Є такий поширений вислів: «Святі – це друзі Божі». Не те що не пам’ятаю, а навіть не знаю, хто це сказав перший. Зате знаю автора іншого висловлювання про Небо – ним є мій брат в Ордені, християнський поет і письменник Антон Дубінін. Фраза звучить так: «У небі всі живуть, немовби обійнявшись».
Добре мати другом самого Бога! Добре почуватися другом самого Бога. Все добре. Аби лиш, увійшовши у стосунки дружби, всі пам’ятали, що цей Друг таки є Царем. І залишиться ним навіки. Тобто щоб ставлення християнина (якого вже не страшать Судом і пекельними муками, а виховують на прикладах Божої доброти й милосердя) залишалося коректним.
Бо Бог – може бути Другом, але не повинен ставати для першого-ліпшого грішника, який «ощасливив Церкву тим, що в ній перебуває», таким собі дружбаном. Бога не вдасться «поплескати по плечу».
Навіть якщо тебе прийняли як близького, пустили до хати й до столу, то це не означає, що ти маєш право на все. Святі не тільки любили Бога, вони ще й поклонялися Йому більше, смиренніше та любовніше за всіх, хто їх оточував. Пам’ятали про те, що вони – грішні.
Дивним чином, саме це і зробило їх святими.
CREDO № 1 (125), 2012