Якось моя мама зайшла в православну капличку, щоб замовити молитву за своїх дітей. Літня жіночка прискіпливо подивилась на неї і запитала:
– Діти – православні чи католики?
– Католики, – не задумуючись, відповіла мама.
– За католиків не молимось, – як відрубала та.
– А за померлих? Православних? – знітилась мама
– За православних – так, давайте список, – відповіла «приймальниця». І трохи згодом, перевіряючи кожне ім’я, додала безапеляційно:
– Ага, Станіслав – польське ім’я, його викреслюю.
Ще через півгодини я вислуховувала мамине обурення таким своєрідним поділом:
– Що ж це виходить, щоб попросити про молитву, мені потрібно оббігати всі церкви? – не заспокоювалась вона… Адже в католиків усе по-іншому. Я ж ходила з вами до храму і там ніхто не дивувався, що хрещусь я не так, і ніхто не запитував, коли ти замовляла молитву за наших померлих, чи вони католики.
І я не без задоволення відмітила для себе, як мама чи не вперше схвалила мій вибір. Адже тільки мій батько був католиком, а мама – православна. І коли я почала ходити до римо-католицької церкви, її ставлення до мого рішення було трохи іншим. І така мене взяла гордість за нашу католицьку терпимість до інших християнських течій, що аж стало лячно. Бо від гордині до поділу на тих, за кого варто молитись, а за кого ні – зовсім малюсінький крок.
CREDO № 2 (124), 2011
Інші матеріали цього номера:
Сім’я не знала, що у них знаходяться святі мощі
фінансово.
Щиро дякуємо!
