Справа проти Папи сфабрикована

Незалежний журналіст виявив наклеп на адресу Бенедикта XVI

Хітченс стверджує, що кардинал Ратцінгер погрожує відлученням від Церкви усякому, хто розголосить факти сексуального насильства над дітьми, і тим самим вводить «кругову поруку». Але все навпаки: кліру ставиться в обов’язок повідомляти вищестоящого єрарха про такі факти, а відлучення загрожує тому, хто свідомо приховав їх.

А хто спокусить одного з тих малих, що вірують у мене, такому було б ліпше, якби млинове жорно повішено йому на шию, і він був утоплений у глибині моря (Мт. 18,6).

«Диявол орудує у Ватикані», – сказав головний екзорцист Святого Престолу отець Габріеле Аморт, який стверджує, що він сам щодня спілкується з дияволом, причому він говорить на латині, а диявол відповідає йому італійською.

Цією фразою, як прапором, озброїлися ватажки нової атаки на папу Бенедикта, в більшості своїй атеїсти, ніби виконуючи, самі того не усвідомлюючи, прохання Воланда, який благав Берліоза повірити на прощання хоча б в диявола.

Нова хвиля нападок пов’язана з розкритими фактами сексуальних зловживань неповнолітніх католицькими священиками Ірландії. Їх розслідуванням три роки займалася призначена урядом спеціальна комісія на чолі з суддею Івонн Мерфі. Вона прийшла до висновку, що вище католицьке духовенство Ірландії приховувало випадки розбещення дітей і щоб уникнути розголосу переводило винних в інші парафії.

Ірландія стала останньою на сьогоднішній день країною в черзі аналогічних викриттів. Почалися вони в перший рік XXI століття. Римо-Католицьку Церкву приголомшив тоді скандал небувалих масштабів. Звинувачення в розбещенні малолітніх парафіян висувалися і раніше, але цього разу вони прийняли характер сніжної лавини. Найбільше число постраждалих виявилося в США, але не тому, що американські пастирі відрізняються особливою хтивістю, а тому, що американське правосуддя дає можливість робити колективні позови.

Маючи кілька реально постраждалих, адвокати кидають клич і збирають групу, число позивачів в якій доходить до декількох сотень або навіть тисяч чоловік. Зазвичай, це дорослі люди, які стверджують, що розбещення мало місце багато років тому (у позові, поданому в 2004 році проти Ватикану, фігурують звинувачення, датовані 1928 роком). Розрахунок адвокатів будується на тому, що справа не дійде до суду і розбиратися з кожним випадком в деталях ніхто не буде – відповідач визнає за краще укласти досудову угоду і виплатити компенсацію. Саме так виграються позови проти виробників тютюну, азбесту, продуктів з високим вмістом холестерину, ліків з побічними ефектами і будь-яких інших товарів і послуг, здатних завдати шкоди здоров’ю.

Деякі педофіли в рясах, чия провина була доведена в суді, понесли заслужене покарання. Але відповідачами у групових позовах виступали ієрархи, що звинувачувалися в приховуванні богопротивних справ своїх підлеглих, – прямих винуватців часто вже не було в живих. Залишалося каятися і платити.

Американські парафії – найбагатші в Католицькій Церкві. Вони володіють величезною власністю і звільнені від сплати податків. На цій ниві і трудилися адвокати, що спеціалізуються на групових позовах. Щоб розплатитися з позивачами, Католицька Церква США стала продавати нерухомість. До початку 2006 року сума компенсацій досягла одного мільярда доларів. Шість єпархій оголосили про своє банкрутство. Але позови не припинялися. За США послідували Канада, Австралія, Нова Зеландія, Аргентина…

Тяжби супроводжувалися і підкріплювалися викриттями в пресі. Критикам католицизму слід було просто написати, що Католицька Церква лицемірна по самій своїй природі, що вона споконвіку була джерелом всілякої скверни і що насправді Бога немає, а всі, хто твердить зворотне, запеклі шахраї. Приблизно так, як це робив свого часу Лео Таксіль в книзі «Священний вертеп», що розповідає про розпусту католицького духовенства і починається словами: «Клерикали заявляють, що кожна вільнодумна людина – негідник. Проте ми, люди більш терпимі, не дозволимо собі стверджувати, що всі церковники – мерзотники. Навпаки, ми готові навіть визнати, що і серед них трапляються дуже поважні люди. Але… але… і ще раз але!..»

Як легко і приємно вести дискусію в такому хвацькому тоні, грати в одні ворота! Але викривачам хотілося з фактами в руках довести свої звинувачення. І вони взялися за справу, «доводячи», що педофілія серед католицького духовенства не виняток, а правило, що всьому виною обітниця безшлюбності, що церква «покриває своїх», тому що насправді не вважає гріхом статевий потяг до дітей. Один з найбільш войовничих безбожників Америки, Крістофер Хітченс, зробив спробу викрити самого Папу в приховуванні сексуальних маніяків в сутанах.

Гучна стаття Хітченса є сумішшю спритних підтасовок, натяжок і натяків, розрахованих на те, що широка публіка немає ані часу, ані бажання вникати в першоджерела. Епізод, який ставиться в провину персонально Понтифікові, мав місце 30 років тому, коли Йозеф Ратцінгер був архиєпископом Мюнхенським і Фрайзінгським. У 1979 році керівництво Ессенської єпархії отримало скарги від батьків трьох дітей, що піддалися сексуальним домаганням священика Петера Халлермана. Бажаючи захистити дітей від розголосу і переживань, пов’язаних з розслідуванням, в поліцію батьки звертатися не стали. Халлерману був призначений курс психотерапії, для проходження якого він був направлений до Мюнхену, де йому з відома архиєпископа Ратцінгера був наданий нічліг в домі парафіяльного священика. Халлерман погодився на терапію зі страху втратити місце і сан, але на сеансах всіляко опирався зусиллям психіатра, який врешті-решт написав в висновку, що пацієнт може повернутися до виконання пастирських обов’язків лише за умови, що він не спілкуватиметься з дітьми і не вживатиме алкоголь, а також знаходитиметься під постійним спостереженням іншого священика. Цією рекомендацією генеральний вікарій (тобто керівник справами) Мюнхенської єпархії Герхард Грубер знехтував і згодом визнав своє рішення «грубою помилкою». Халлерман отримав парафію в передмісті Мюнхену Графінге. У 1986 році суд визнав його винним в розбещенні дітей і засудив на півтора роки позбавлення волі умовно. Йозеф Ратцінгер в 1982 році покинув Мюнхен – він був призначений до Риму префектом Конгрегації віровчення – і, отже, не несе відповідальності за те, що відбувалося в його колишній єпархії після цієї дати.

Якщо вірити Хітченсу, кардинал Ратцінгер і на новому пості займався приховуванням педофілів в сутанах. У травні 2001 року він направив на місця циркуляр, яким наказував прелатам розбирати справи про розбещення неповнолітніх конфіденційно. Крім того, він встановив термін давності таких справах в 10 років. За словами Хітченса, це і означає «перешкоджати правосуддю».

Насправді директива Ратцінгера подовжує термін давності до 10 років, причому термін цей вираховується не з моменту розбещення, а від досягнення постраждалим 18-річного віку.

Тенденційне тлумачення документу приводить Хітченса до того, що він витягує з нього сенс, протилежний тому, який там дійсно міститься. Він стверджує, що кардинал Ратцінгер загрожує відлученням від Церкви усякому, хто розголосить факти сексуального насильства над дітьми, і тим самим вводить «кругову поруку». Навпаки: кліру ставиться в обов’язок повідомляти ієрархів про такі факти, а відлучення загрожує тому, хто свідомо приховав їх. Інша справа публічний розголос. Жертви сексуальних домагань роблять свої визнання найчастіше на сповіді, а дотримання таємниці сповіді – обов’язок кожного священика. У кримінальному і цивільному судочинстві такі справи теж розслідуються в конфіденційному порядку, причому обов’язок нерозголошення поширюється і на свідків. Внутрішнє, службове розслідування в рамках канонічного права аж ніяк не замінює світське правосуддя в тих випадках, коли факти підтверджуються.

Вслід за Хітченсом сфабриковані ним звинувачення повторюють як аксіому інші – наприклад, ірландська рок-зірка Шінед О’Коннор, що пригадує Католицькій Церкві власні дитячі образи (за магазинну крадіжку вона попала на півтора роки до виправної установи, де їй довелося прати одяг священиків).

Прибічників скасування целібату хочеться запитати: а що, хіба не буває одружених педофілів? Ще абсурдніше виглядає вимога допустити до висвячення жінок – слабкій статі теж не чужа ця пристрасть. Нарешті, варто пригадати, що ця девіація може бути – і найчастіше буває – психічним захворюванням. Кожен конкретний випадок вимагає ретельності і делікатності.

Бенедикт XVI зіткнувся з проблемою розбещення дітей священиками з перших днів свого вступу на Святий Престол. Він зустрічався з жертвами сексуальних зловживань у Ватикані, Вашингтоні і Сіднеї. Після тривалих зустрічей з ієрархами ірландської католицької церкви він направив ірландським католикам пастирське послання , в якому говорить, що розділяє з ними замішання і почуття зради.

Підкреслюючи, що «проблема насильства по відношенню до неповнолітніх не є специфічною ні для Ірландії, ні для Церкви», Папа бачить її корінь в «стрімкому преображенні і секуляризації ірландського суспільства» і закликає не квапитися з вироком: це зло потребує осмислення, рани необхідно перев’язати і дати їм загоїтися, а тим часом принести покаяння. Покута, накладена Понтифіком, продовжуватиметься рік, аж до Пасхи 2011 року. Із словами упокорювання і вини Понтифік звертається до жертв. «Вам важко пробачити Церкву і примиритися з нею, – говорить він їм. – Від Її імені я відкрито виражаю сором і муки сумління, які ми всі відчуваємо». В той же час Папа застерігає від огульних звинувачень всього католицького духовенства.

Але критикам цього мало. Вони вимагають від Папи визнань і «відставки». Вони плутають відставку із відреченням, але не в цьому річ. Папа не може йти за примхами атеїстів. Чи спостерігаємо ми приховане протистояння еліт у Ватикані, розмінною монетою якого стали дитячі долі? Про це можна лише здогадуватися, хоча існування ліволіберальної течії всередині Католицької церкви ні для кого не є секретом. Проблема є, від неї не можна відмахнутися, аргумент про те, що церква, мовляв, страждає тими ж вадами, що і світське суспільство, – слабка розрада. Церква має бути вищою і чистішою від оточуючого її світу. І прикладів самовідданого служіння католицьких священиків і чернецтва більш ніж достатньо. Навіть Володимир Путін вже не раз згадував Франциска Асизського як етичний приклад (втім, плутаючи його з вольтерівським Кандідом).

Але ця моральна висота і чистота не дається задарма. Вона вимагає самодисципліни від кожного. Ось про це слід пам’ятати критикам Папи. Тим, хто вважає, що віра в Бога – заняття приємне і необтяжливе, хочеться відповісти словами автора «Хронік Нарнії» і «Листів Баламута» К.С. Л’юїса: «Якщо ви шукаєте релігію, від якої ваше життя стане зручнішим і легшим, я б вам не радив обирати християнство. Мабуть, є які-небудь американські пігулки, вони вам більше допоможуть».