Він йде, помітно тримаючись за руку молодого священика, у якого проживає під час свого перебування у Львові, та коли бачить нас із фотографом — відпускає чоловіка і бадьоро крокує самостійно. Для сторічного отця Дмитра Блажейовського енергійність — це стиль життя. Незважаючи на поважний вік, він досі активно мандрує світом, пише книжки, лишень нещодавно опанувавши комп’ютер, вирощує салати та овочі на терасі своєї квартири у Римі і сам готує собі їжу. От тільки голки з ниткою до рук уже не бере — навіть незважаючи на окуляри, підводять очі. Тож стіжка, як раніше, вправно не зробить. Та нічого — пора і відпочити, бо за кількістю зробленого наздогнати отця Блажейовського не зможе жоден заздрісник чи конкурент. За свого життя цей чоловік вишив понад 350 ікон та хоругв, а ще написав близько чотирьох десятків книг…
«Ось, бачите, це моя перша ікона, тут зображена Мати Божа Вишгородська. Я свого часу з неї і розпочав вишивати, а далі як пішло-поїхало… Зараз дивлюся на усі ці ікони і сам собі не вірю, що зробив це власними руками. Та тут ще тільки частинка, бо багато робіт зараз по церквах різних знаходиться — чотири ікони є в Мюнхені, в місцевій катедрі, чотири хоругви — в Люрді, чотири — у нашій церкві Святого Юрія. Я їх по святих місцях роздав. У приватних колекціях жодної моєї іконки не знайдете…»
При цих словах отець Дмитро гордо ходить поміж вишитими іконами та хоругвами, що прикрашають виставкові площі музею його імені у Львові на вулиці Чорновола. Важко повірити, але величезна кількість експозицій цього закладу зроблені виключно руками отця Блажейовського. Він жартує: аби за допомогою нитки та голки зобразити усіх святих йому, знадобилося понад сорок років життя! На перший погляд багато, але якщо зважати, що чоловік уже прожив сотню літ, то навіть такий період здається не таким вже й великим. Не дивно, адже вишивкою отець Блажейовський зайнявся досить пізно, лишень коли йому виповнилося шістдесят. У той час, коли інші в такий вік виходять на пенсію, він тільки почав працювати. У такому випадку добре розумієш значення народної приказки про те, що вчитися справді ніколи не пізно…
«На малу ікону, — розповідає о. Блажейовський, — я затрачав приблизно 3-4 тижні, на трохи більшу — 5-6, але це так, умовно, бо вже мав дуже добре «набиту» руку, то, можливо, не всі б так швидко вишивали, як я. Мені за тим вишиванням стільки часу пройшло… Вишивав день-у-день: і в неділю, і в суботу, взагалі не мав «вакацій», із самого ранку до вечора. Та зараз мені в очах двоїться, тих стіжків уже не бачу, то й не беру голки до рук. Досить, напевне, уже треба трішки і відпочити…»
Дмитро Блажейовський народився на Лемківщині, вчився у Перемишлянській гімназії, згодом виїхав до Риму та Сполучених Штатів Америки. То ж що у насправді чужому для нього Львові виник Музей вишитих ікон треба лишень дякувати Богові. «Чому у Львові? — дивується отець, — та бо тому, що свого часу я активно їздив Україною, демонструючи свої роботи. І аби вони не пропали, завжди залишав їх у цьому місті, бо мав тут знайомих і навіть друзів. Потім собі подумав: «А чому б тут не відкрити музей». Знайшов відповідне приміщення, тут колись була школа, зробив ремонт — стіни, стеля і підлога зовсім іншими, ніж зараз були, то так і виникло усе це…»
Окрім того, що почав пізно вишивати, отець дивує людей і своїм вмінням порозумітися із складною комп’ютерною технікою, яку опанував теж недавно. Каже, що у Римі, серед українців, він першим мав комп’ютер. Придбав його для того, аби набирати книжки, бо писати від руки не хотів, а до того часу послуговувався електричною друкарською машинкою. Аби продемонструвати своє вміння, просто у музеї сідає за комп’ютерний стіл і перебігає пальцями по клавіатурі. «Я так повільно набираю, швидко не виходить, але вже купу книжок написав, ото подивіться, вони там цілими пачками лежать. Скільки видав? Та вже сорок дві! Але то якщо рахувати і книжки, і брошури, альбоми різні, збірники узорів, а так то тринадцять наукових книжок і дев’ять духовних. Є такі, що по тисячу сторінок мають, то буває, що над однією треба роками сидіти — поки у бібліотеку сходиш, поки в архіві посидиш, а то все часу треба…»
«Отець справді багато працює, — додає о. Ігор Ковальчук, у якого зараз гостює о. Блажейовський, — я зранку встану, а він уже щось пише чи читає. Ввечері те ж саме — швидше півночі не лягає. Мені дивно, звідки у цього чоловіка стільки енергії», — знизує плечима.
На ці слова о. Блажейовський заявляє, що писав і буде писати, бо по-іншому не може. Мовляв, мусить передати людям свої знання. Каже, що вишивати ікони він розпочав перший, до цього це ніхто не робив, тож зараз головне видати спеціальні альбоми, аби люди дивилися на взірці і самі бралися за вишивку. «Люди купляють ті книги і вже собі до хати ікони вишивають, — каже о. Блажейовський, — вже й послідовники по всьому світу з’явилися. Кажуть, що навіть на Донбасі, де ще той Донбас є, але й то уже вишивають… Я сам спочатку їх малюю, потім розграфлюю на папері у дрібненьку клітинку, розфарбовую у різні кольори, а вже потім переношу зображення на полотно. Тож коли є готовий взірець, робити це значно легше. Колись українці вишивали одні сорочки, а зараз взялися і за ікони…»
Гордістю отця Дмитра є серія ікон «Святі жони», що займають у музеї цілу стіну. Він каже, що там кожна жінка може знайти свою тезку, бо є серед тих ікон і Віра, і Надія, і Любов, Софія, Катерина, Варвара, Тетяна, Наталія, Анастасія, Ірина, Лариса, Оксана та багато-багато інших… На окрему увагу заслуговують і зображення світських осіб. Це Шевченко, Іван Франко, Богдан Хмельницький та Маркіян Шашкевич. Натомість при вході кожного відвідувача зустрічає сам вишитий Блажейовський. Його з пишною бородою та в окулярах зобразив народний умілець з Івано-Франківщини.
Поваги до себе о. Блажейовський заслужив навіть не на старість, а ще у молоді роки, коли з Праги пішов пішки до Риму. Каже, що були канікули, він не мав чого робити, тож вирішив прогулятися. А позаяк не мав ні грошей на дорогу, ні паспорта, бо «поляки не дали», то у Рим вирушив не потягом, а на своїх двох. Причому навіть не мав карти. Дорогу питав у людей, а ще постійно орієнтувався на сонце, «йшов на полудне», як каже він. Тоді ніхто з друзів молодого Дмитра і не повірив, що свій задум він втілить у життя. А дарма, бо такий омріяний Рим той таки побачив. Більше того — ще й став семінаристом в українському теологічному закладі на території Ватикану. Там висвятився на священика і за дорученням єпископа поїхав в Америку, аби розбудовувати українські парафії та будувати церкви. «Отам, в Америці, я і почав вишивати. Знаєте, грошей не було, бо громада на перших порах була зовсім малою, а церкві потрібна була скатертина, тож я, не довго думаючи, взяв та й вишив її… Набідувався я у тій Америці. Отримував на місяць п’ятдесят доларів, ну, бувало так, що і сто перепадало, то жити просто не мав за що. Що мав робити? Два роки жив на хорах храму, бо не міг винайняти окрему кімнату і мусів ночами підпрацьовувати — замітав, мив посуд у ресторанах. І робив це так, аби єпископ не знав, бо була би біда…»
Ту роль, яку свого часу відіграв Блажейовський у США справді важко переоцінити, адже він формував українські громади, по крихтах збирав кошти на спорудження церков, робив запити в Україну та сприяв, аби до Америки переїжджали жити цілі родини. На перших порах шукав їм роботу, допомагав грошима та житлом. Він збудував храми не в одному штаті: починаючи від Міссурі, Колорадо і закінчуючи Техасом.
У 1973 році отець знову повернувся до Риму. Зараз там має квартиру і проживає наодинці. Незважаючи на похилий вік, працювати навіть фізично не припиняє. Скажімо, харчується майже виключно тим, що вирощує на власній терасі, а це — квасоля, цибуля, помідори, огірки, багато зелені. Коли збирає урожай, то святкує не лишень він, але й сусіди, яким також перепадає трішки смачненького. Підрахував, що аби у літню днину підлити усі рослини необхідно витратити рівно 120 літрів води. Ото і не лінується її носити.
На закінчення нашої розмови до музею заходить група школярів. Бачачи самого автора, малеча дістає з наплічників фотоапарати та мобільні телефони і починає фотографувати старенького. Той одразу бере у руки кілька книжок і починає підписувати їх дітям, потім стає з ними на фотографію.
«А ви вишиваєте, діти? В школі вчать? О, то є добре, що є такі вчителі… Додому вишийте, мамі вишийте, як я робіть. Бо я маю сто років, ну ще незакінчених сто, і лишень недавно перестав вишивати. Знаєте, 21 серпня тут, у Львові, я буду день народження справляти — будуть бандуристи грати, може, амбасадорка з Риму приїде, то і ви прийдіть, як будете мати коли…»
фото: Юрій Гелитович
фінансово.
Щиро дякуємо!
