У сучасному світі надзвичайно важливо вміти знайти своє покликання, той шлях, який наповнюватиме радістю і водночас дозволить максимально реалізувати себе для корисного служіння іншим.
Інколи ми думаємо, що якийсь вибір є більш популярним, той, який найшвидше наближує нас до успіху, кар’єрного зросту; а водночас такі міркування ще більше заплутують. Страхи перед тим, аби відкрити власне серце, інколи навіть бути диваком в очах інших, заглушують внутрішні прагнення, ув’язнюють у людині те справжнє, що в ній є. Про покликання до неодруженого стану говоримо з настоятелем Гарнізонного храму св. апп. Петра і Павла, головою Центру військового капеланства Львівської архиєпархії УГКЦ, отцем Степаном Сусом.
— У східних Католицьких Церквах, зокрема в УГКЦ, ми маємо три стани: одружений, неодружений (целібат), монашество. Чи можете коротко охарактеризувати кожен із них?
— Вибір стану зумовлений покликанням. У Церкві стан є шляхом служіння, способом проповідування Божого Слова. Не можна сказати, що якийсь із них кращий, оскільки всі вони становлять можливість реалізувати своє покликання, служити Богові та ближнім. Мені подобаються слова святого Франциска Ассизького: «Треба зацвісти на тому місці, де тебе посадили». Тому насамперед потрібно «цвісти» для Бога та ближніх, щоби проповідувати Боже Царство тут, на землі. Ми маємо чимало прикладів зі Старого та Нового Завіту, де люди, які служили Богові, перебували у різних станах. Для нас також прикладом є сам Ісус Христос, який був неодруженим, був одночасно всім для всіх. Також є зразок одружених апостолів, які залишили все, пішли за Господом, зуміли поєднати у собі різні епізоди людського життя, різні вибори, але зрештою кожен з їхніх станів дозволив максимально перебувати з Богом.
" Мені подобаються слова святого Франциска Ассизького: «Треба зацвісти на тому місці, де тебе посадили».
— Дуже часто через незнання миряни ототожнюють неодружених священиків із монахами. Яка ж відмінність між цими двома станами?
— Так, ми справді маємо певні спільні риси, хоч і є свої відмінності. На мій погляд, неодружений священик — монах у світі. Це виходить із пріоритетів, цінностей, бажань. Наприклад, я розумію, що для ефективного служіння мені потрібні автомобіль, житло, мобільний телефон, комп’ютер; проте ці всі речі у житті є другорядними, оскільки я — неодружений, і часто цим усім більше користуються мої ближні, ніж я сам. Позитивна риса целібату — ти можеш бути з кожною людиною в будь-яких обставинах її життя. Ти не маєш сім’ї, дітей, не маєш певних прив’язаностей. Але це не означає, що ти звільнений від спокус. Проте твій стан водночас дає свободу говорити з іншим про проблему нарівні: адже коли маєш сім’ю, а тобі, наприклад, треба дати пораду щодо стосунків між чоловіком і жінкою, зразу ж починаєш відштовхуватися від власного досвіду. У цьому ж разі ти вільний, однак треба навчитися реагувати на чимало інших викликів. Слово «монах» означає «один». Священик у целібаті теж один, сам, проте він живе у світі, виконує функції соціального служіння Церкви, йде до інших. Тому неодружене священство — це хороший приклад для людей показати, що ти такий, як інші, проте в ієрархії пріоритетів у тебе Бог на першому місці. Неодружений священик покликаний жити для інших!
— Отче, як у Вас виникло покликання до неодруженого стану?
— Дуже багато розмірковував над вибором стану. Колись я навіть не міг уявити, що священик може бути неодруженим. Під час навчання у Колегіумі святого Йосафата у Бучачі я вперше зустрівся з монахами і побачив цей стиль життя. Після закінчення Колегіуму навіть думав іти в монастир, але сталося так, що вступив до семінарії. Протягом навчання у семінарії думав про неодружений стан, про те, як можу найкраще себе реалізувати у цьому покликанні. Тоді почав працювати з військовими, займатися духовною опікою. Побачив, що можу бути для них братом, отцем, для солдатів — солдатом, для полковників — полковником, а для генералів — генералом. Наше життя — це також постійна наука, яким не треба бути! Бачимо різне, а повинні наслідувати лише добре. Церква завжди прагне чогось нового у служінні: потрібно реагувати на суспільні проблеми і водночас показувати людям іншу модель священства. Істина про спасіння, яку для нас залишив Господь у Святому Письмі, залишається живою та незмінною; однак способи й методи її донесення до людей ми напевно повинні змінювати, залежно від часу та обставин. Тому моє покликання сформоване так, що я хотів завжди бути поруч із тими, хто шукає своєї стежки до Бога.
" Наше життя — це також постійна наука, яким не треба бути! Бачимо різне, а повинні наслідувати лише добре.
— Часто миряни візантійського обряду сприймають целібатного священика з певними упередженнями: мовляв, якщо він без сім’ї, то якийсь не такий, «біла ворона». Що можете сказати людям, які так думають?
— Знаєте, я витратив приблизно рік часу, щоби пояснити людям, чому вибрав саме такий стан. У мене в житті було багато симпатій. Була перспектива, коли я розумів, що через одруження з певною людиною не стану в майбутньому священиком, оскільки можливості реалізувати себе були набагато привабливішими. Часто запитував себе: що робити? Кредо мого життя — це обирати складніший шлях. Тому вирішив іти важчою дорогою. Я говорив іншим: пояснити, чому вибір саме такий, — дуже важко, бо це все одно що намагатися виокремити для себе, за що любиш ту чи ту людину. Слова — безсилі у цьому разі. Скажу одне, що любов до Бога і до Церкви дозволяє любити всіх. З іншого боку, у мене, як і в усіх, можуть бути сумніви, чи правильно вчинив, оскільки це вибір на все життя. Час будь-яких сумнівів стає нагодою до повної довіри Богові! Ми ніколи не знаємо, що на нас чекає завтра. Але ми маємо бути твердо переконані в тому, що хоч би де цей завтрашній день нас застав, ми повинні бути з Богом!
— Отче, у сучасному світі, сповненому різних викликів та спокус, для людини дедалі важче віднайти своє покликання. Що варто робити, аби зрозуміти Богом призначену місію?
— По-перше, варто розуміти, що потрібно йти, не зважаючи на всі труднощі. По-друге, потрібно пам’ятати, що орієнтиром для будь-якого покликання є Господь. Протягом свого служіння я побачив чимало добрих прикладів священиків та представників монашого чину, проте для мене основним зразком є Бог, якому я присвячую життя, Він є центром, а вся моя діяльність та інші виклики — це похідне. Певен, що коли ми розставимо у житті пріоритети саме так, це допоможе якнайглибше розпізнати власну місію. Навіть як уже став священиком, завжди є нагода втратити це покликання. Важливо у вирі нашого щоденного життя знаходити хвилину для Бога, щоби спитати Його, як іти далі. Щодня я молюся молитву митрополита Андрея Шептицького про Божу Мудрість. Прошу в Бога Мудрості приймати певні рішення, розрізняти добро і зло, любити людей, мати внутрішню силу для подолання спокус. Коли я був за кордоном у монастирі, то почув думку: «Не так важливо у житті, які ти маєш наукові титули та рівні знань. Важливо, чи ти можеш дати собі раду!» Це для мене стало настановою у житті. Коли йдеш за Господом і довіряєш Йому кожен день, тоді набагато легше вести за собою людей, бути поруч із ними.
" Ми ніколи не знаємо, що на нас чекає завтра. Але ми маємо бути твердо переконані в тому, що хоч би де цей завтрашній день нас застав, ми повинні бути з Богом!
Юліана Лавриш, Духовна велич Львова
фінансово.
Щиро дякуємо!
