Ватиканська бібліотека
Текст Біблії постав завдяки ретельній дослідницькій праці, складений з численних давніх рукописів, що зберігаються в музеях та бібліотеках світу.
На сьогодні тексти багатьох книг Біблії набагато достовірніші, ніж твори таких античних авторів, як Гомер, Есхіл або Платон. Ті рукописи збереглися лише в копіях з ІХ-ХІ ст. після Христа – тобто в текстах, записаних через 1400-1700 років після постання оригіналу. Тоді як рукописи, що лягли в основу Біблії, відділені від першоджерел набагато вужчими часовими рамками. Загалом на сьогодні відома така кількість різних каталогізованих видів давніх рукописів:
Новий Завіт
Папіруси. Це був матеріал для письма «бідної людини», і до того, як його стали використовувати у вигляді кодексу (книги), він використовувався як сувій, списаний з обох боків. Папірусів налічується 96.
Унціальні рукописи (кодекси та пергаментні сувої, на яких текст вирізаний великими, титульними, літерами грецького алфавіту) – 299.
Мінускульні рукописи (або курсиви, написані прописними літерами грецької мови і датовані з ІХ по XVI ст.) – 2812.
Лекціонарії (богослужебні книги, в яких містяться «уроки» або уривки з Писання) – 2281.
Загалом – 5488 джерел.
Для порівняння наведемо кількість збережених рукописів творів деяких давніх авторів: від Евріпіда до наших часів дійшли тільки два, від «Анналів» Тацита – один, Платона – 11, Есхіла – 50, Вергілія і Софокла – близько 100.
Синайські кодекси. Всі вони датуються IV століттям н.е. Мова – грецька. Внаслідок аналізу цих кодексів було вироблено основний текст Нового Завіту, доступний кожному теологові.
Ватиканський кодекс – потрапив у Ватикан близько 1475 року. Перший спомин про нього у Ватиканській бібліотеці датується 1481 роком. Був написаний у період 350-370 рр. н.е., імовірно в Італії, і за 11 століть зберігся в гарному стані. Цей манускрипт написаний на прекрасному пергаменті (видублених шкурах тварин) і налічує 759 сторінок розміром25,4/26,6 см, кожна з яких містить три вузьких стовпчика по 41 рядок у кожному. Включає в себе «Послання до Варнави» та апокрифи. На думку Тишендорфа, ватиканський кодекс написала та само людина, яка створила і Синайський, але Синайський (Алеф) може бути написаний раніше з огляду на різниці в розділах Євангелій. У Ватиканському кодексі відсутні уривки: з книги Буття (від 1,1 по 46,28), Псалмів (зі 106 по 138), з Євангелія від Матея 16,2-3, з Послання до Римлян 16,24, Послання Павла, Одкровення і Послання до Євреїв 9,14.
Александрійський кодекс був подарований 1628 року королю Карлу І патріархом Кирилом Лукарісом. Цей манускрипт налічує 733 листи пергаменту розміром 26,3/31,4 см, написаний у два стовпчики по 41 рядку. В ньому відсутні уривки Йн 6,50–8,52, 2Кор 4,13–12,6; 3 Цар 12,20–14,19; Мт 1,1–25,6; Бут 15,1-5; Бут 14,14-17; Бут 16–19. Також у ньому містяться залишки «Послань Климента» (датовані імовірно 95-100 р.н.е.). Орієнтовно цей кодекс постав у 400-450 рр.
Синайський кодекс (на фото) був знайдений у ХІХ ст., і ця історія заслуговує на окрему розповідь. Це єдиний унціальний манускрипт, який містить майже весь Новий Завіт. Він також переносить книги «Пастиря Єрма» і «Послання Варнави» у Новий Завіт, і початково містив ще й частину «Дідахе». Написаний приблизно в 350-170 р.н.е. на 147 з половиною аркушах пергаменту розміром 38/34,3 см, по чотири стовпчики на 48 рядків кожен.
Відкрито уривки з новозавітних писань, старіші за Синайський кодекс. У грудні 1945 року у Верхньому Єгипті поблизу давнього поселення Хенобоскіон (нині Наг-Хаммаді) місцеві селяни відкрили найдавнішу бібліотеку, яка містить книги Нового Завіту, датовані II-IV ст.н.е.
Найдавніший «речовий доказ» – це шматок папірусу розміром з долоню, знайдений в Єгипті доктором Б.Гренфелом, який, втім, не надав йому особливого значення. Тільки 1934 року інший учений, доктор С.Х.Робертс, розбираючи папіруси т.зв. манчестерської бібліотеки Д.Райленда, звернув на нього увагу. Після досліджень він зрозумів, що знайшов давній рукопис, який містить рядки з Євангелія від Йоана і датується приблизно 125 р.н.е. Папірус знайдено не в Палестині – на батьківщині оригіналу, а в пісках єгипетської пустелі, що дає змогу уявити, як швидко поширювалися новозавітні писання.
Старий Завіт
З ним складніше. До виявлення Кумранських сувоїв (ІІ ст.н.е.) найвідомішими єврейськими манускриптами були рукописи Британського музею (895 р.н.е.), два рукописи Ленінградської публічної бібліотеки (916 і 1008 р.н.е.), та рукопис з Алеппо (кодекс Аарона Бен-Ашера) – Х ст.н.е. Причому повністю старозавітні тексти містив тільки документ 1008 року, зоча рукописи пізніших часів, головно середини ХІІІ ст., зберігалися в багатьох національних книгосховищах. Саме тому кумранська знахідка стала сенсацією. Але ще більшою сенсацією стало те, що дослідження не виявили жодних суттєвих розбіжностей у текстах! Книга Ісаї у тій Біблії, яку ми знаємо, повністю відповідає тому списку, який налічує вже дві тисячі років.
На сьогодні найдавнішими текстами Старого Завіту вважаються два пошкоджених срібних аркуші розміром97х27 і 39х11 мм, знайдені в гробниці часів Першого Храму. Гробниця Кітевхінном розташована в долині з промовистою назвою гейхенном – геєна. Цей текст священного благословення з Книги Чисел на 500 років старший за біблейські сувої Кумрану.
Існує ще один фактор величезного значення: єврейська писемна мова початково не мала голосних літер (крім А), ані знаків, які їх замінювали. Книги Старого Завіту написано фактично одними лиш приголосними літерами. Уявіть, наскільки точним може бути і в наші часи письмо, що складається з самих приголосних, коли, наприклад, КРВ може означати кров, кривий, корова ітд.
Спершу цей алфавіт містив тільки приголосні (як і алфавіти інших західносемітських мов). Щоб уникнути неминучих труднощів прочитання, деякі з цих приголосних (зокрема, «айн») стали використовуватися також і на позначення голосних, близьких за звучанням. На другому етапі це спорадичне використання приголосних на позначення голосних було розширене: спершу в арамейській, потім в івриті стали використовувати чотири літери – вав, алеф, іуд і хей. Але й цього виявилося замало, оскільки ці літери залишалися приголосними, і кожна з них позначала більше ніж один звук. Зрештою, в їх вживанні не було однозначності та системності.
Кодекс Алеппо
Отож у VI-VIII ст. постала система т.зв. діактиричних знаків (крапочок і рисочок під літерами й над ними), яку ми сьогодні називаємо «огласовкою», або «системою некудот». Тому тепер, взявши до рук єврейську Біблію або рукопис, ми знайдемо там основу з приголосних, доповнену крапочками та іншими позначками, які вказують на голосні. Але ці знаки не є «рідними» для давньоєврейської Біблії. Книги читалися виходячи з того, хто наскільки вмів розібрати суцільні приголосні, та відповідно до вимог тогочасного розуміння текстів, як і усних передань. Такий текст називається «масоретським».
Коли масорети ввели систему діакритичних знаків, це стало сенсацією в усій протестантській Європі. Багато кому видавалося, що нова теорія веде за собою повне відкинення релігії. Якщо голосні не були справою Божого одкровення, а тільки людським винаходом, причому набагато пізніших часів, то як можна було покладатися на сам текст Писання?? Якщо огласовка звичних слів не така вже й принципова, то ситуація міняється корінним чином, коли у давньому тексті з’являється поєднання літер, яке позначає назву міста, країни, ім’я. Особливо ж – імені Бога.
Саме тому величезного значення набув перший грецький переклад Старого Завіту – Септуагінта, зроблений ще в ті часи, коли давньоєврейська була живою мовою, навіть якщо переклад не завжди передавав відтінки звучання. Наприклад, у знаному нам усім імені Ісус від оригінального звучання залишився тільки звук «у».
Інші переклади
В ті часи книги часто називали за першим осмисленим словом. Так, Перша книга Мойсеєва, написана єврейською, називається «берешіт» (на початку). В грецькому варіанті цієї традиції не було дотримано, натомість використано описові заголовки. Тому Перша книга Мойсеєва дістала назву «Генезис» (у слов’янській традиції – «Буття»), бо грецькою це означає «походження».
Латинський переклад став поширюватися ще до 210 р.н.е. (як і візантійський «Рецептус» грецькою), і був він наслідком зусиль християн Північної Африки. Найвідоміший латинський переклад, Вульгата (лат. «народна») був розпочатий 386 р.н.е. св.Єронімом і завершений ним 405 року. Тридентський Собор 1546 року проголосив Вульгату автентичним текстом Біблії.
IV століттям датована перша Біблія німецькою, перекладена Ульфілою, «апостолом готів», якому для цього довелося винайти готичний шрифт. Тож Біблія Ульфіли стала разом із тим і першою пам’яткою готичної писемності. Особливо цінний примірник – прикрашений пурпуром пергамент зі срібним та золотим шрифтом – зберігається сьогодні в музеї шведського міста Уппсала.
Були зроблені спроби перекладу текстів Старого Завіту арамейською – т.зв. «таргумім». Найавторитетнішими з них визнаються Таргумім Онкелоса (переклад Тори) і Таргумім Йонатана (переклад н’біїм – «пророків»).
Цікавою є Гексапла (на фото) – книга, яку написав Оріген (184-254 р.н.е.). Вона містила шість перекладів текстів Старого Завіту, розміщених у вигляді стовпчиків, з трьома додатковими перекладами, які інколи з’являлися після шостого стовпчика. Першим стовпчиком був Старий Завіт давньоєврейською, другим – грецька транслітерація, де грецькі літери використовувано для позначення, як це читається єврейською. Потім ішов переклад Акілли (95-137 рр.), Симмаха (160-211 рр.), переклад самого Орігена, і, нарешті, переклад Феодосія (140-190 рр.н.е.). Дослідники вагаються щодо достовірності текстів першого, «єврейського» стовпчика, і вважають, що текст самого Орігена – точніший.
На Русь Біблія прийшла одночасно з християнством. Її переклад старослов’янською мовою здійснили Кирило і Мефодій (ІХ ст.); повністю він не зберігся. Уже в 1056-1057 рр. зі східноболгарського оригіналу було списане т.зв. Остромирове Євангеліє. Потім постали Архангельське (1092), Мстиславове (1117), Юріївське (1120), Галицьке (1144) і Добрилове (1164) Євангелія.
Спроби перекласти Біблію російською мовою або завершувалися невдачами, або підпадали під заборону. Синод РПЦ відкидав будь-які переклади Біблії російською, і лише 1856 року було поставлене питання про потребу перекладу. Працю розпочали 1860 р., і 1867 р. конференція Київської, Московської та Казанської духовних академій провела перегляд і звірку всього матеріалу. Результатом роботи стала публікація в 1868-1872 роках Синодального перекладу, який став канонічним для РПЦ.
В англомовних країнах використовується головно текст «Біблії короля Якова», який 1611 р. доручив 52 ученим створити англомовний переклад Святого Письма для потреб англійських протестантів.
Біблія Ульфіли
фінансово.
Щиро дякуємо!
