в Конституції – це не випадковість, а позитивне визнання іншої віри – віри атеїстичної, релятивістичної і антихристиянської.

Загрозу становить нігілізм

Потужне лобіювання хоче накинути із Брюсселя всім державам-членам визнання подружжя між двома особами тієї ж статі та активну промоцію з боку держави гомосексуального стилю життя. По суті йдеться про відкинення традиційної моделі родини, яка складається з матері, батька і дітей. А держава повинна активно промувати родину, адже родина виконує необхідну роль в житті всіх народів. В родині народжуються і виховуються діти, а без дітей народ помирає. Сьогодні в Європі народжується надто мало дітей, адже домінуюча ідеологія заохочує молодих людей до цинізму, до того, щоб не вірили в кохання і відділяли секс від любові. Наслідок цього всього такий, що секс стає нудним, а любов зникає. Ми не можемо далі йти цією дорогою. Ми потребуємо такого культурного клімату, який заохотить молодих людей відкритися на незвичайну пригоду, якою є батьківство. (…) Найбільша загроза для Європи – це не іслам, а нігілізм, який народжується всередині неї і призводить до висихання джерел нашої вітальності та креативності. Чи можна мати за зле ісламові, що займає наші землі, якщо Європа без дітей сама позбавиться дітей і зникне з історії?

Декларація

На підставі чинного законодавства, а також конституційного трактату, який буде висунутий на голосування парламентів та народів, справа подружжя і родини лежить в цілковитих компетенціях держав-членів. Однак, підступна інтерпретація Конституції антиродинним лоббі в Європарламенті намагатиметься створити тиск на національні парламенти, приписуючи собі права, яких не має. Тому я маю намір запропонувати італійському парламентові, аби до голосування над ратифікацією Конституції долучити інтерпретаційну декларацію, яка б підтвердила факт, що визначення подружжя і родини та справи пов’язані з охороною життя, залишаються в рамах суверенності окремих держав-членів. Ніхто не повинен годувати себе надією, що зможе з Брюселю наказувати, як в Римі чи Варшаві маємо поводитися в такій делікатній справі, яка стосується коренів національної тотожності.

Цю свою пропозицію я представив 7 січня в Монако парламентарям з CSU. Було б добре, якби у всіх – а принаймні в найбльших – країнах з натиском пригадували той факт, що прийняття рішень в справах подружжя і родини залишаються на відповідальності народів. Чим іншим є недискримінування гомосексуальних осіб, а чимось іншим – створення їм упривілейованого становища для гомосексуалізму, як стилю життя. Підтвердження факту, що в цій справі Європарламент не має жодних прав, був би відповідною культурною і політичною відповіддю на виклик, яий було кинуто. Якщо хтось вважає, що право вирішувати про саму суть національної тотожності слід віддати Брюселеві, нехай візьме на себе відповідальність і проголосує в парламенті проти пропозиції декларації, яка підтверджує це право. Народ висловить свій осуд під час наступних виборів.

Ми – Європа

Чи Європа, яка не погоджується на пригадування в преамбулі своєї Конституції імені Бога, Європа, яка хоче дискримінації християн, Європа, яка рухається до лагідного самогубства і настільки засліплена ненавистю до себе самої, що вважає ворогами тих, котрі хотіли б її врятувати – чи така Європа це ще наша Європа? Чи є сенс залишатися в такому Союзі? Ці питання обгрунтовані і я можу зрозуміти гнів та обурення, з яких вони зродилися. Однак, я мушу сказати, що піддатися розчаруванню та полишити боротьбу, в якій йдеться про душу Європи, було б помилкою. Це ми – Європа, Європа – це Польща, Європа – це Італія. Не існує іншої Європи, в якій ми могли б переживати нашу національну тотожність. Якщо цей човен, яким є Європа, мав би потонути, то ніхто з нас не має в розпорядженні рятувальних човнів. А з іншого боку – чи ми можемо сказати, що котрась з наших країн – Польща чи Італія – має імунітет проти хвороби нігілізму? Ні, наша доля спільна, спільна й наша хвороба, а отже, і ліки можуть бути тільки спільні.

Боротьба за Європу

Драматичні запитання, які я поставив, повинні пригадати про те, що Європа, яку ми будуємо, це не рай на землі, а місце боротьби. Звісно ж, це не наша Європа, але це також не «їхня» Європа. Мусимо витривало боротися за неї попри поразки і не впадаючи в надмірний ентузіазм після перемог. Ця боротьба буде довгою і невідомо, чи переможемо. Цивілізації, які домінували віками, врашті-решт позникали. Також Ісусова обітниця остаточної перемоги віри стосується християнства, але не обов’язково стосується європейської і західньої християнської цивілізації. Одне певне, що наші супротивники не можуть перемогти. Їхній проект – це не проект будування іншої Європи. Це радше проект знищення тієї єдиної Європи, яка існує. Якби серед нас мала переважити перспектива нігілізму, то перед обличчям викликів ХХІ століття (передусім перед викликом ісламу) Європа може лише рухнути. Тому наша боротьба – це не боротьба за християнську Європу. Це боротьба за збереження Європи, яке неможливо осягнути без повернення до основних натуральних цінностей. Чи свобода, розум і родина це не натуральні цінності? Це водночас цінності християнські, але тільки тому, що християнське Об’явлення підтверджує і поглиблює цінності, які присутні в ладі створення і доступні кожній людині. Тому наша боротьба не має конфесійного характеру – вона світська, раціональна, людська.

Приспана сила

Отже, якщо ми не можемо залишити Європу, то ми повинні з почуттям відповідальності за її долю вступити в суперечку за людину з більшою рішучістю і запалом. Деякі істотні аспекти цієї суперечки відбуваються в політиці. Отже, ми не повинні стояти осторонь від політики. Наступ проти Європи вирушає з поля політики і саме на цій території слід ставити опір. Сили тих, які прагнуть, щоб Європа жила, великі, але приспані. Сили тих, чий проект має на меті смерть Європи, значно менші, але добре організовані і свідомі своєї мети. В моєму випадку ми програли одним голосом. Отже, ми не повинні вважати себе переможеними і відмовлятися від боротьби. Мусимо усвідомлювати собі факт, що в політиці потрібне християнське свідчення і що соціальне навчання Церкви – це інтегральна та непорушна частина християнської доктрини, так само як свідчення християнина в політиці – це інтегральна і непорушна частина християнського свідчення у світі. Займатися політикою не легко, але життя теж не легке. Правила політики в багатьох вимірах схожі на правила життя. Політика – це мистецтво вести спільноту до спільного добра, яке респектує свободу кожного її члена. Те саме робиться в житті родини. Треба бути відкритим на компроміси, але не можна занедбати того, що істотне. (…)

Святий Томас Мор – покровитель політиків

Рівновага

Політик повинен відзначатися не тільки ентузіазмом і переконаннями щодо цінностей, але також реалізмом і поміркованістю. Завдання вести народ у свободі та піклування про те, щоб його не ошукали, – не легке. Це завдання ніколи не закінчується. Потрібно безкомпромісно любити правду, а одночасно вміти заключати добрі компроміси, аби керувати процесом, найкращий результат якого інколи полягатиме в перешкоджанні більшому злу. Дехто шукає в політиці безкомпромісності. І хоча це прагнення цілком зрозуміле серед поширеного в політиці безсоромного демонстрування опортунізму і зради фундаментальних принципів, однак, одностороннє підкреслювання безкомпромісності було б помилковим. Політика – це також мистецтво компромісу, який дозволяє пересувати пункт політичного рішення у відповідному напрямку, будучи свідомим того, що добро, яке можна реалізувати в історії, ніколи не тотожне з абсолютним добром, яке не походить з цього світу. Політика – це не лише свідчення: вона має бути свідченням ефективним. В пошуках цієї складної та делікатної рівноваги слід пам’ятати про приклад св. Томаса Мора, який не випадково є покровителем політиків. Слід уникати необхідності вибору між політичною перемогою і власним сумлінням. Політик повинен досягати того, чого прагне, без зраджування власного сумління. Однак, якщо обставини унеможливлюють збереження такої рівноваги, слід без вагань іти за голосом власного сумління. Поразка, яку приймаємо в дусі свідчення правди, може бути джерелом найбільшого добра для людини.