Розповідь греко-католицького паломника з України про відвідини незвичайного бенедиктинського абатства
Є на берегах Дунаю у Нижній Баварії особливий монастир — бенедиктинське абатство Нідеральтайх (Niederaltaich), яке населяють монахи не тільки латинського, а й візантійського обряду. Цей монастир є одним із найдревніших у Баварії і був заснований ще у 741 р., тобто ще за три століття до Великого Розколу між Римом і Константинополем. Приблизно дві третини з трьох десятків ченців і послушників є «римлянами», а одна третина — «візантійцями», як вони одні других називають. Йдеться однак про єдину чернечу спільноту, поділену на дві молитовні громади. Єдиною ця спільнота є не тільки тому, що всі монахи живуть за правилом св. Бенедикта, а й тому, що монастирем керує єдиний абат (=ігумен), який належить до обох обрядів — він щомісячно міняє власний обряд, а тому має бути добрим знавцем обох літургійних традицій. Але передусім спільна відправа Євхаристії в День Господній єднає чернечу спільноту обох обрядів. Св. Меса і Божественна Літургія відправляються майже почергово — кожної 2-ої і 4-ої неділі щомісяця бенедиктинці відправляють спільну Божественну Літургію у візантійському обряді, а в усі інші неділі — у латинському.
Цікаво, що майже всі монахи візантійського обряду є німцями, римо-католиками чи колишніми протестантами. В останні десятиліття монастир провів величезну перекладацьку роботу, щоб уможливити відправу всіх візантійських богослужінь німецькою мовою. Співають бородаті ченці-«візантійці», до речі, в основному за «Київським розпівом», але інколи також як у Греції. Інколи деякі з них співають невеликі змінні частини часослова церковнослов’янською чи французькою мовами. Літургійний день розпочинається о 5.30 утренею, а закінчується в 19.30 повечір’ям. Євхаристія у східному обряді відправляється зазвичай ще один раз чи двічі щотижня, окрім двох неділь щомісячно. При цьому кожна спільнота має свою окрему каплицю і свою власну церкву. Тоді як «римляни» відправляють свої богослужіння у затишній каплиці та величезній базиліці в стилі бароко, «візантійці» моляться у невеликій каплиці св. Миколая і однойменному «великому храмі», стіни якого ще потребують розпису. Ця церква розташовується в приміщенні колишньої монастирської броварні, закритої через нерентабельність. Має монастир і зв’язки з місцевими українськими греко-католиками — беатифікований Іваном-Павлом ІІ священномученик о. Петро Вергун († 1957) був у свій час облатом монастиря Нідеральтайх і в 1936 р. відправив першу візантійську Літургію у цій обителі. Облат — це немонах (мирянин чи клирик), який зобов’язується, наскільки можливо, жити в дусі правила св. Бенедикта і плекає зв’язок із відповідним монастирем. Абат монастиря о. Маріанус Бібер (Bieber) підтримує постійні контакти з Апостольською Екзархією УГКЦ в Німеччині й Скандинавії, котру очолює владика Петро Крик. Саме від української Церкви монастир Нідеральтайх отримав у подарунок мощі «священомученика Пахомія» — облатське ім’я о. П. Вергуна, виставлені для почитання в ніші праворуч від входу до візантійської каплиці, де зазвичай відбуваються щоденні богослужіння. Сьомого лютого — день поминання блаженного П. Вергуна, є в монастирі святом.
Існування спільноти візантійського обряду в Нідеральтайхському монастирі пояснюється висловленим папою Пієм ХІ у 1924 р. бажанням, щоб деякі бенедиктинці прийняли східний обряд і вивчали духовну спадщину Східної Церкви. Таким чином цей найстарший у Західній Церкві чин, засновник якого — Бенедикт Нурсійський, є також святим Православної Церкви, мав зробити значний внесок у пожвавлення контактів із Православ’ям після закінчення комуністичних переслідувань християнства в Радянському Союзі. Другим бенедиктинським монастирем у Західній Європі, який плекає візантійський обряд, є абатство Шеветонь (Chevetogne) у Бельгії.
До візантійської літургії місцеві монахи ставляться з німецькою ретельністю — не скорочують фактично нічого, а тому наприклад щоденна утреня триває приблизно стільки ж, скільки й Божественна Літургія. Ніхто тут ніколи й не чув про якісь «читані Служби Божі», все співається на високому рівні, і це при тому, що зазвичай присутніми є лише половина монахів-«візантійців», тобто біля п’яти братів — усі інші працюють на парафіях. Коли я розповів їм, що в моїй рідній єпархії на південній Тернопільщині є і «Суплікація» (відправа перед Євхаристійними Дарами), і Хресна Дорога, а причащаються зазвичай клячучи, вони щиро обурилися і засоромили — як це греко-католики могли так перемішати обряди, та назвали це «літургійним синкретизмом». Різницю між чистим візантійським і нашим реальним обрядами пояснює наступний анекдотичний випадок. У переддень свята Стрітення за Григоріанським календарем (його додержуються обидві літургійні спільноти), тобто 1-го лютого, іноки після утрені відправили водосвяття. А, думаю собі, це для освячення свічок на наступний день свята. Але монахи мене «обломали». Виявляється, ніякого освячення свічок на Стрітення у візантійському обряді немає, воно є тільки в латинському. А водосвяття у візантійському обряді відправляється щомісячно на початку місяця.
Малий храм св.Миколая
Символ віри рецитується в Нідеральтайхському монастирі підчас богослужінь у візантійському обряді винятково без «філіокве», і поминається на Літургії не «вселенський архиєрей», а просто «папа Риму». У зв’язку з цим пригадується ще один комічний випадок, свідком якого я став. Одного разу один ієромонах-«візантієць» через нестачу священиків у Німеччині був змушений відправляти Месу в тутешній монастирській базиліці — зазвичай там відправляють «римляни». Підчас промовляння Нікео-Константинопольського символу віри, коли парафіяни й латинські співбрати саме вимовляли «і від Сина», він раптом «чисто випадково» закашлявся.
У Нідеральтайхському монастирі почитають не тільки католицьких, а й православних святих — наприклад, Серафима Саровського і Сергія Радонезького, а також Григорія Паламу. Після другої світової війни в монастирі перебували два російськомовні біженці, один із яких став католицьким монахом і написав багато книг про історію Руської Церкви. До монастирського комплексу належить також «Екуменічний Інститут» — невелика будівля, серцевиною котрої є велика богословська бібліотека з наголосом на екуменічній тематиці, де є навіть книги українською та російською мовами. У цій установі працює в своєму кабінеті вже похилий віком, але юний розумом отець Іренеус (Irenäus Totzke), який за власними словами походить із онімечених східноєвропейських слов’ян і добре розмовляє російською мовою та є великим знавцем музичної спадщини Східних Церков. До речі, цей сивочолий католицький ієромонах отримав від Румунської Православної Церкви почесний титул архімандрита (!). Він розповідає, що православні Церкви завдячують поширення літургійної багатоголосності греко-католикам, від яких ця була перейнята спочатку Православною Церквою спочатку в Україні, а потім і в Росії. Але о. Іренеус незадоволений актуальним станом екумени — він вважає, що теперішні християни змирилися з розколом Церкви, призвичаївшись до нього, і вже не сприймають його як скандалу, з яким треба терміново покінчити. Пізніше я дізнався, що о. Іренеус споминав колись на Літургії не тільки «папу Рима», а й православних патріархів, доки хтось не доніс цього «самоуправства» начальству. О. Іренеус вважає уніатські Церкви колоніальними, бо ж без поневолення латинськими панами православних земель унії напевно не було б. Його враження від зустрічей із греко-католиками підчас власних богословських студій у Римі є радше негативними, бо тоді серед «уніатів» переважало несприйняття екуменічного зближення з Православ’ям. Заспокоюю його, що Східні Католицькі Церкви також поволі вже осучаснюються, починають ставати екуменічними, а він висловлює великі надії на нового главу УГКЦ, про котрого досі читав тільки позитивне.
Лише приблизно половина монахів постійно живуть у монастирі, адже ієромонахи — монахи-священики, переважно душпастирюють у римо-католицьких парафіях, інколи досить далеко від Нідеральтайху — один навіть у Швеції. Зв’язок із матірною обителлю вони підтримують хіба що нечастими візитами до монастиря. Зате зарплати цих священиків становлять одну з основ економічного виживання абатства Нідеральтайх, бо монастирі у Німеччині не отримують фінансової допомоги від Церкви, яка фінансується церковним податком з вірян, а перебувають на повному самофінансуванні. Іншим значним джерелом покриття поточних витрат монастиря є готель, у який переробили частину обителі. Адже теперішня кількість насельників є набагато меншою від колишньої, тому багато колишніх келій в іншому випадку стояли б порожніми. Монастир також має невеликі землеволодіння, котрі обробляє один найнятий селянин. Біля базиліки розташована монастирська книгарня з богословською і паломницькою літературою. Один із монахів займається виготовленням цілющих лікерів за таємничими старовинними рецептами, змішуючи спирт із різними травами. До монастиря належить також велика школа-гімназія, де працюють вчителями і кілька монахів. Існує також товариство приятелів монастиря Нідеральтайх, члени якого регулярно надають обителі матеріальну допомогу.
Внутрішній вигляд базиліки
Гостями монастирського готелю є переважно паломники з Баварії та інших частин Німеччини, і навіть із близької німецькомовної Австрії та трохи дальшої Швейцарії, котрі часто приїздять спеціально для того, аби пережити візантійську літургію на рідній німецькій мові. Нажаль, численні православні й греко-католицькі громади в цих країнах Західної Європи відправляють богослужіння майже виключно національними мовами, незрозумілими для місцевого населення. Значна частина відвідувачів монастирських богослужінь є протестантами, лютеранами і навіть кальвіністами, яким сухий і раціональний протестантизм не може дати того, що їм пропонує багата візантійська літургійна спадщина. У містичній атмосфері невеликої візантійської каплиці, де є багато чудових ікон і традиційних лампад, вони напрочуд швидко вчаться запалювати свічечки перед іконами, робити «метанії» і навіть хреститися як християни східного обряду. Багато римо-католицьких і протестантських паломників регулярно приїжджають на певні свята — вони їдуть інколи навіть кілька сотень кілометрів спеціально для того, щоб побути на візантійській літургії. Колишній абат Емануель Юнґклаусен (Emmanuel Jungclaussen) — білобородий старець, який написав кілька книг про Ісусову молитву і цим ознайомив німецькомовних читачів із молитовною містикою Східної Церкви, також народився у протестантській родині в колишній Східній Німеччині.
Монахи пропонують паломникам брати участь у різноманітних курсах про духовність і в медитаціях. Особливою популярністю користується курс «Монастир на певний час (Kloster auf Zeit)». Суть його зводиться до того, що різні люди, деякі з яких навіть не є християнами, на протязі двох тижнів живуть звичним життям бенедиктинців: вони зобов’язуються відвідувати всі богослужіння — звичайно, при цьому можна обирати обряд, читають із Святого Письма й Передання та працюють разом із ченцями в монастирській господарці, нарешті трапезують спільно з іноками. Всі їдять мовчки, тоді як один із монахів голосно читає з Святого Письма, чернечого правила св. Бенедикта та іншу духовну літературу, також про духовність інших релігій — наприклад, із книги про духовний шлях однієї німецької буддистки. Тільки в неділі і свята дозволено говорити за столом, але лише на обіді. Чоловіки різноманітних професій і різного віку одягають на себе чернечі габіти, щоб бодай на кілька тижнів відпочити від суєтного гамору модерного споживацького суспільства та в монастирській тиші почути у власній душі голос Божий.
Цікавим є духовний шлях брата Йоганнеса. Цей молодий чернець походить із недалекої баварської столиці Мюнхена, виріс у католицькій родині, але шукав духовності спочатку аж у далекій екзотичній Індії. Саме там якийсь індус-аскет подарував йому книжечку про «Щирі розповіді прочанина» англійською мовою. Прочитавши цю всесвітньовідому історію про Ісусову молитву, Йоганнес збагнув, що містика є не тільки в східних релігіях, а й у рідному християнстві, а тому й вступив у монастир Нідеральтайх, де знайшов доброго духовного наставника, який ознайомив його з ісихастською «сердечною» молитвою. Тепер Йоганнес, який недавно повернувся з курсів російської мови у Відні, відповідає за вишкіл новиків у Нідеральтайху.
Снідаючи разом із гостями монастиря (монахи снідають у своєму колі), можна почути ще багато інших екуменічних життєвих історій. Наприклад, одна лютеранка, яка вважає, що була колись трохи біснуватою, розповідає, як вона зцілилася саме в тутешньому монастирі за молитвами св. чудотворця Миколая. На запитання, чому ж вона не стала католичкою і як віра в святих узгоджується з її віровизнанням, вона відповідає, що може зробити для відновлення єдності Церкви набагато більше, залишаючись лютеранкою. Її екуменічна праця вже привела до того, що тепер у її рідній парафії пастор змінив своє первісно негативне ставлення до Католицької Церкви і почав почитати Пресвяту Богородицю. Далі вона повідомляє щось майже неймовірне — виявляється, в Євангелично-Лютеранській Церкві Німеччини вже засновуються монастирі, а в одному з них недавно запрошені насельниками єзуїти навіть проводили ігнатіанські екзерциції — місячні духовні вправи. Перепитую, чи є там вічні обіти, і вона підтверджує. А я собі думаю: що б на це сказав Лютер, чи не перевертається реформатор у гробі?
Велика церква св. Миколая
А ось закутана в хустку реформатка з Швейцарії, яка після перебування в цьому монастирі остаточно вирішила залишити протестантизм. Однак вона ще не обрала, ставати їй католичкою чи православною. Негайно пропоную їй компромісний варіант — стати греко-католичкою. Але тут зразу ж виникає практично-лінгвістична проблема: де ж це в Швейцарії є греко-католицька громада, в якій відправи відбувалися б німецькою мовою? До речі, багато хто з паломників помилково вважає візантійську чернечу спільноту бенедиктинців православним монастирем. «Православність» асоціюється для пересічних німців передусім із візантійським обрядом. Місцеве сільське населення називає візантійський храм у монастирі «російською церквою (Russenkirche)».
Нарешті, від одного з гостей я почув щось таке, що примусило мене задуматися над границями нашої конфесійності. Виявляється, один із священиків візантійського обряду, який народився в римо-католицькій родині, в молодості хотів переходити на Православ’я, але якийсь православний монах порадив йому цього не робити, натомість залишатися католиком і працювати для єдності Церкви в рідній конфесії. Саме це і чинять бенедиктинці в абатстві Нідеральтайх. Тутешні монахи є носіями східної духовної традиції у західному світі. Щорічно монастир проводить екуменічні читання, на які запрошуються відомі богослови всіх конфесій та всі бажаючі. Обитель навіть видає власний щоквартальний журнал «Una Sancta» (лат. «Єдина Свята»), в якому тематизуються передусім католицько-православний екуменізм і Східні Церкви. Але й без усього цього абатство Нідеральтайх мало би свій великий сенс для католицько-православної екумени. Адже цей монастир уже сам по собі є живою маленькою моделлю розділеної людьми, але єдиної в Бога Церкви, в якій мирно уживаються різні обряди і навіть богословські традиції. Тому й не дивно, що деякі монахи цієї обителі вважають себе православними, не заперечуючи своєї католицькості — вони неначе випереджають наш час розколу Церкви, вже живучи в єдиній і неподільній Церкві Сходу і Заходу. Врешті решт, православ’я і католицькість чи кафоличність — це два нерозривні атрибути єдиної Христової Церкви, до якої неминуче належать як визнання правдивої віри в літургійному богопочитанні, так і соборність.
Микола Крокош, Релігія в Україні
фінансово.
Щиро дякуємо!
