Василіянин о. Онуфрій Репецький упродовж 18 років служив на Сході України. Священик-місіонер розповідає про своє служіння там, про те, як зрозумів, що не любить себе, людей і Бога. Як став справжнім отцем і витягнув із секти 30 людей.
– Ви упродовж тривалого часу служили на Сході України. Яке життя священика там?
Служив на Харківщині упродовж 18 років. Першим моментом, який показав мені Боже провидіння, коли приїхав у Харків, – був будиночок на п’ятнадцять квадратних метрів без ліжка. Я звернувся у Римо-Католицьку Церкву, і вони дали мені солдатське двохповерхове ліжко із залізним пруттям. Ми жили у цій кімнаті удвох із співбратом: там їли, спали, відправляли богослужіння. Це було початковим процесом мого формування як священика.
– Як миряни сприймали Вашу присутність?
Спершу люди цікавитись, хто я такий. Коли дізнались, що я греко-католицький священик (вони нас називають уніатами), то почали звертатись із требами. Якось сусідка покликала і сказала: «Якщо ви батюшка, то похороніть нам нашого батька». Я прийшов у хату і перше, що справило враження, – це звучання музики духового оркестру. Запитую: «Як будемо хоронити, хто перший: я, чи ви?». Відповідають: «Как вы скажете, батюшка, так и будет». Кажу їм: «Перше я відправлю, а тоді ви грайте». Це було таким моїм першим досвідом праці з людьми цієї місцини. По тому ці люди стали першими моїми прихожанами і допомогли в катехизації.
– Що нового Ви відкрили для себе там?
Я почав ходити у школи, в інститути, туди, де мене пускали і де це тільки було можливим. Звичайно, були і ті, котрі мене не сприймали, але були й ті, котрі відчиняли двері. Я мав зустрічі, невеликі лекції. Людей треба було шукати, бо вихідців із Західної України не було. Усі були місцевими. Спершу люди якось тягнулися: я збирав їх, починав говорити, але через деякий час вони зникали. Це мене мучило, і я постійно думав: «Господи, що я роблю не так» – і просив у Нього допомоги.
– Як вдавалося виправляти цю ситуацію? Що Ви робили?
Я почав читати багато літератури. На східних теренах література є специфічною: це російські книги та різноманітна «жовта література». З неї я і почав, щоб якомога глибше ввійти в ментальність цих людей, зрозуміти їхні традиції, розуміння Бога. Почав працювати. Потім усвідомив, що всі мої проповіді і лекції нічого не дадуть, поки сам не почну над собою працювати. Під час цієї праці побачив свою бездуховну, але зате релігійну теоретичність. Я почав ставити собі маленькі завдання і намагався досягати якихось результатів.
– Якими були ці завдання?
Першим моїм завданням було полюбити самого себе. Неможливо полюбити людину, якщо не полюбив самого себе. Я не знав, як це робити правильно, відтак починав шукати літературу у цьому напрямі. Що означає полюбити самого себе? Для мене сьогодні, як для людини близько з 20-річним досвідом священства, це має величезне значення. Передусім треба полюбити себе як душу, як серце. Бо хто любить серце, той любить і Бога в серці. «Блаженні чисті серцем – вони Бога побачать». Тому я почав працювати над тим, щоб відділити почуття від відносин. Ми всі любимо себе не як душу, не як храм Божий, а як відносини. Як нас оцінять – так ми себе і любимо, як до нас поставляться – так ми себе і починаємо сприймати.
– Чи це створювало перешкоди у спілкуванні з людьми?
Коли люди до мене приходили, я завжди спотикався через їхнє ставлення до мене. Думав: вони мене не чують, не розуміють. Я ніколи не задав питання: Чи я їх розумію? Чи чую їх я як священик, як батько, як наставник? Мені доводилося з кожною людиною працювати дуже довго. Якщо вона виходила з Церкви розчарованою, засмученою – я йшов до неї додому і там ми годинами сиділи і спілкувалися. Я мав внутрішнє завдання: привести цю особу до Бога. Наприклад, дві жінки не могли поділити одну кімнату. Я йшов до тієї, котра є більш емоційною, або від якої залежить спільнота. Це була щоденна війна за кожну душу зокрема упродовж тривалого часу.
– Як Вам в таких умовах вдавалося зберігати рівновагу духу?
Диявол також взявся і за мою душу. Передусім це прив’язаність людей до тебе через відкритість, молодість. Одна особа мене запитувала: «Батюшка, зачем вы пошли в монахи. Вы могли иметь семью?». Часто проблемою молодого священика є рани з дитинства, якась недолюбленість у сім’ї. А тут ти наштовхуєшся на те, що тебе раптом полюбили. Починає з’являтися гординя, висока самооцінка. Ця боротьба із самим собою, щоб стати добрим, сильним, терпеливим священиком триває весь час. Мені для цього, щоб це хоча б зрозуміти, потрібно було 17 років. Я усвідомив увесь парадокс ситуації: усіх навертав, а сам не був наверненим. Передусім потрібно стати людиною. Бачити не прихожан, а бачити людину в церкві з її слабкостями, немочами. Це можливо тільки тоді, коли ти себе як людину приймеш і на цій основі «людини» будеш будувати священство. Це дуже важливо.
– Люди на Сході не дуже, або й зовсім не знають дороги до храму. Що Ви робили у цьому напрямі?
Я почав ходити по сектах. В одну із них мене запросили дати лекцію по Літургіці. «Але який з мене літургіст?», – запитував я себе. Проте двоє осіб прийшло до мене в храм і, дякувати Богові, там залишились. Ще була така течія «Рейд», куди я приходив і викладав. З цієї течії у наш храм прийшло 30 осіб. Скажу відкрито, що на сьогодні я ще не вважаю себе достатньо сформованим священиком. Священик, як і лікар, стає ним не тому, що має диплом, а тому, що люди його визнали лікарем. Поки люди не визнають тебе батьком – ти батьком не станеш. Ти будеш виконавцем літургійних обов’язків, традицій, а людина хоче знайти сповідника, батька, того, хто вислухав би, допоміг, відповів їй як наставник. На Сході ідеться не про конфесійність, вони хочуть знайти особистість священика як батька, з котрим можна поговорити в будь-який час, хоч уночі. Не може бути постава священика такою: Службу відправив – двері церкви зачинив. Люди прийшли у храм, бо відчули увагу до себе, нехай спершу з боку священика, котрий поговорив з ними, і їм стало трохи легше. Коли вони бачать у священикові людину терпеливу, стриману, того, хто вислухає, – відповідають взаємністю.
– Як Ви можете уже тепер, з висоти досвіду, оцінити ці зустрічі, які, вочевидь, не були «простим горішком» Вашого життя?
Мушу визнати, що на початку я був терпеливим, бо мені потрібно було якось притягнути людей. Я їх не любив – я їх ловив, але і це Бог використав на добро. Я з цього виріс у батька. Тому хочу сказати, що я, як інструмент, не стільки людей привів до Бога, скільки через людей Бог мене привів до себе. Через їхнє до мене ставлення, через те, що вони примушували мене працювати над собою. Мати не тільки виховує дітей, але більше – діти виховують батьків, і батьки через дітей стають батьками. Так і священик стає батьком через прихожан, якщо насправді він починає любити і цінувати кожну душу, котра приходить у храм. Тому для мене ніколи не було течії, чи секти. Для мене була людина, і вона залишається людиною. Для мене вартість людини найбільше цінна сьогодні тому, що я полюбив себе як людину. Чим більше моя душа спокійніша – тим більше вона сильніша, мудріша, терпеливіша. У мирі я стаю батьком, у мирі я стаю людиною, у мирі я стаю наставником. Відтак почав цей мир дарувати людям, навчати їх цього внутрішнього миру.
– Як можна навчити внутрішнього миру?
Ну, передусім, я завжди керувався приказкою: «Не бійся бути дурним – завжди будеш мудрим». Не ситуація є проблемою, не відносини. Проблемою внутрішнього миру є ставлення до ситуації. Агресія, заздрість, злоба, страх, неприйняття тебе людьми – це проблема миру. Тому я почав триматись більше за Бога. Я не знав, як любити Бога, але сказав собі, що Бог є в мені. Я почав шукати Його в собі, зрозумів, що поки не знайду миру – доти не знайду Бога. Поки не знайду спокою, радості – я не знайду Бога. Це моя практика. Коли в мене є мир, радість, то тоді, де б я не служив, хоч у великому храмі, хоч в одній кімнатці, хоч у підвалі, – я буду служити у Бозі і через Бога. Не від місця залежить святість, не від кількості людей є ця святість, а від любові до Бога, до ближнього через себе самого.
– Дякую.
Іванна Рижан, palomnyk.at.ua
фінансово.
Щиро дякуємо!
