В моєї подруги був кіт. Якоїсь дуже гарної породи, німецької, – на жаль, не розуміюся на породах. Але красивий був, як картинка, намальована сивим димом на світанковому небі. Його неможливо було назвати «сірим», як абиякого Ваську з підворітні. Ну, і Ваською він не був, він був Гансом. Дивлячись на його фотографії, я щоразу згадувала безсмертне миколайчукове: «А до твого сивого коня пасує моя сива шапка…»
Гарний був. Але раптово помер. Від розриву серця. Кажуть знавці, що та благородна німецька порода має отаку «слабину» – молодий чотирирічний кіт скакав-скакав по хаті, а тоді раптом упав, і все. Якийсь дефект у тих генетичних доборах і комбінаціях…
Хазяйка переживала страшенно. Вона з тих добрих людей, які до всіх ставляться добре, і тварини для них – справді брати наші менші. Ми її втішали, як могли, хоча могли, звісно, дуже мало. Бо втрата це завжди втрата. І не йдеться про особливу породу, яка би додавала сім’ї престижу, чи витрачені на котика гроші.
Потім вона раптом каже: тут така справа, знаєш… Мені пропонували різних котів, але ніхто не кращий за Ганса… Але, розумієш, тут така справа…
Агов, кажу я, як людина, звична більше «шашкою махати», аніж провадити душевні розмови. Ти чого мнешся? Давай без ліричних вступів. Що відбувається?
Та ось тут, – каже, – тут пропонують кошеня, з тих, що по під’їздах плодяться… воно геть ніяке… і виглядає страшним, худюще, обдерте… певно, глистяве…
Ага, кажу. А ти вибираєш на сайтах – гарнесеньких і з бантиками. У яких і так усе є на блюдечку з голубою облямівкою. І йдеться не про те, що ти боїшся взяти ще одного породистого, в якого може виявитися якась наступна слабина. Тобі треба того, кому можна віддати все, що ти не встигла віддати в серці для свого Ганса. До речі, а ти вже думала, як назвати цього… прибульця?
Та Васька він і є Васька, – каже подруга.
…Минуло півроку. Обдерте, завжди насторожене і войовниче кошеня стало Василиском. Потім – Базилевсом. Потім – Васяткою. І справа не в тому, що хазяйка має мир і спокій у серці. І тим більше не в тому, що черговий приблуда щасливо врятований і зараз позирає у фотокамеру з виглядом вгодованого голови облдержадміністрації. Рожеві картинки мене не приваблюють.
Але він перестав красти їжу і ховати її за диван. Він перестав зникати, як тінь, щойно хтось увійде в кімнату. Він перестав щирити зуби, гарчати животом (о, коти це вміють!) і ходити боком, як вони це роблять, коли небезпека невідворотна. Щоправда, гладити себе він дозволяє тільки хазяйці. Але це вже не від проблемного дитинства, а він чоловічого характеру…
Я дивлюсь на нього як на живу притчу. Згадую «обмочене» взуття, пошматовані речі, битий посуд, «порядкування» на кухонному столі і тривале, дуже тривале прошмигування за дверцята під мийкою, туди, де стоїть відро зі сміттям. Котові вистачило півроку, аби зрозуміти кілька простих речей: перше, що йому ніщо не загрожує, і тут буде тепло, добре і смачно. Друге – що йому, знову ж таки, ніщо не загрожує, коли він робить шкоду зі страху чи з недовіри, його не каратимуть, бо це – його дім.
Питання до притчі, звісно, просте. Скільки часу потрібно конкретній людині, щоб зрозуміти: якщо зустріч із Господом уже відбулася, то вже все добре? Не тільки «все буде добре», але – вже є. Хто ще перебуває на стадії «Василиска», а хто вже «Базилевс»…
_________________________________________________________
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
