З ініціативи Організації Об’єднаних Націй 1 жовтня у всьому відзначають Міжнародний День людей похилого віку. Вік 11 мільйонів українців – 65 років і більше. Близько чверті населення держави є «людьми похилого віку», згідно з даними офіційної статистики. Водночас кожен шостий із таких людей є самотнім. Не забуваймо, що старість – майбутнє нас усіх. Чи може старість бути активною і що для цього потрібно?
Таку картину ми спостерігаємо постійно: коли людині виповнюється шістдесят, шістдесят п’ять років, рідні та близькі, колеги по роботі (якщо вона ще працює) не шкодують теплих слів. Побажань «здоров’я, щастя, многая літа» вистачає, а справжньої турботи і підтримки (зокрема, матеріальної) – обмаль. Тому й доводиться багатьом із них йти у прибиральниці чи сторожі. А декому – збирати порожні пляшки або копирсатися у смітниках. Усе це є наслідком не лише економічних проблем, а й того, що у суспільстві погіршилося ставлення до літніх людей, вважає експерт-демограф, провідний науковий співробітник Інституту соціології Ірина Прибиткова.
«Я, наприклад, знаю, як відчувають себе французькі та норвезькі пенсіонери. Це зовсім інакша якість життя, це інша пенсія, це інша культура в суспільстві. Недарма в Канаді до показників культури відносять ставлення до людей похилого віку, ставлення до жінок. Колись українці були дуже культурною нацією, а що сьогодні трапилося – це страшне», – зазначила Ірина Прибиткова.
Як воно, доживати віку в будинку для пристарілих?
У Львівському пансіонаті для людей літнього віку чоловіки та жінки мешкають в одному п’ятиповерховому будинку. Кімната на двох, поряд умивальник і туалет. Повне державне забезпечення: харчування, лікування, одяг, взуття. На одного мешканця виділяють 1537 гривень щомісяця. При цьому, забирають 75% пенсії, повідомляє місцева кореспондентка Радіо Свобода.
У Львові це єдиний заклад такого типу, він розташований на вулиці Медової Печери. Підпорядковується Головному управлінню праці та соціальної політики. Як пояснила заступник директора Львівського геріатричного пансіонату Анна Котик, коли отримують путівку для перебування в центрі, оформлюють заяву і медичну картку в Обласному управлінні праці та соціальної політики, через районне управління, в якому мешкає людина. Після цього, за станом здоров’я, вирішується, де перебуватиме кожна особа.
Анна Котик розповіла, що пансіонат може утримувати одночасно 400 мешканців, проте зараз тут їх 350. За її словами, це пов’язано з ефективністю роботи соціальних служб і громадських організацій, які допомагають людям літнього віку вдома.
У пансіонаті мешкають доволі активні люди, як на свій вік. Пані Валентина, як і кожна жінка, неохоче розповідає, скільки їй років. Побачивши руки літньої пані, можна здогадатися, що вона працює вже кілька десятиліть.
«Я ще працюю, протягом трьох років кожного дня ходжу на пошту. Сідаю на маршрутку, привожу і розношу газетки.У неділю завжди відпочиваю. Ходжу до церкви. Я тут живу вже дуже багато років. Два роки живемо удвох з бабусею. Вона не говорить, працює в їдальні. У нас усе файно. А кому недобре, нехай собі йде, куди хоче», – зауважила жінка.
У пана Василя завжди є робота. Він має власну працетерапію. «Вони ось збирають листя. Я листя підмету на купу – і все», – каже чоловік.
За словами Анни Котик, у Львівському геріатричному пансіонаті можуть перебувати дідусі та бабусі, у яких ще є доглядальники вдома, за умови оплати повної вартості путівки.
Обмаль уваги і підтримки – це реалії для більшості пенсіонерів
Більшість українців, яких відносять до категорії «людей похилого віку», відчувають, що вони нікому не потрібні, констатує психолог Валентина Бондаровська. Добре, якщо у такої людини, незважаючи на пенсійний вік, є робота. Ще краще, якщо вона має дбайливих дітей, котрі допомагають їй (у тому числі й грошима). Але такі щасливці становлять меншість. Решта доживає свій вік у самотності, безправ’ї та зубожінні.
«Це зовсім бідні, а їх дуже багато, сидять і чекають подачки від держави, від благодійних фондів, від соціальних служб і т.д. Фактично повага, увага до пенсіонерів, і навіть дослідження психології старості у нас відсутні. І я, як людина, у якої мама має 104 роки, можу сказати: ніякої уваги з боку поліклініки і т.д.», – поскаржилась психолог.
Увага, відчуття потрібності, зайнятість і можливість лікуватися – це основні рецепти довголіття тим, «кому за»…У цьому переконує психолог Валентина Бондаровська. «Потрібно, щоб повноцінно працювали мізки, щоб душа була впевнена, що ти комусь потрібен, щоб людині було цікаво», – сказала вона.
Старість – у радість!
В Україні велика кількість людей похилого віку страждає на депресію. За цим показником вона посідає перше місце серед країн СНД і одинадцяте місце у всьому світі. Саме така ситуація спричинила відкриття у Києві навчального закладу для літніх людей – «Університету третього віку», в якому всі охочі пенсіонери можуть здобувати освіту, повідомила Радіо Свобода ректор цього навчального закладу Жанна Саврилова. Наразі вже є філіали в шести районах столиці, а кількість студентів становить уже три тисячі – втричі більше, ніж минулого року.
В «Університеті третього віку», який розпочав свою роботу торік, є десять факультетів: прикладне мистецтво, правовий факультет, літературно-художній, краєзнавчий, психологія, хоровий спів, бальні танці, інформаційних технологій, англійський, здорового способу життя, – зазначила ректор. Вона також додала, що зовсім недавно були створені ще три нові факультативи: театральний, туризму і журналістики.
«Ми їх приймаємо на основі пенсійного посвідчення. І вся програма для них безкоштовна. Протягом року вони безкоштовно відвідують театри, музеї. Ми організовуємо для них концерти та інші заходи. Вони спілкуються, знайомляться і не почуваються самотніми. Ми маємо три основні цілі: інтелектуальний розвиток, тренування пам’яті і найголовніше – спілкування», – розповіла Жанна Саврилова.
Киянка Тетяна Волинчук вступила відразу на сім факультетів: краєзнавчий, інформаційних технологій, англійської мови, міжнародної мови есперанто, танців, співу і є моделлю театру «Ретро-бабусі». Свого «похилого віку» Тетяна Василівна не відчуває.
«В інституті я вчила лише німецьку і латину, англійського навіть алфавіту не знала, але вже читаю. Я ще й староста англійського факультету. Я не знала, як навіть включити комп’ютер, а зараз уже відкрила сторінку свою в «Однокласниках». Познаходила своїх земляків, товаришів, у мене є приятелі в США, в Німеччині, в Бельгії», – говорить Тетяна Волинчук.
«Університет третього віку» – одна із небагатьох програм, які підтримало Міністерство праці та соціальної політики. Такі виші є лише у кількох українських містах: окрім столиці, вони відкрились, зокрема, у Полтаві, Черкасах та Кременчуці.
Життя пенсіонерів Західної Європи – це скромний комфорт та спокій
Як повідомляє брюссельський кореспондент Радіо Свобода, переважна більшість європейських пенсіонерів принаймні один раз на рік подорожують. «Перукарні, манікюрні салони та недешеві парфуми – це парафія пенсіонерок», – часом жартують у Європі.
У більшості з них позаду довгі роки хоч і невеликих, проте регулярних банківських заощаджень і давно виплачені кредити за куплені у молодості будинки та квартири. Тож навіть мінімальна пенсія їм дає право на гідну старість та відносну безтурботність.
Нерідко вихід на пенсію тут асоціюється з новими враженнями, відкриттями, захопленнями, на які раніше не було часу і грошей.
Наприклад, 68-річний Жак Бодіне до пенсії працював у металургії. Нині він радо ділиться враженнями від свого нового захоплення – відпочинку на лижах. Двічі на рік пан Бодіне регулярно їздить на якусь із недорогих турбаз у італійських чи французьких Альпах. Вибирає час, коли пік сезону позаду та й ціни дещо нижчі. А протягом року з онуками ще й відвідує штучні гірки для лижних аматорів у сусідній Голландії чи Німеччині. «Кататимусь, поки здоров’я дозволяє», – посміхається він.
70-річна Жінетт Далхоф з міста Льовена – колишня вчителька початкових класів. Декілька років тому вона зацікавилася малюванням. Уроки за симолічну ціну в Центрі для сеньйорів (аналогічний клубам для тих, кому за 50) з часом дали свої плоди – нині вона з подругами любить влаштовувати невеликі виставки своїх робіт та імпрези для обмеженого кола друзів, знайомих та родичів. Крім того, пані Жінетт ще й двічі на тиждень з чоловіком (фотограф-аматор) відвідують вечірні курси італійської мови.
Інший цікавий факт – з життя людей похилого віку в Німеччині. Згідно із результатами останніх досліджень університету Дуйсбурга нові автомобілі головним чином купують особи, віком після 56 років. Найбільш популярні марки серед цих клієнтів – представницькі Mercedes та Jaguar. Як свідчить статистика німецьких автовиробників, щороку стрімко зростає частка покупців нових авто у віці за 70 років.
З одного боку, це свідчення добробуту саме цієї категорії громадян. З іншого, як твердять експерти, купівля нових автомобілів чимраз старшими клієнтами віддзеркалює процес старіння населення, що спостерігається в усій Європейській співдружності.
Нині кількість людей похилого віку в світі – понад 600 мільйонів. А через п’ятдесят років їх буде, за прогнозом експертів, понад 2 мільярди.
фінансово.
Щиро дякуємо!
