Християни східного обряду вступили у час Великого посту – періоду роздумів, молитви та покаяння. Піст – це очищення душі і тіла. Це період переосмислення власного життя. Це час змінити себе, а отже, спроба змінити світ на краще. Про віру і церкву, життя і смерть, владу і гроші, кінець світу і кару Божу, гріх і покаяння – у розмові з редемптористом отцем-доктором Володимиром Груцою.
Якщо Бог на першому місці у житті людини, тоді інші речі стають на своє місце
– Отче Володимире, ким для сучасної людини є Бог? Чому у сучасному глобалізованому суспільстві людина не вірить у Бога як Творця Всесвіту?
– Бог є тим, яким і був завжди для різних поколінь. І були моменти в історії, були завжди люди, які і тоді не вірили в Бога. Не тільки сучасна людина не вірить у Бога. Немає людини нерелігійної, кожна людина є у своїй сутності релігійна. Ми, християни, віримо в Бога, Ісуса Христа. Інша людина може зробити собі релігію чи «божка» в чомусь іншому.
Якщо йдеться про Бога як Творця Всесвіту – людина може взяти на себе цю роль, тобто стати на місце Бога, але це може мати фатальні наслідки для неї і для суспільства.
– З одного боку, зараз ми спостерігаємо заповнені храми під час недільних Богослужінь, а з іншого – занепад віри, зневіру людини. То, можливо, віра у сучасному світі – це лише звичка?
– Якщо їдеться про християнство, то сучасну людину можна ділити на різні категорії: християни – ті, які охрещені, і християни охрещені, які є також практикуючими, віруючими людьми. Сам факт називати себе християнином ще нічого не дає. Богу дякувати, що церкви повні. І це означає, що людину щось туди тягне. Але це водночас не означає, що людина є досконала чи навіть, виходячи з церкви, що вона ідеальна. Якщо ми беремо суспільство, наприклад, наше місто Львів, трудно сказати, що всі люди є в церкві. Трудно сказати, що ті люди, які є в церкві, зневірені. Бо бути віруючою людиною – не означає не мати труднощів у житті. Ті самі труднощі, ті самі проблеми людину супроводжують, як завжди, так і сьогодні. Тільки віра дає людині допомогу ті проблеми в якийсь спосіб перемогти. Або, я би навіть сказав, у християн немає проблем, у них є виклики, які з Божою поміччю стараємося перейти.
– Хтось з колег-журналістів сказав, що зараз в Україні складається враження апокаліпсису – кінця світу. І це правда – відсутність моралі, корупція, брехня – це те, що зараз існує в Україні і це те, що буде супроводжувати світ в останні дні… Чому сучасна людина не боїться кари Божої?
– В історії були подібні речі, відразу у перших часах християнства люди також чекали на кінець світу. Тому не дивно, що апостол Павло у своєму посланні до солунян каже їм йти, однак, до праці, не чекати, що вже кінець, а йти і працювати. Але повернімося до сьогодення. Кінець світу я би найперше бачив у світлі мого особистого кінця. Бо мені не буде від того легше, чи буде кінець світу сьогодні чи завтра, хоча було багато псевдопророків, які пророкували кінець світу – у 2000 році, 2012. І бачимо, що цей рік почався, вже другий місяць – кінця світу ще нема. Напевно, будуть видумувати іншу дату. Цього ніхто не знає, коли буде остаточний кінець світу. Важливо, яким буде моє особисте життя, яким буде мій особистий кінець. І те, що інші займаються, наприклад, корупцією чи неморальними речами – так, це має вплив на моє життя. Тому що я живу у суспільстві, я є частинкою суспільства, але це ще не означає, що я також маю так робити.
– Церква пропагує, що свої страхи потрібно долати. Єдине, чого має боятися людина – це кари Божої. Проте, здається, розуміння кари Божої в Україні зараз геть нівелювалося.
– Я особисто не є прихильником того, щоби боятися кари Божої. То не означає, що Бог не є справедливий. Подумаймо логічно, чи Богові буде легше від того, якщо він нас покарає. То є перша річ. Друга річ – людина карає сама себе. Якщо серце наповнюється неморальними речами, це означає – людина допустила у своє життя зло. А завдання зла і гріха – людину нищити. І тут бачимо велику різницю, чи то Бог людину карає, чи людина сама себе карає своїм способом життя. З іншого боку, я би розумів Божу кару у світлі Божої педагогіки. Так, ті речі є допущені Богом. Якщо людина у своїй вільності (а свобідна воля і вибір є великим подарунком Бога і Бог цей подарунок ніколи назад не забере, бо нас любить) приймає такі рішення, Бог це допускає і водночас, я би сказав, застосовує свою педагогіку. Інше питання, чи людина боїться Божої кари чи не боїться. Єдине певне, що ми від Бога не втечемо. Ми можемо старатися втекти від себе – хоча нам і цього не вдається. Можемо обманути інших людей, обманювати себе, а Бога ми ніколи не обманемо і рано чи пізно станемо у Його світлі.
– Питання Влади і Віри, Влади і Грошей. Представників влади, чиновників часто, особливо під час великих релігійних свят, бачимо у Церкві, де вони нібито смиренно… Разом з тим суспільство втратило довіру до влади, до політиків. Прагнення наживи, корупція, майнові та земельні махінації, скандали – це неповний перелік того, що ми зараз спостерігаємо. Що ховається під маскою віри у представників влади – чи не бажання відкупитися у Бога?
– Я би ще хотів загострити цю тематику, бо апостол Павло в одному зі своїх послань говорить, що всяка влада від Бога. І тут в серці якоїсь людини може постати певний бунт. Мусимо розрізнити: влада у своїй сутності – це щось добре. Тільки є проблема, коли конкретна людина цією владою зловживає. Буття влади як такої – це річ нормальна. Якщо йдеться про політичну владу, знаєте, є різні люди. Тут трудно говорити конкретними шаблонами, але, можливо, є рація в тому, що особливо перед виборами можна зустріти випадки великої доброчинності зі сторони політиків. Я людина прагматична, і завжди стараюся поглянути на конкретні випадки. Буває, до нашої церкви редемптористів у Львові перед виборами приходять політики і обіцяють певну допомогу. Тоді є дві можливості вирішення цієї пропозиції. Якщо, наприклад, вибори були б у жовтні, ми їм кажемо – прийдіть, будь ласка, у листопаді, ми подумаємо, що можна буде зробити. Очевидно, що не всі у листопаді приходять. Друга річ, якщо хтось хоче зробити пожертву від свого щирого серця, у церкві є для того місце, є скринька. І це буде знати лише він і Бог. Більше ніхто.
– Гріх, для тих, хто має гроші в Україні, став чимось таким, від чого можна відкупитися. Чи є різниця, наскільки дорогими є наші пожертви для Церкви і чи багата людина швидше прийде до Бога, аніж бідак, який немає грошей на прожиття?
– Церква, напевно, проповідує своєрідну дружбу з Богом, і це не означає, що людина має стати на місце Бога. Це не означає, що людина може собі Бога купити, бо рано чи пізно це буде мати певні наслідки у житті. Бо тоді порушується певна ієрархія. Хтось казав, якщо Бог є на першому місці у житті людини, тоді інші речі стають на своє місце. А якщо людина стане на місце Бога, тоді питання – що далі? І мусимо собі ставити це питання – що далі. Сьогодні я маю владу, гроші чи бізнес. Але питання – що далі? Адже влада – не вічне, і рано чи пізно мені треба буде покинути цю землю. І людина дуже часто боїться ставити це питання – що далі? Бо я в розквіті сил, молодий, можу вести неморальне життя, маю гроші, достаток. Добре, але що далі. Ну, трошки постаріюся. Але що далі. Буде пенсійний вік. Що далі. Буде старість – і питання, що далі. І цього питання дехто боїться.
Помирають люди – бідні і багаті, але яка різниця. Багатому можуть купити дорожчу домовину, буде мати краще місце на цвинтарі. Поставлять йому пам’ятник кращий. Питання, чи це істотне. І з того випливає, що Бога ми не можемо купити, і Він цього не хоче. Тому що Він прийшов до людини як великий дар, і все, що дає людині, це є його даром. З іншого боку, Бог є Богом любові, а любов ніколи не можна вимагати, любов ніколи не можна заслужити, і любов, тим більше, ніколи не можна купити, бо це є подарунок.
– Бога в Україні опустили на Землю і зробили на зразок ще одного великого начальника. Як відновити справжню віру в Україні?
– З одного боку, добре, якщо ми Бога наближаємо в наше життя. Бо, можливо, у ментальності старших людей Бог є той, який недосяжний, який навчає з піднятим пальцем. Він десь далеко, він десь в небі. Закорінити віру у життя молодого серця повинні батьки. Я завжди, навіть у пасторальній праці, є прихильником того, що батьки повинні дітей супроводжувати на їхній життєвій дорозі. І чим дитина менша, це легше зробити.
А для того, щоби зберегти віру у Бога – Його треба зустрічати. Замало вірити і розуміти, що існує та чи інша людина. Я хочу її бачити, хочу її зустріти, хочу бути разом з нею. Ісус зробив перший крок до людини – прийшов у своєму Різдві до нас і відкрив свої руки у вифлеємській яскині, дав перший жест своєї любові. Цього було замало, людина цього не розуміла. Треба було Йому піти ще і на хрест. На хресті знову Він розпростер руки для того, щоб людина завжди мала доступ до Нього. А хто буде жити разом з Ісусом, той завжди дійде до Воскресіння.
Людина мусить зустріти сама себе, не втікати від власного життя. Тоді зустрінемо Бога, бо дорога до Бога пролягає через власне серце. А коли зустрінемо Бога, побачимо власну недосконалість. Бог приходить там, де Його чекають. Наше життя – приготування до зустрічі з Богом, яка неминуче настане. Тому мета життя не в накопиченні добра, а у приготуванні до зустрічі.
Супроводжуючи людину до гробу, ми віддаємо частинку себе
– Чому люди стали такі жорстокі, чому перестали любити ближнього? Адже, згідно з вченням Церкви, в людині більше доброго, ніж злого. Тоді чому така деградація суспільства?
– Над тим також багато думають психологи. Минулого тижня я брав участь у семінарі заступників директорів з виховної роботи шкіл Шевченківського району м. Львова, де темою було насильство серед дітей. Завжди є дуже важливо побачити причини, чому так стається. Насильство – це вияв якогось внутрішнього незадоволення або в серці людини є порожнеча. Дуже часто ми намагаємося вирішити проблеми, коли вони вже прийшли. Набагато важливіше є цим проблемам запобігти.
Чому в людини є більше доброго? Бо християнин (я говорю з перспективи християнства) на св. Тайні хрещення отримує цю невимовну ласку – любов. Хоча в своїй істоті він має також нахил до зла. Коли говоримо про суспільство, маємо на увазі різних людей – хто що вносить в суспільство. Візьмімо родину, тому що суспільство, світ чи Львів – це забагато. Візьмімо конкретну сім’ю, де є п’ять членів – батьки і троє дітей. Від самого помешкання мало залежить гармонія. Все залежить від тих конкретних людей. Кожна людина є одною п’ятою частинкою цієї сімї. І вже можемо дуже легко зрозуміти, якщо, наприклад, з батьком чи з матір’ю є трудність, але всі інші члени цієї родини стараються якось у мирі ці питання врегульовувати, приносити внутрішній спокій, то хоч і просочується агресія, але все ж таки в загальному є відчутна гармонія. І я думаю, тут очевидно – якщо в сім’ї втрачається віра в Бога, втрачаються певні моральні вартості – це вноситься і в суспільство.
– Куріння, алкоголізм, наркоманія серед підлітків. В Україні найбільша смертність від СНІДу. Якою, за трактуванням Церкви, є духовна (моральна) людина? І де сучасній людині шукати справжню віру?
– Щодо теми алкоголізму – статистика дуже сумна, тому що Україна займає перше місце серед підліткового алкоголізму. А це є наше майбутнє і ми б хотіли, щоб нашу старість хтось пошанував. А хто це буде робити, якщо ми не маємо, властиво, молодого покоління як суспільство. Я вже не говорю в деталях. Я вже не говорю по конкретні сім’ї. І це не лише проблема тілесна чи психологічна. Це є, передусім, проблема духовна, тобто настала певна порожнеча у житті людини.
Де шукати моральні цінності? На прикладі школярів: дуже важливим є трикутник – родина-школа-церква, де діти проводять всій час і одне має вплив не інше. Наприклад, у церкві зустрічаю дітей чи молодих людей, які, можливо, мають неадекватну поведінку. Питання – що робити? Коли ввійду з ними в діалог, з’ясовується – дитина росте без мами чи тата. Розбита сім’я має вплив на дитину. Це не вдасться відмежувати. А з іншого боку, напевно, таким добрим прикладом для дітей чи молоді є батьки, старші, вчителі, священики. А ще більше – найкращим прикладом є її ровесники – такі самі люди, тому дуже важливо є створення певних молодіжних спільнот, зокрема, при церквах, де люди можуть взаємно вчитися моральних цінностей і себе підтримувати на дорозі життя тими цінностями.
– Розуміння смерті для сучасної людини – це щось на зразок спрощеного продовження цього ж життя з усіма посадами, хабарями… Чому людина перестала вірити та розуміти справжню Смерть? Як потрібно проводжати в інший світ людину, що помирає?
– Істотне є те, що людина, яка відходить до вічності, має безсмертну душу, її душа живе. І тоді людина потребує передусім нашої молитви, нашої молитовної підтримки – більше нічого.
Знову ж таки дуже помилковим є неправильне розуміння т. зв. поминків чи тих надмірних застіль, а ще гірше тоді, коли це доходить до надмірного споживання алкоголю. Тому що уявім собі – людина, яка нам близька чи рідна, відійшла до вічності, і стає на власний суд, де має здати рахунок свого життя. І там нікого не можна обманути – там є правда. І тоді людина потребує підтримки від рідних людей, від найближчих людей, від тих, які є на землі. А вони її не чують, тому що вони п’ють. Вони зайняті іншими речами. І це є, я би сказав, моральний злочин супроти тої померлої людини – такої рідної, такої близької. Вони вже не можуть їй допомогти, тому що вони мають інші пріоритети. І ми можемо сказати, що це є наші традиції, наші обряди.
Теж саме можна сказати, що на хрещенню треба відразу радіти, що дитина народилася, але де тут логіка. Дитина охрещена, вона отримала велику Божу ласку, позбавилася від всього злого і первородного гріха, і тоді дитину принесли додому чи пішли з нею в ресторан, і тоді дуже часто може бути, що дитина самотня лежить десь у візку чи в ліжечку, і нема кому нею зайнятися, тому що люди вже п’ють. Тобто дитину позбавили від зла, і водночас принесли її до цього зла. Це може бути також весілля чи навіть святкування наших християнських свят – Різдво чи Великдень. Це свята нашого Бога, який для нас дуже багато зробив. І питання, як ми святкуємо. Коли ми напиваємося у ці свята і п’яними устами, п’яною головою колядуємо – це також моральний злочин. А за кожен злочин людина мусить нести відповідальність, і тому не дивно, що стаються речі, які людина не може пояснити.
– Що робити, коли молоді люди хворіють, помирають? Це нормально? Чи існує духовна терапія?
– Для мене особисто як для душпастиря і священика великим викликом є похорон людини, яка молодша від мене. Або моїх ровесників. Це мені дає багато до призадуми. Звичайно, що ми не зможемо ввійти у деталі цієї смерті, чому так сталося і чи це є нормально чи не є нормально. Ми не можемо принципово відповісти на всі питання, які нас цікавлять, – чому так сталося. Але водночас є питання, наскільки можна цим речам запобігти. Якщо хтось має певні узалежнення – наркотичне чи алкогольне, якщо він нищить своє здоров’я, і помирає внаслідок цього узалежнення. Тоді, напевно, найперше питання до цієї людини і до того, хто є біля тої людини. Хто її супроводжує у її житті, чому так сталося.
Якщо йдеться про духовну терапію – абсолютно є. Бо дуже тяжко пережити смерть близької людини – чи це молодшої, чи старшої, чи особливо дуже рідних людей, тому що, супроводжуючи людину до гробу, до могили, ми тим самим віддаємо частинку себе. Це однозначно, ми цього не можемо заперечити. Наступна річ, мусить перейти час. Так, ми розумом усвідомлюємо, але ці речі потребують часу, щоби це дійшло до наших всіх клітин, до нашого серця, щоб ми могли з цією ситуацією змиритися. Окрім того, нам буде допомагати те, коли ми усвідомлюємо, що та людина живе. Не для того, щоби себе обманювати, а для того, щоб повірити, що вона живе у вічності. І, напевно, маємо контакт разом з нею, в інший надприродний спосіб. Ну і останнє. Великою підтримкою буде віра людини, віра у воскресіння, віра в те, що земне життя – це не кінець. Що життя іде далі, йде для тих, хто відійшов до вічності. Я навіть завжди кажу, що ці люди нас випередили у дорозі до вічності. Ми йдемо в їхньому напрямку. І це нам дає зрозуміти, що ми не знаємо, коли будемо там, бо це може статися будь-коли, тільки є питання, чи ми до цього готові.
– А як щодо природних катаклізмів – сотні людей гинуть від переохолоджень і обморожень. Або ж візьмімо світову статистику за 2011 рік – землетрус і цунамі в Японії, торнадо у США, повінь у Таїланді, землетрус у Туреччині. Тисячі жертв, люди залишаються без даху над головою. Що цим нам хоче сказати Бог?
– Бачите, різні трагічні речі дуже часто наближують до Бога. Є навіть таке прислів’я – як тривога, то відразу до Бога. Якщо стаються такі катаклізми – це відчутно в церквах, відразу більше людей. Бо людина відчуває свою недосконалість, свою неміч – хоча первісно згідно з вченням св. Письма Бог дав людині землю і все, що на ній, щоб людина не те, що панувала, а нею управляла. Ми ніколи не будемо знати докладних причин катаклізмів, але дуже часто тут є також людський гріх. Чому? Наприклад, питання повеней. Якщо є неправильна поведінка з природою, скажімо, нераціональне вирубування лісів, тому не дивно, що пізніше стаються зсуви грунтів, повені. Можемо сказати, що терплять невинні люди, які до того не причинилися. Але річ у тім, що суспільство – це один організм. Якщо падає дощ чи світить сонце – то і на одного сусіда, і на другого. І ми як суспільство несемо співвідповідальність за це. Знову ж таки, я б це не назвав Божою карою, радше Божою педагогікою. А педагогіка має за свою ціль людину виховувати і удосконалювати.
Піст – це зустріч з Богом, яка, найперше, відбувається у тиші
– Отче Володимире, ми вступили у Великий піст. У Біблії йдеться: «Не те, що входить до уст, людину сквернить, але те, що виходить із уст, те людину сквернить. (Матв.15:11)». А преподобний Серафим Саровський (1758 – 1833) про піст зазначає таке: «Піст полягає не в тому, щоб їсти рідко, а в тому, щоб їсти мало. І не в тому, щоб їсти одноразово, а в тому, щоб не їсти багато». Як саме має постити сучасна людина?
– Найперше, піст – це очищення. Очищення як душі, так і тіла. Чому ми умертвляємо наше тіло? Для того, щоб дати зрозуміти, що наша душа є над тілом. Якщо взяти чисто медичне споживання м’яса, воно людині потрібне. Водночас в історії духовності і в житті монахів, людей пустині можна зустріти, що вони не їли м’яса, тому що м’ясо виснажувало, в якійсь мірі робило їх сонними і вони не могли чувати, їхній розум затьмарювався. Це є перша річ. Друга річ – це є очищення моєї душі. Це особливе молитовне життя.
Розуміння посту – це фундаментальна база людини, база її віри. Найперше, що спадає на думку – не можна. Музики не можна слухати, їсти не можна, цього не можна, цього не можна. Зрештою, якщо ми подивимося на Божі заповіді, це є також на перший погляд так звана «негативна побожність», бо каже – не вбивай, не чужолож, не кради. Не, не, не. Але це не є для того, щоби людину обмежити, бо дуже часто сучасна людина, особливо молода людина боїться обмежень. Якщо їй хтось каже – «ні», «не», то вона навпаки буде робити «так». А тут мусимо подивитися глибше, що це є немов захисні бар’єри на дорозі її життя для того, щоб вона десь не зійшла у прірву, а втрималася на дорозі свого життя. Мусимо зрозуміти, що є суттю посту. Бо від цього буде залежити, наскільки ми зможемо цей піст пережити. Бо я не знаю, чи буде піст успішним, якщо людина не буде їсти м’яса тільки для принципу, бо не можна цього їсти. А не буде бачити духовного контексту, чому вона цього не робить.
Чому, наприклад, кажемо – не можна слухати музику. Не є суть в музиці – можна чи не можна. Я в цей піст хочу в особливий спосіб зустріти Бога. А для того я хочу обмежити те, що мені в цьому перешкоджає. А зустріч Бога, найперше, відбувається в тиші.
Я завжди маю приклад двох закоханих людей. Якщо вони закохані, хочуть зустрітися, поспілкуватися, залефонуватися, вислати смс-ку, бути в соціальних мережах, думати одне про одного. Так є і у відносинах з Богом. Якщо ми хочемо його любити, ми хочемо його зустріти, хочемо бути разом з ним.
А якщо, наприклад, хлопець зустрічається з дівчиною, йде з нею по дорозі і водночас весь час розмовляє по телефону або слухає музику – проводить з нею певний час і водночас слухає музику – не звертає на неї увагу. Не є музика сама по собі погана. Тільки тоді хлопець не має часу на спілкування зі своєю дівчиною. Я розумію, що можливо, це не є досконалий приклад, але він дає нам відобразити суть нашої єдності з Богом. І суть того, що нам в цьому перешкоджає. І ми не для того це робимо, щоб могти це відкинути, а для того, щоби зустріти Бога.
Наше розуміння віри і християнства завжди в якійсь мірі супроводжується певними обрядами, певною зовнішністю. І напевно, що кожний час має своє зовнішнє вираження. Якщо хтось ходить у непристойному одязі принципово, я думаю, що причина глибша. Щось значить є в серці тої людини, є якась проблема, яку вона хоче виразити також назовні. Можливо, ця людина мало зауважена у суспільстві, можливо, ця людина мало люблена у суспільстві. Навіть у такий спосіб хоче привернути увагу саме до себе.
– Зараз, у час Великого посту, ми згадуємо своїх померлих родичів. Наскільки сильною є молитва за померлих? І чим наша молитва їм може допомогти?
– Людина, найперше, потребує молитви. Є різні прояви пам’яті про людину, серед них діла милосердя та милостиня. Але, найперше, молитва. Як я вже сказав, ті люди, які відходять від нас – вони помирають тілесно, але їхня душа живе. І тоді вона потребує молитовної підтримки. Ми не є у стані раціонально до кінця усвідомити, як це відбувається, бо у Бога немає бухгалтерії. У Бога є милосердя, любов, людяність.
Є такий випадок, який стався кілька тижнів тому в Австрії. Помер один чоловік. У своєму заповіті він написав прохання, яке після його смерті його рідні оприлюднили всім, кому повідомляли про похорон. У проханні йшлося не нести на похорон ні вінків, ні квітів. А замість того скласти свою пожертву у спеціальну скриньку для потребуючих людей на Україні. І це для мене дуже світлий приклад того, в який спосіб можна помогти і померлому, і тим людям, які є ще не землі, через діла милосердя.
– Чимало християн приступають до сповіді у передостанній тиждень Великодня, мотивуючи тим, що ще встигнуть нагрішити. Чи правильна така позиція, адже щоб зустріти празник Воскресіння Христа, людина має усвідомити усі муки, які довелося пройти Ісусові – для цього і дається 40 днів посту?
– Є такий припис чи заохочення церкви – сповідь у великодньому часі. Але це мінімум. І я собі ставлю питання – чи життя триває тільки на Великдень? А після Великодня, чи вже немає життя? Так, я розумію, це є особливий час для життя людини, але людина, тобто практикуючий християнин повинна старатися постійно бути з Богом – і в часі Великого посту, і після Великодня, і влітку, і на різдвяні свята. Тому дуже і дуже заохочується до частішої святої сповіді, для того, щоби регулярно приймати св. Причастя. Щоби то не було формальністю – Великий піст, прибіжу в останній тиждень посту до церкви, посповідаюся, запричащаюся і скажу собі – добре, можливо, через рік прийду, а, можливо, і ні. А тоді, що буде далі зі мною в моєму житті. Я завжди потребую на моє життя поживи – так само, як для мого тіла. Так, можливо, на свята ми готуємо кращу їжу. Але після свят ми також потребуємо їсти. Ми не можемо сказати, що свята минули, і ми тепер цілий рік не будемо їсти. Я думаю, що такої поживи потребує також наша душа. Бо ми можемо мати також неправильне розуміння сповіді, і тому ми її боїмося. Можемо боятися Бога, який нас буде відразу карати. Це нелогічно, тому що Бог нас знає. І Йому не буде краще від того, якщо Він нас покарає. Сповідь – це не є якийсь трибунал. Сповідь не має юридичного виміру. Сповідь – це терапія для людини, а терапія означає служіння хворій людині. Тобто вона має оздоровчий характер, тому що вона прощає гріхи, забирає зло з людського життя. Хоча ще лишаються рани, бо зло і гріх залишають також рани, але від цього моменту ці рани починають гоїтися. Коли людина йде до лікаря, скажімо, хірурга, – він почистить рану, перевяже – це не означає, що рана вже загоїлася, але пішов процес оздоровлення і вона вже не кровоточить. І якщо людина сама себе любить, то вона буде дбати також про своє духовне життя. Не для припису, не для когось, а для себе.
– В одній зі своїх статей Ви сказали, що сповідь можна порівняти до поцілунку Бога…
– З цілої історії спасіння якраз випливає те, що Бог людину не карає, а шукає. Коли людина згрішила первородним гріхом, Бог далі шукав людину, питав – «Адаме, де ти є», що сталося з твоїм життям? А якщо Він людину шукає, це означає, що Він людину любить. І коли Бог може людину зустріти, Він немовби її духовно цілує. Бо поцілунок є завжди виявом любові і зовнішнім проявом зустрічі. І коли нема вже гріхів, які вже б перешкоджали зустрічі, то це звичайно перетворюється в поцілунок.
До Бога ніколи не можна прийти запізно
– Отче Володимире, у Австрії ви перейняли молитву медичного персоналу за хворих. Відтак, ви започаткували у Львові молитовні зібрання з медиками, де молитеся за пацієнтів, які потребують зцілення від хвороб. Чи можна через молитву зцілитися від хвороби? І чи не занадто пізно у випадку хвороби ми приходимо до Бога, випрошуючи у нього одужання?
– Дуже часто людина думає, що приходить до Бога з запізненням, але до Бога ніколи не можна прийти запізно. До Бога завжди є доступ, кожна людина може прийти до Нього. Якщо взяти медицину, чи ті зустрічі, про які говорите, щораз більше медиків усвідомлює, що медицина – це наука гуманітарна. Такий класичний приклад: я розмовляв з одним лікарем і кажу йому – якщо людина зламала руку, треба накласти гіпс, лікувати. А він відповів, це також має духовний контекст, тому що можуть бути дві причини. Перша річ – людина була неуважна, несконцентрована, розсіяна, впала, зламала руку. Друга річ, людина має слабкі кістки, які можуть бути виявом якогось неправильного способу життя. І навіть в цьому лікар побачив гуманітарний вимір медицини. І щораз більше лікарів до цього схиляються.
Основною ціллю наших молитовних зібрань було те, щоб лікарі молилися за своїх пацієнтів, тобто за хворих людей. Щоб усвідомили, що не вони є світилами, а вони є знаряддям у їхніх руках. Що не вони мають приймати рішення щодо долі людини, а вони посередники, відкриті на Божий голос. Цей рух повстав на Заході в одній з клінік Інсбрука, звідки перейняв це. І стараюся медикам усвідомити дуже важливу річ, щоб вони не забули служити матері медицині. Коли питаю людей, хто є матір’ю медицини, то відразу тяжко є відповісти на це питання. А матір’ю медицини є хвора людина. Це дуже елементарно, але це факт, тому що хвора людина народила медицину, хвора людина дає виклики медицині, і водночас медицина повинна служити своїй матері – хворій людині. Не аптечному бізнесу, бо тоді вона розминається зі своєю ціллю і сутністю, а саме хворій людині.
Сам Ісус в одній з Євангелій говорить, що здорові не потребують лікаря, а лише недужі. Хворі потребують лікаря, і Він йшов до таких людей, зустрічався з ними. Так, Ісус проповідував до різних верств населення, але коли він зцілював хворих людей, він це робив дуже особисто – через слово, через дотик, через погляд, і особливо хвора людина потребує того, щоб хтось над нею похилився, щоб її назвати її іменем. Так, ти є хворий, але будемо старатися робити все можливе, щоби ти був здоровий. Не завжди вдастьєся зцілити людину, але медиків також не повинно бути байдуже, в якому стані людина відходить до вічності.
– Отець Ансельм Грюн, перебуваючи у Львові, у своїй проповіді акцентував на трьох аспектах – любов, милосердя і прощення. Як Ви вважаєте – візьмімо львів’янина, який їде на роботу о 8 годині ранку у переповненій, поламаній маршрутці, удома холодні батареї, на роботі затримують зарплату, у сина проблеми з навчанням, – як за таких обставин зберегти спокій і бути милосердним до себе та до інших?
– Якщо людину супроводжують певні проблеми, є завжди подвійний вихід з цієї ситуації: або нервуватися, проявляти агресію, або цю проблему прийняти – це не означає, що допустити і з нею жити. Можливо, я не до кінця розумію суть питання, можливо, то треба розглядати конкретний випадок, але в будь-якому разі, віра і духовне життя є завжди підтримкою для людини у її житті. Так, можемо сказати, що в мене великі проблеми вдома, і це не означає, що ті проблеми сьогодні будуть вирішені. І це не означає, що якщо я піду до церкви, повернуся – і вдома все переміниться. Ні. Я прийду до того ж дому, з якого я вийшов. Тільки я прийду іншою людиною. Є такі знані слова Ісуса Христа у молитві перед Страстями – «Отче, якщо можливо, нехай мене мине ця чаша». Тобто мусимо бути відверті, що Ісус не хотів помирати. Будучи у розквіті сил, Він хотів жити, але Він просив у Бога Його волі щодо Нього – «нехай мене мине, але якщо така Твоя воля – я приймаю». Але цього замало. Ісус завжди міг покластися на свого Отця, на Бога, який давав Йому сили перейти цю Хресну дорогу. Він не забрав від Нього Хресну дорогу, але товаришував Йому на Хресній дорозі. І саме після тої Хресної дороги настав момент Воскресіння. І зараз є Хресна дорога, є Страсна п’ятниця. Але вона завжди переходить у Воскресіння. І, напевно, можна старатися втекти від своїх труднощів, від своїх викликів, від своїх проблем, я б сказав, обминути хресну дорогу, обминути Голготу – гору випробувань і страждань, але тоді є небезпека також розминутися із Воскресінням.
Наталія Фанок, ЗІК
фінансово.
Щиро дякуємо!
