Екологія футболу

Дмитро і Олько мають по 9 років і вони пішли зі мною на футбол. Це було у Львові 15 квітня 2010 р. коли львівські «Карпати» вітали донецького «Шахтаря». За дві години отроки почули стільки поганих слів, що за ціле своє, правда, коротке життя не чули!

Дмитро нарахував, що було сказано мінімум 70.000, максимум 100.000 поганих слів. Цифри могли бути й іншими, але це не важливо, дитина хотіла сказати, що їх було багато, дуже багато. Для унаочнення події шукаю порівняння і думаю про те, що називають «чорною месою». Колись Ігор Калинець писав про «Богослужіння в храмах і на стадіонах». Бо в дійсності люди збираються на молитву по храмах, прикликають Божу силу, повторюючи «Господи, помилуй» чи «Подай, Господи». Це їх, звичайно, ушляхетнює і відкриває їхнє серце до любові і служіння своєму ближньому. На стадіонах відбувається свого роду «служіння» за допомогою поганих слів, які називають «матом». Вони регулярно повторюються і творять «молитву», але не до Бога.

Слово має функцію як творчу, так і руйнівну. Словом Божим був утворений світ, словом Христос воскресив доньку Яіра, воскресив Лазаря. Слово Боже як грім, воно ламає кедри ливанські і переносить гори з місця на місце. Натомість, лайливе слово не тільки спотворює обличчя, викривляє уста того, що мовить. Воно має конкретну руйнівну дію в суспільстві.

Виявляється, лайливі слова здавна вважалися богохульством і осуджувалися думаючою частиною суспільства. В XVІІ ст. мандрівник Евлія Челебі зауважує такі найпопулярніші лайливі слова серед українців: чорт (дідько), свиня, собака… Поступово табуйована лайка в окремих прошарках суспільства стає нормою поведінки: напр. в радянській армії, в сталінських таборах, на допитах в тюрмах НКВД і КҐБ; в середині ХХ ст. лайка є автоматичною ознакою робочого класу, а не «вшивої інтелігенції». Ця трансформація лайки продовжується і зараз, але…

Суспільство цивілізоване дуже відрізняється від пост-совєтського. Наприклад, для німця чи француза образливим є слово «брудний», бо у них важливим елементом культури є фізична чистота. Для росіянина і американця характерними є згадки геніталій в лайці, для японця вже саме порушення порядку слів у реченні є ознакою образливого тону. Натомість, вислови типу «зґвалтуй свою маму» або пропозицію мужчини згвалтувати іншого собі подібного гомо сапієнс породила здичавіла орда манкуртів (манкурт – персонаж з твору «Плаха» Чінгіза Айтматова. Людина, позбавлена національної свідомості і пам’яті, методом нелюдських катувань).

Страждають не тільки діти. Мені 50 і я теж терплю, коли відчуваю, як подібна «лексика» зашкалює, хоч вона й формально не відноситься до мене. Це мене до того ступеня торкає, що кожного разу переношу духовно-тілесну наругу і велике бажання після такого стресу прийняти теплий душ. Якщо я сам, це ще менш боляче, але коли знаходжуся разом із дітьми, чуюся в безвиході, і співвідповідальним за занечищення їхньої душі. Для повного зрозуміння патової ситуації, в якій тоді знаходишся можна собі уявити ось що: гонорова публіка в чистій святковій одежі приходять на якусь подію, наприклад до театру, а тут один… декілька… інших глядачів починають витягати із своїх пластикових торбинок заховане болото і ним шпурляти на «негативного» персонажа, який конче потрібний для всякої трагедії чи навіть комедії. Чи ті, що кидатимуть болотом, не хляпатимуть «ненавмисно» на своїх сусідів, які прийшли до театру в чистій одежі? Бо ж очевидно, що не мали вони по-іншому вбиратися, наприклад, в маскувальні халати.

Ну, я собі уявляю кілька можливих сценаріїв розвитку подій в театрі, що сталося б зі мною, якби я почав кидати болотом на артистів. Спочатку мені сусіди звернули б увагу, чемно, але гостро. Потім, якби я обляпав декілька жінок, – що було б неминучим, оскільки віддаль до артистів немала, а рідина має властивість розливатися і хляпати, то вони зразу почали б шуміти, відкривати свої торбинки, шукати мокрі серветки щоб повитиратися. Їхні культурні чоловіки, втративши терпець, не бажаючи зірвати театральне дійство, шукали б очима вільних місць, де б делікатно пересісти. А оскільки ми б продовжували кидатися болотом, то інші би почали вже вигукувати, щоб ми перестали, а оскільки вистава тривала, артисти теж були стурбовані якоюсь надзвичайною діяльністю в залі, а очевидно і болотом. А ще, якби культурні чоловіки, що ніколи не жбурляють болотом, побачили, що не мають місця, де втекти від такого роду висловлення наших емоцій, самі б взялися нас утихомирювати. Спосіб, яким би вони це вчинили, залишаю Вашій фантазії.

Як стадіон, так і театр призначені для свобідних людей, які розуміють, що «моя свобода закінчується там, де починається свобода іншого», як про це писали англійський філософ Джон Локк і американський пастор Мартін Лютер Кінґ. Не випадково, у Греції на Олімпійських іграх атлети вправлялися ще й у риториці і красномовстві, демонструючи гармонію тіла і духа. Коли глянути на сенс і красу ігор – це в першій мірі є величезною культурою душі і гармонією духовних та фізичних сил людини – «в здоровому тілі, здорова душа». Очевидно, що одне впливає на друге і може бути, що «душа, та часто буває не варта гроша» (Іван Франко) – і як писав Григорій Сковорода до юного Михайла Ковалинського: «Якщо ти здоровий, я радію; якщо ти до того ще й веселий, радію ще більше, бо веселість – це здоров’я гармонійної душі. Душа, вражена будь-яким пороком, не може бути веселою».

Для того, щоб не проклинати темряву, а запалити свічку, яка її прожене, слова Сковороди є дуже важливими. «Веселість» і «дружба» – це дві складові здорової поведінки, яку треба пропагувати як альтернативу літанії поганих слів, які виходять з уст (і сердець), як у казці про «жаби, які вискакують із нашого рота». Футбол – це ніщо інше як гра. Гра є для того, щоб скріплювати суспільство через приватне і соціальне виховання людей.

Приватно – тобто треба вміти себе шанувати і бути гідною людиною. Ми це називаємо самоповагою. Щоб таке уможливити, потрібно працювати над своїм характером, над собою. А це самодисципліна.

Суспільно – це так, як на одному подвір’ї можна домовитися, що сміття не будемо викидати з балкону, а спільно закупимо контейнер і погодимо із комунальними службами про його регулярне вивантаження. Для того треба зрозуміти потребу спільної дії, організуватися, прикластися до кишені, а згодом відносити сміття в контейнер.

Послідовне вигукування поганих слів, як свого роду підтримка власної команди і «заклинання» противника існуватиме доти, доки це іншими допускається. Справжні вболівальники не повинні толерувати такого забруднення свого духовного простору. Найгіршим є те, що в українській мові називається «матом» і який глибоко понижує людську гідність жінки. Часто також вигукуються расистські вислови, які принижують людину. Треба при тому пам’ятати, що так як всі пси належать до собачої породи, так само всі раси людей до людського роду. Матері і чорношкірі – це люди! Тому, як на приватному, так на суспільному рівні потрібно звертати увагу на неприпустимість повторного вигуку слів, які несуть в собі негативну енергію. Вони забруднюють і зневажають всіх – тих, які їх вигукують, тих, на адресу яких вони висловлюються і тих, які їх чують.

Сумніваюся, що це, однак, можливо, коли лише звертати на це увагу і показувати пальцем на своє довкілля. Думаю, що тут потрібна загальна, клубна і особиста ініціатива людей, яка полягатиме в тому, щоб із споглядання футбольних матчів творити свято. Для цього треба зразу домовитися, що «свято» походить від «святий» і визначається цими людськими діями, які підносять її дух до Господа. Це те, що Сковорода називав «веселість» і «дружба»…

Потрібно, щоб клуби чітко заявляли своїм вболівальникам, що вони мають приходити на стадіон, щоб підтримувати свою команду і спортивну гру, а не щоб обзивати чи зневажати команду суперника чи суддів.

Треба написати десять принципів поведінки вболівальника, підтримки своєї команди, реакції на несподіваний «неприйнятний» розвиток спортивного поєдинку, як поборювати в собі страх перед програшем власної команди… щоб бажання перемоги не було вищим від порядності.

Потрібно творити фан-клуби чесних вболівальників, які б мали окрему атрибутику і що самі не боялися показувати приклад цивілізованої радісної свідомої товариської спортивної поведінки. Вони мають розглядати кожну ситуацію під призмою великої гри, і таким чином себе виховати і принести вітер злагоди тим, хто підвладний впливам, і в позитивній обстановці вони встануть добрими, а в злій не могли б приборкати внутрішних демонів.

Велика гра – це не щось нового, а наприклад, метод виховання пластунів. Як пише Юрій Старосольський: «Як у кожній грі – у ній і ціль – в ідеї, і правила гри – в законі, і людина, що грає, і методи “тренінгу” грання, і – вкінці – стиль гри». В чому ціль нашого вболівання, ходіння на стадіон? Які непорушні правила підтримки футболу на стадіоні? Якою людиною має бути вболівальник і як доходити до такої поведінки, яку ми самі вибрали як ідеал? Вкінці – яким буде наш стиль, щоб ми не ховалися в анонімності, а чітко брали на себе відповідальність і тим самим відрізнялися від інших – були провідниками, щоб вже з нашого зовнішнього виду бачили, хто ми є.

Чи фанати і більшість вболівальників «Карпат» чи «Шахтаря», які творять в своїх регіонах окрему соціальну групу до того спроможні? Думаю, що після відповідної спільної постанови це можливе, інакше краще б такого видовища, що перетворює шляхетне заняття футбол – на колективне виливання помиїв одні на одних – не було. В тому мають бути зацікавлені футбольний клуб – керівництво, гравці і вболівальники, а також суспільні й політичні міські організації. Особливо, коли готуємося до Євро-2012 у Львові і Донецьку!

Шляхетність – це теж навчити вболівальників – з гордістю і задоволенням вітати конкуруючу сторону. Дійсно неприємно слухати, коли коментатор оголошує імена гравців команди гостей, і стадіон це супроводжує вигуками «фу». Уявіть весілля, де б так гостей вітали! Це – неприпустимо, неспортивно, негостинно… Навчімося вітати спортивних конкурентів оплесками, бо ж вони прибули, щоб нас розважати, щоб наша команда могла з ними змірятися силою, щоб панувала краса спортивних змагань…

Так чинімо, щоб нам було радісно і будуюче йти з дітьми і до храму і на стадіон. Щоб вони не були знаками протилежних вартостей і поведінки, а доповненням у піднесенні людини до високих ідеалів, до краси, до любови, до Бога.

Якщо так поводяться на інших стадіонах, це не причина наслідувати те, що нижче нашої гідності. Творімо нашу власну суспільну культуру футболу, щоб ми могли стати гідним 12-им гравцем на полі.