«Тут не стільки Трояновський, скільки видавництво «Свічадо»

Бувають моменти, коли потрібно зупинитись і поглянути за спину на те, що там уже зроблено. Власне, за спиною Богдана Трояновського, якому сьогодні виповнилось 50 років, директора львівського видавництва християнської книги «Свічадо», є на що дивитися. І хоч він переконує, що говорити про нього не цікаво, а найважливішим і найцікавішим є видавництво, все ж його життєвий досвід не менш важливий.

Про життя переселенців на Півночі Польщі, віднайдення покликання, правопис 99-го року, видавничу та позавидавничу діяльність пан Богдан розповів в інтерв’ю для CREDO .

Пане Богдане, Ви належите до переселенців і, будучи малим, жили на Півночі Польщі. Яким було Ваше дитинство на тих територіях? Як Вам там жилося?

Ну, напевно не просто жилося. То був період вже після війни, коли народжувалися перші покоління дітей. Було досить вороже ставлення польського населення до українців. Польська влада мала такі принципи, що питання українськості чи українського походження, національності представляти в дуже негативному світлі. Був стереотип українця-бандита, що вбиває невинних поляків. І це пропагувалося через книжки, літературу, навчання. Ми були трохи сховані, бо так не знались в школі. Але українці почувалися гіршою категорією людей.

У нас в місті не було греко-католицької церкви, тому ми ходили до римо-католицького храму, а на свята їздили вже в село до своєї церкви. Такий трошки дуалізм. З одного боку ми функціонували в одному середовищі, з другого – у нас був інший світ, внутрішній, сімейний, де ми були українцями, греко-католиками. Тому відчували такий малий дискомфорт в тому середовищі.

Так я тоді виховувався. Але мав в той час цікаві контакти з церковними кругами. Спочатку з римо-католицькими, звичайно, з різною християнською молоддю. І тоді вже почалися контакти з протестантами. Ми ходили на зустрічі з баптистами, говорили із Свідками Єгови. Тобто, я почав входити у різні церковні круги. І то ставило різні питання перед нами. Хто такі баптисти? Хто такі сектанти? Що таке протестанти? Тобто, ми почали ставити питання, які, на мою думку, мали потім вплив на мій подальший вибір чи на мої погляди.

А яке у Вас було ставлення до поляків?

Вони ставились негативно до українців загалом. Багато поляків не знали, що я українець. Просто українці в Польщі не показували себе українцями. Ну приходив собі до школи, говорив з учнями… Там ніхто не питав. Часами хтось з батьків знав.. Але там всі були приїжджі: хтось приїхав з України, хтось з Вільна, хтось з Півдня, бо то була територія понімецька. Тому багато не знали, що я українець. Ми діти тоді про це теж не говорили, бо трохи боялися. У батьків був страх перед переслідуванням. І тому до мене ставилися загалом добре. Коли довідувалися, що я українець, то по-різному було. Але скажу ще раз, що, незважаючи на негативне ставлення до українського, я не відчув це безпосередньо до себе.

Виховуючись у середовищі стику двох культур, ким Ви хотіли стати?

Тоді точно ще не було так відомо, ким я можу стати. Але важливо те, що я увійшов в таке середовище, власне, в таке церковне середовище. Воно почало мене схиляти до активнішої ролі саме у церкві. І коли вже минуло 18-19 років і прийшов час вибору майбутньої професії, то я подумав, що можна спробувати бути священиком. Ситуація була складна, бо я не знав, чи є греко-католицька семінарія. Мені казали, що немає. Все ж можна було тоді стати греко-католицьким священиком. Але, знову ж таки, мені казали, що певно ти не зможеш, бо ти добре співати не вмієш. Я не мав музичного слуху. Думав тоді, що може у римо-католицьку семінарію піти. Але в той час до мене приїхав мій парох, отець Гбур з одним семінаристом, і вони зі мною почали говорити, що в Любліні при Католицькому університеті є група греко-католицьких семінаристів. Він мені дуже радив туди йти і сказав, щоб не переживав, бо половина семінаристів там не має слуху. Він спричинився до того, що я вибрав українське середовище і вступив у Люблін, в духовну семінарію.

Чому Ви не завершили цієї справи і не стали священиком?

Бо шукав свого поклиння. І виявилося, що воно не у священстві. Я три роки був у семінарії і вважаю,що це дуже корисно і потрібно. Були, звісно, різні труднощі, але це була дорога не для мене. Тоді я просто перейшов на психологію. Думаю, вона мені теж потім придалася в житті. І вже після психології закінчив богослов’я. Потім ще у 86-му році був два місяці в Студіоні, в Римі, в теперішнього Блаженнішого (тоді ще архимандрита). Я два місяці проживав у монастирі, приглядався до монашого покликання. Але теж виявив, що не моє. Ну і постало питання, що робити далі.

Я не хотів працювати з польським середовищем. Все-таки був дуже активно зв’язаний з українцями. Ми хотіли робити тут щось і для українців, і для Церкви. Ну і така тоді ідея появилась, щоб почати видавничу діяльність. Я мав друга Івана Добощака, він потім загинув в аварії, з яким ми разом сиділи і придумували, чим зайнятись. Вирішили спільно видавати журнал під назвою «Свічадо». Він робився на друкарській машинці. В Польщі тоді була «Солідарність» і то був післявоєнний військовий стан. Ми почали підпільно видавати журнал. Нам поляки теж підпільно допомагали розтиражувати. Поширювали по різних парафіях через наших священиків. Журнал видавався 4 роки. Люди купували, а потім гроші нам передавали.

Тоді нас помітили в Римі. Було святкування тисячоліття Хрещення України, мене запросили до Риму, і сказали, що бачать, чим ми займаємось, тому хочуть передати нам перший комп’ютер і перший ксерокс. В ті часи комп’ютер був новинкою і я його в житті не бачив. Тодішній монах Гліб (зараз владика) вчив мене протягом 10 днів на тому комп’ютері працювати. І ми з тим усім поїхали до Польщі. Як ми кордон переїхали, то хіба чудо, тому що цього не можна було везти. Пані на митниці просто бачила той великий ящик і його не відкрила. Тож нам вдалося перевезти техніку. Тоді уже стало легше, бо ми могли спокійно макетувати, набирати, редагувати тексти. І від того часу почали також друкувати різні книжечки, брошурки.

Яка ситуація була з книжками на тих територіях стику культур ще до операції «Вісла»?

Українці доступу до своєї літератури не мали, крім літератури, яка виходила в Україні. Невеликі видання були і на території Польщі, але це був якийсь підручник з української мови чи якась часами могла бути поезія, напівкомуністична… Такого типу видання могли час від часу з’являтися. Тоді було таке Суспільно-культурне товариство. Воно було контрольоване урядом, діяло легально для культурних потреб українців. І воно часами щось видавало. Наприклад, газету «Наше слово» і також якісь книжки. До ширшої літератури доступу не було, тим більше, релігійної. Греко-Католицька церква в Польщі була напівпідпільна, бо ніби наші священики і були, але юридично вони існували як римо-католицькі. І ті брошури, які ми почали видавати, були не зовсім легальні. Але то були перші книжечки. Ми видавали тоді брошури Шептицького, видали невеликий колядничок, видавали статті сестри Сеник. Близько 10 видань вперше були здійснені в Польщі.

Яким був для Вас період переселення, коли, з одного боку Вам самим потрібно було призвичаїтись до іншого місця, а з іншого ще й перенести сюди своє видавництво?

У кінці 80-х років вже були перші можливості поїхати в Україну і з України приїжджали до нас. Тоді тут побував о. Себастіян, студит, колишній ігумен нашого монастиря. Він розказував, що відбувається в Україні і ми уже мали перші контакти. Кінець 89-го року вже можна було навіть літературу возити. І ми почали тоді трохи тої літератури, що ми видавали в Польщі, возити в Україну. В Польщі, знаєте, 500 чи 1000 примірників, то було дуже багато. А в Україні все, що привозили, то все майже автоматично розходилося, бо тут треба було набагато більше. І тоді ми почали розуміти: який сенс видавати в Польщі літературу для українців як краще видавати її в Україні? Тут потреба набагато більша.

В Україні вже не було такого комунізму, не було таких репресій. У цей час я познайомився тут зі своєю майбутньою дружиною. І ще я побачив, що ті знання, які я мав з богослов’я, тут дуже корисні. Священикам і кандидатам бракує освіти і є мало спеціалістів. Дуже часто богослов’я було на рівні ще до ІІ Ватиканського собору, таке традиційне, старе. Підручників нема, книжок нема… пустеля. Ну і подумав, що може варто трошки активно почати працювати в Україні. Спочатку я працював у церкві Св. Юра. Допомагав у становленні нашої церковної структури. Пізніше почав займатися більше видавничими справами, а потім така ситуація була, що мені було трохи важко давати собі раду з тими проектами і тоді о. Себастіян запропонував починати видавничу діяльність власне тут. І ми, по році перерви, продовжили той початок, який був із «Свічадо» у Любліні. Так ми почали займатися суто видавничими справами. Люди тут це дуже добре сприйняли.

Звісно були у мене труднощі побутового характеру. Але я побачив, що матеріальні добра для щастя несуттєві. Значно суттєвіше є те, чим ти займаєшся, чи ти потрібен комусь, чи ні. Тому мені здавалось, що та видавнича справа є більш необхідна і варто нею займатися. Крім того, я уже знав трохи літературу, знав, як її оцінювати і вирішив цей досвід застосувати.

Коли Ви почали видавати тут, як з’явилась філософія вашого видавництва? І чи змінилась вона з часом?

Думаю ,суттєво ні. Ми хотіли видавати книжки, що приносили б Церкві користь. Під Церквою маю на увазі не чисто Греко-Католицьку Церкву, але я тоді уже мав більше екуменічні думки. Співпраця з протестантами мені трохи відкрила очі і показала, що все чорно-біле. Бо нас вчили, що є добра церква, а то є погана. Я пішов до них, а там нормальні порядні, віддані люди. Тому ми вирішили видавати літературу, яка буде відкрита на різні конфесії.

Література, яку ви видаєте, дійсно різноконфесійна. Чи вдається досягти цього екуменізму в лавах аудиторії?

Коли ми почали видавати літературу, то нею почали цікавитися й інші конфесії. У нас купують книжки православні. Особливо Київського Патріархату та Автокефальні. Може Московський трохи менше, але я помітив, що приїжджають до нас монахи з Києво-Печерської лаври. Кажуть, що мають у бібліотеці нашу літературу. Теж купують протестанти. Очевидно так точно не можна сказати, бо коли приходять покупці, то не питаємо «хто ви?», але зі спілкування з людьми бачимо, що вона теж до них доходить. Православні беруть деякі наші книжки і розповсюджують при своїх храмах, особливо ті, що їм підходять.

Ми також помітили цікаву річ, що наші читачі, греко-католики, з часом стають іншими. Спочатку вони з обуренням сприймали наші протестантські видання. Але останнім часом я не чув, щоб хтось нарікав, що ми видали книгу якогось п’ятидесятницького автора. Вони розуміють, що ми уже зазначаємо, який це автор, і там може не все відповідати католицькому навчанню. Мені здається, що читач сьогодні стає збільш зрілим. Він уже готовий читати щось, що раніше не читав би.

Окрім того, є книжки, які викликають шок. Сьогодні це, очевидно, «Секс, якого не знаєте». Люди до кінця не знають, як на це реагувати. Треба перевірити, що монах там пише. Я вважаю, що ці дивні реакції дуже потрібні Церкві, бо вони викликають певну внутрішньоцерковну дискусію. Якщо зміст книжки добрий, то вкінці та думка в Церкві знаходить собі місце і починає існувати. Я колись уже казав, що наше видавництво є провокатором. Воно спонукає людей до мислення, до вибору в житті. Ми не можемо солодкаво писати, які там християни добрі і гарні, бо то неправда. Церква мусить бути самокритична до себе, мусить динамічно розвиватися. Якщо книжка провокує до позитивних виборів у житті, то це є добра книжка.

Чи важко сьогодні бути видавцем української релігійної книги? От наприклад, що стосується українськості виданих вами книг і їхньої мови, яка корегується за правописом 99-го року, який досі не затвердили?

В цьому питанні я не до кінця впевнений, бо я – не мовознавець. Мені важко сказати, чи добре ми робимо, що друкуємо згідно за тим правописом. Вважаю, погано, що наш парламент не прийняв того проекту. Він опрацьований добрими спеціалістами з мови, професорами. Вони повинні приймати рішення, яким має бути правопис. Колись за нас приймали рішення більшовики. Розумію, що психологічно важко переходити з нового на старий. Але ми попробували, ризикнули. Не знаю, як далі воно буде розвиватися. При цьому ми дивилися, чи знижує це рівень продажу книжок і поки що не відчули, що дуже суттєво. В нашій книжці більш важлива є суть, зміст книжки. Тому наразі ми його дотримуємось. Але не у всіх виданнях, бо у дитячих виданнях вживаємо старий правопис.

А так, то видавцем важко бути. Але та праця приносить мені задоволення.

Окрім видавничої діяльності свого часу Ви також присвячували трохи свого часу Українському науково-богословському товариству, членом якого були. В чому полягала Ваша там діяльність?

Я був членом цього товариства, але відмовився від участі, бо у мене була проблема з часом. Конкретно, то ми помагали у виході журналу «Богослов’я». Я займався його розповсюдженням. Часами нам якісь лекції читали. У товаристві, в основному, читали лекції, на які запрошували різних представників і вели дискусії, розмови. То була така форма розмови.

Мені здається, що більш важливо, щоб там були богослови, які тим постійно займаються. А я не займаюся, не працюю науково, не викладаю.

Журнал «Собор» вніс Вас до десятки найвпливовіших діячів УГКЦ. Чи впливає ця впливовість на Ваше життя?

Знаєте, то трошки так смішно звучить, але вони там дуже мудро написали, що тут не стільки Трояновський, скільки видавництво «Свічадо». Властиво, то виглядає так, що треба було просто вибрати представника, а найближчим представником є директор. Вони тому помістили в десятку, бо видавництво має вплив. Це тішить звичайно, бо коли працюєш і є результати праці, то це тішить. Але й потрібно пам’ятати, що видавництво – це не тільки директор, але і працівники. Основа «Свічада» – це допомога різних людей.

Ви, як директор видавництва, ніколи не хотіли видати свою книжку?

Хотів (сміється). Щось пишу, щось пробую. Не знаю, що з того вийде. Я представив свою пропозицію на видання. Цю позицію хотів подати анонімно, щоб ніхто не знав, хто це написав. Правда, я до кінця не впевнений чи ті, що знали, зберегли таємницю до кінця. Рада прийняла. Я б не хотів, щоб приймали, тому що директор написав. Це прості оповідання з моральними роздумами. 60 % уже написав. Я не вмію добре писати, бо не володію добре мовою. Потрібно доброго редактора. І я належу до тих, кому не так легко пишеться.

І все-таки Ви маєте свою улюблену книжку, яку перечитуєте 100 разів, чи 10, чи хоча би 2?

Я дуже не люблю вертати назад, до того самого. Волію читати щось нове. Зосереджуюсь на читанні книжок, які нам треба видавати. Вибираю книжки також найбільш потрібні зараз. Треба читати також книжки інших видавництв. Останнім часом читаю книги сучасних авторів. Мене цікавить, що молодь читає.

Ви також спричинились до видання дитячої та підліткової преси. Чи не думали над започаткування загальнонаціональної газети?

З журналом трохи важче працювати. Думаємо про новий журнал, але радше сімейного типу. По характеру щось схоже на журнал «Фамілія крістіана». Щоб він містив прості практичні поради в звичайних життєвих ситуаціях.

Журнали, як і книжки впливають на своїх читачів. І, напевно, Вам відчутно, в яку сторону рухається духовний світ українців, в залежності від того, що вони потребують?

Ми бачимо, що якщо люди купують книжки, то значить, що вони їм приносять користь. І це, напевно, доказ того, що та духовність не мертва, а відкрита, що вона спільно твориться. Мені здається, що Україна поки що знаходиться у добрій ситуації. Немає ще споживацького духу. Але я взагалі думаю, що весь світ в доброму напрямку розвивається. Тобто та Божа іскра, яка була на самому початку, наближається якось ближче до Бога.

Звичайно, серйозну кризу сьогодні переживає Західний світ. Це криза традиційної Церкви. Мені дуже цікаво спостерігати, як приїжджають люди з Заходу. Вони кажуть, що у нас духовність якась інша, жива. І кажуть, що ми їм можемо допомогти. Дивлячись на історію християнства, є такі моменти кризи, моменти очищення і повернення до релігійності. Я надіюсь, що людство так має еволюціонувати.

Знаю, що Ви інколи відвідуєте спільноту Лярш, яка працює з неповносправними. Що Ви там робите?

(Сміється) Я допомагаю в праці адміністративної ради Ляршу. Деколи даю поради. Я особисто не вважаю, що ті поради є найкращі, але просять приходити, кажуть, що я їм корисний. Я не можу дуже багато часу присвятити цій справі, але вважаю, що неповносправні особи є нашим дзеркалом, дзеркалом того, ким ми є. І те, як ми до них ставимось, показує, якими ми насправді є. Це особи, які чогось від нас потребують, але можуть нам багато дати. Ми тепер будуємо будинок для Ляршу. Тут вперше в Україні зможуть жити неповносправні.