Я працюю на Африканському континенті з 1996 року. Порівняно з місіонерами, які тут провели по 40-50 років життя, я ще не маю чим хвалитися…
В Руанду я приїхала, аби служити жертвам війни та суспільної несправедливості. То був саме час повернення біженців у країну. Вигляд цих покритих шкірою скелетів не забудеться… Вони добиралися до медичних пунктів і, бувало, помирали, випивши склянку води.
Кажуть, що Церква зазнала поразки в руандійському геноциді 1994 року. Екстремальні ситуації змушують людину до неочікуваної поведінки, навіть жорстокої… Психологія натовпу також робить своє і часто викликає не знані самій людині реакції. Отож ми не повинні осуджувати позицію тих людей.
“ Наше душпастирство нерідко виглядає просто як буття поруч у важку хвилину
Нині населення Руанди становить 9 млн. мешканців, країна швидко розвивається. Кігалі може стати найкрасивішою столицею Африки. Зводяться хмарочоси, відбудовано дороги, приватні будинки мають відповідати певним стандартам, поведінка і вбрання людей продиктовані конкретними нормами… свободи там небагато. Бідним людям нелегко виконувати державні вимоги.
Сусідня держава – Демократична Республіка Конго, друга за розмірами країна Африки. Вона також зранена війнами, які – можу сміливо сказати – тривають досі. В них загинуло близько 5 млн. осіб. А хто за це відповість?..
Велике багатство цього регіону робить його водночас парадоксально бідним. Я працюю з 2001 року в місцевості Нтамугенга, столицею провінції є Гома. Наше село не електрифіковане, стан доріг жахливий, люди мешкають у глиняних мазанках, критих соломою або листям.
Початкова, середня школа та невеличка лікарня тут існують завдяки Католицькій Церкві; також є початкова протестантська школа і менші, різних сект. Лише нечисленні вчителі отримують зарплату від держави, а загалом за освіту відповідають батьки, які мусять самі оплачувати навчання своїх дітей. У Конго немає обов’язкової освіти. Осередки здоров’я та лікарні також платні. Частина персоналу дістає символічну оплату від держави.
Бідність тут страшна. Постійне воєнне напруження сприяє розвиткові бандитизму, ґвалтуванням, також і неповнолітніх, пограбуванням тощо. Навіть урожай не завжди можна зібрати, бо його або з поля вкрадуть, або зібране вже з дому. Захворювання від голоду охоплюють 30% дітей до п’ятирічного віку.
Останні воєнні дії в нашому регіоні були 2008 року, і чотири роки ми раділи відносному спокою. Але у травні знову почалося. Люди вже не мають сил утікати, отож сестри залишилися разом із ними.
“ Люди вже не мають сил утікати, отож сестри залишилися разом із ними
Я дивуюся нашим мешканцям: попри стільки важких ситуацій, в яких вони не раз втрачали буквально все, – вони не втратили того, що для християн найважливіше: віри, надії, любові. Наше душпастирство нерідко виглядає просто як буття поруч у важку хвилину.
Багато разів під час воєнних дій благодійні організації залишали місця боїв. А місіонери завжди залишалися з людьми.
Пережиті труднощі змушували людей користуватися допомогою харитативних організацій, яка далеко не завжди була безкорислива. Разом із нею в нашому регіоні з’явилося чимало сект. Також і в різні небезпечні ситуації людей втягували, а вони надто мало поінформовані, зате дуже потребують допомоги…
Велику роль тут відіграє Церква, в провадженні роз’яснювальної роботи, переказуванні правди, аби люди свідомо і в істині могли робити свій вибір, перед яким мимоволі поставлені. Ми прагнемо вчити їх повноти людської гідності.
фінансово.
Щиро дякуємо!
