або
Ніколи не думала, що Летичів так далеко
Бажання піти у паломництво до Летичева з Кам’янця-Подільського я плекала довгих два роки. І ось нарешті цього року все склалося якнайкраще і я пішла вперше. Збиралася і готувалася до паломництва довго: старанно підбирала зручний одяг і взуття, діставала друзів, які неодноразово йшли, різними запитаннями про паломництво.
Нарешті 1 липня! Прибігла на сьому ранку на Службу Божу у Кафедральний собор свв. ап. Петра і Павла, адже одразу виходимо на Летичів. Все! Нарешті вийшли. В очах – радість, на обличчі – усмішка, а попереду – дорога.
Перший день був би не таким важким, якщо б у мене було трошки більше розуму
Усі дружно за отцем Олександром Коцюром повторюємо: «Ми — сімнадцяте паломництво з Кам’янця-Подільського до Летичева!», – і кричимо, що настрій в нас «Ха-ха!». За весь час паломництва ми ще не один десяток разів повторимо це. Сонце палить нестерпно вже зранку, день обіцяє бути довгим і спекотним. Йдемо, йдемо… Навколо багато людей, нас порахували і, отже, нас не просто багато, а саме 380, це не враховуючи священиків і монахинь, яких теж багато. Ще є бажання і співати, і молитися. І ось перша зупинка. Ще так все легко і просто, що навіть не задумуюсь, що попереду ще кілометрів 30.
Знову в дорогу. Вже з першого дня розуміємо, що організація і дисципліна – на дуже високому рівні завдяки службі порядку, а особливо завдяки директору паломництва о. Роману Пархомцеву. Виходимо з подружками з надією, що і надалі буде так легко йти… Але тут в усе вмішується сонце і спека стає нестерпною. Вже не хочеться йти, не хочеться нічого… Але ще є запал і бажання самопожертви, тому я вирішую до наступної зупинки не просто не їсти, але і не пити. Але ми пропускаємо одну зупинку і наступна аж через 10 км. Нарешті зупинка. Ноги болять вже нестерпно і ось він, перший мозоль! Заради фото для матеріалу після зупинки сідаю в машину обслуговування на пару хвилин, щоб зробити кілька фото колони, і втрачаю свідомість… Роблю висновок — пити треба обов’язково! І ось вже обід. І далі в дорогу. Також в усіх є можливість піти до сповіді і на духовну розмову, адже в паломництві йшло 9 священиків.
Загалом перший день був би не таким важким, якщо б у мене було трошки більше розуму. Попереду видніється с. Стара Гута – місце першого нічлігу. Всіх дівчат розбирають по хатах, хлопці йдуть розбивати намети. В голові крутяться думки про те, щоб помитися, поїсти і лягти спати, але головна: «Дякую Тобі, Боже, що створив мене дівчиною!»
Всі танцюють і веселяться, а я шкутильгаю поруч
Моментально заснули і моментально настав ранок. Приходимо на місце збору, не встигаємо поставити сумки, як чуємо голос отця Руслана Кармаліти і його улюблене «Форму-є-мо колону!» І разом з піснею «Знову в дорогу» рушаємо. Ранок розпочинається з молитви, але молитися не хочеться зовсім. Змушую себе хоч послухати, якщо вже не співати. Йдемо далі, а я на зупинку чекаю, як на звільнення. Але йти легше – сонце не пече зовсім.
Кілька зупинок і уже с. Тинна – місце, де буде відпустова Меса і обід. Відчуваю себе грішницею, яка не любить Бога, бо зразу хочеться їсти, а не йти на Месу. Але переборюю себе. Одразу після Служби з дівчатами біжимо за обідом, бо раптом не вистачить. Усім всього вистачило — сидимо щасливі. Знову про себе нагадує мозоль, йду до медичної служби, вони мені його проколюють. Ну от і все – ходити не можу. Розумію, що просто занадто себе жалію. Роблять оголошення, що має співати гурт «Тавор» і тихо ненавиджу свої мозолі – всі танцюють і веселяться, а я шкутильгаю поруч, роблячи фото. Нема справедливості!
І знову ж таки вирушаємо. Але раптом справедливість з’являється і мені дозволяють кілька хвилин проїхатися, щоб зробити ще фото, ось воно щастя. Але ці хвилини минають швидко і треба йти далі…
До нічлігу дорога здавалася невимовно довгою, хоча і були зупинки, і йти було не так далеко, якихось 15 кілометрів. Доходимо до нічлігу. І от цей переломний вечір: вже не хочеться нічого, хочеться йти додому, назад в Кам’янець, хочеться спати і комусь віддати свої ноги, які вже всі у ранах, хочеться просто здатись. Але ось в такий момент згадалось ЧОМУ я йду до Летичівської Богородиці. І, прокинувшись зранку, знаходжу сили йти далі, а ще додаткові отримую на ранковій Месі…
Команда священиків з семінаристами проти команди паломників. Ги-ги… Виграли паломники
Вже весь день йду і молюся, слухаю усі-усі конференції, співаю усе, а о.Олександр, який веде паломництво, допомагає своїми жартами, які завжди влучні і смішні, а найголовніше – добрі і додають наснаги йти далі. Починаю вдумуватися у слова пісень і чути голос музичної служби. Вони співають і грають просто прекрасно, а пісні справді глибокі. І під їх спів починаю помічати красу своєї рідної землі, України. Усі ці поля і ліси, долини і річки переконують, що Бог мене любить і що Він є! За цим усім обід настає швидко, дуже швидко ми доходимо до с. Солобковець! А після обіду одразу йдемо на стадіон дивитися футбольний матч. Команда священиків з семінаристами проти команди паломників». Ги-ги… Виграли паломники. А далі якісь команди грають між собою.
В цей час дехто з паломників разом з о. Лаврентієм Жезіцьким, який грає на баяні, співають народні пісні, а інші танцюють, а ще інші – обливаються водою. І як результат – частина паломників виходить з Солобковець мокрими-премокрими, і я в тому числі. До нічлігу теж доходимо швидше, день якийсь найлегший. Знову раптово надходить ранок і треба йти на Месу, проскакує бажання поспати довше і не йти на Месу, але Бог кличе і, переборовши лінь, прибігаю до Нього.
Маниківці нас зустрічають усмішками і танцями
«Знову в дорогу!» лунає з гучномовців. Попереду день дороги. І сьогодні знаходяться сили. На все-все, а особливо на молитву. Найцікавіше, що вже не тіло і втома керують мною, а я керую усім. Але з’являється нова проблема — комарі, які мене страшенно люблять. До Маниковець, де в нас був нічліг, доходжу скусана. Але в цей день була найкраща конференція! Пастор Володимир розповідав нам про наркозалежність: настільки доступно, а деколи строго і дуже правдиво, що, як на мене, мали задуматись усі!
Маниківці нас зустрічають усмішками і танцями. Також гурт «Сіон» заспівав декілька своїх пісень. Вони класні! Паломники хором скандують: «Сіон — молодці!». Ще трошки танцюємо і йдемо спати, адже завтра попереду близько 45 км і дуже ранній підйом!
Прокинувшись зранку (ну не зовсім зранку, а ще вночі, бо як-не-як – лише четверта), розумію, що попереду довга дорога і ставлю собі постанову пройти усе пішки! Через хвилину згадую — мені сьогодні 20! Приходимо до місця зустрічі і з усіх сторін посипалися вітання і посмішки. Життя прекрасне! І впевненість, що я все зможу, зростає. Але вже в Деражні я підвертаю ліву ногу, одночасно щось стріляє в правому коліні. Так болить, що навіть еластичний бинт не допомагає, але я ще намагаюсь ходити і посміхатись. Та в один момент стає просто неможливо не просто стояти, а навіть сидіти, і їду. Поки їду, ненавиджу себе за самовпевненість і за те, що йшла, вже не покладаючись на Бога. Але як тільки стає трошки легше, прошу зупинити машину посеред поля і майже за кілометр від колони шкутильгаю ще з декількома унікалами за усіма. Нарешті відпочинок і я доганяю усіх, а всіх під кінець паломництва – близько 500.
Заходжу, стаю на коліна, сльози ллються рікою і ллється молитва
Останній ривок до Летичева. І ось вже Санктуарій Летичівської Богородиці…. Заходжу, стаю на коліна, сльози ллються рікою і ллється молитва, і дякую за усе, що пережила: за фізичні проблеми, за прекрасні умови, в яких ми ночували, і за людей, які нас приймали, за можливість молитви, за людей які поруч, за те, що дійшла. І встаю з колін з впевненістю, що Марія допоможе мені у тому, про що я так Її просила, і з упевненістю, що наступного року, я піду обов’язково, щоб ще раз зрозуміти, що Бог мене любить такою, якою створив!
P.S. Дякую організаторам паломництва за можливість дійти до Марії, людям, що приймали нас, — за дах над головою і їжу, а паломникам, які йшли поруч, — за посмішки.
Як вже повідомлялося, крім паломників з Кам’янця-Подільського, до Летичева прийшла також група з Томашполя та паломник з Бурштина.
У відпустових урочистостях взяло участь близько 7 тис. вірян.
фото: Олеся Чижевська, о. Олександр Просянюк
фінансово.
Щиро дякуємо!
