Про взаємини з владою, нинішній стан Київської архиєпархії УГКЦ, головні напрямки душпастирства та майбутні мистецькі проекти розповів CREDO єпископ-помічник Київської архиєпархії Йосип Мілян.
Поступ і розвиток
Київська архиєпархія розвивається, і Бог нам дає таку ласку, що до нас приходять дуже добрі священики. Наприкінці 2008 року в нашій архиєпархії було 43 священики, а сьогодні ми маємо їх уже 100.
Київська архиєпархія сьогодні охоплює п’ять областей України: Київську, Вінницьку, Житомирську, Чернігівську та Черкаську. Оскільки маленькі спільноти у нашій архиєпархії неспроможні утримати священика, ми пробуємо дійти до греко-католиків у більших містах. Ми йдемо і шукаємо своїх. Там, де немає греко-католиків, ми не можемо заснувати парафію, бо має бути бодай десятеро осіб, які могли стати основою спільноти.
У київському Патріаршому соборі на двох літургіях протягом дня людей – повно. Собор заповнений ущерть. Під час кожної Літургії сповідають двоє-троє священиків, і вони не дають собі ради, не встигають. Хочу показати цим прикладом, що у Києві християни, які, можливо, тільки почали практикувати, насправді роблять це глибоко. І мені здається, що це – добрий знак, ми ростемо духовно.
Але вважаю, що втішатися розвитком і зупинятися не можна. У духовному розумінні ми маємо розвиватися весь час.
Західні архиєпархії допомагають східним
Наша Церква виробила цілу стратегію співпраці між архиєпархіями. Ми можемо прийняти прочан із Західної України, показати їм гетьманську столицю і відкрити весь святий Київ, повезти їх до Полтави, до Суботова. Натомість кожен греко-католицький деканат Західної України допомагає окремій парафії у Центральній та Східній Україні. Нещодавно у всій Львівській архиєпархії було проведено велику збірку допомоги для потреб парафій тут, у Києвській архиєпархії.
Свого часу було таке гасло: «Схід і Захід разом». І щось із цього таки вийшло. Ми хочемо, щоб наші вірні перейнялися розвитком Церкви тут, на Сході. І скидається на те, що люди на це реагують адекватно. Мені би хотілось, щоб ця допомога була не лише матеріального ґатунку, але щоб люди внутрішньо перейнялися проблемами одні одних. Тоді цей зв’язок можна назвати Церквою.
Ми хочемо рівного ставлення влади до всіх конфесій
Нам шкода, що влада дуже прохолодно до нас ставиться; абсолютно немає розуміння. У конфлікті, що стався в Хмільнику, влада, на жаль, прийняла сторону тих, хто пообіцяв різанину. Вона скасувала своє рішення і відібрала у нас землю. Але я певен, що ми на цьому не поставимо крапки. Будемо апелювати до відповідних урядових структур.
Я вважаю: не може так бути, що один стоїть вище закону, а права іншого порушено. Як на мене, влада робить собі злу послугу, тому що демонструє своє безсилля і підтримку незаконних дій.
Також у Вінниці ми вже кілька років просимо ділянку на ще одну парафію, і маємо з тим проблеми. На всіх рівнях влади стикаємося з несприянням. Але нас це не розчаровує. Бо за таких несприятливих умов прийшов Христос у світ, так формувалася Церква у перші століття. Я вважаю, що Господь створює певні ситуації для того, щоб ми як Церква не спали, а боролися за своє місце під сонцем. Мені здається, що більша і гірша кривда робиться Руській Православній Церкві у Москві, де влада законодавчо зробила її привілейованою конфесією. Для Церкви недобре бути в одній упряжці з владою. Ми ж не хочемо привілеїв. Ми хочемо рівного ставлення.
Міжконфесійні стосунки: стабільний стан хворого – це вже прогрес
Стосунки з іншими конфесіями у нас мирні й тихі. Особливої креативності у співпраці немає. І не має особливого прогресу. Але знаєте, як кажуть: «стабільний стан хворого – це вже прогрес». Міжконфесійні конфлікти, які були на початку 1990-х, були свідченням неглибокого християнства з усіх сторін.
Головний напрямок – євангелізація. Не нова євангелізація, а перша
Дуже важливою для нас сьогодні є євангелізація. Ми навіть не говоримо, як у Європі, про «нову євангелізацію», ми говоримо про євангелізацію як таку. Погодьтесь, у Центральній та Східній Україні багато людей не євангелізовані. Якщо вони навіть охрещені, то на хрещенні їхнє християнство дуже часто й закінчується. Тому особливий наголос у пасторальній праці будемо робити на євангелізацію. Причому на всіх рівнях: дітей, молоді, дорослих. І в кожній нашій спільноті ми не лише проводимо літургійну молитву та закликаємо до особистої, а й після Літургії організовуємо Біблійні читання, Євангелізаційні школи.
Наша Церква чимало потрудилась над розробкою того, що зветься «Стратегією-2020», тобто над планом, розрахованим до 2020 року. Ця стратегія передбачає живу парафію, яка є місцем зустрічі та життя з живим Христом, котрий є вчора, сьогодні і завтра Той самий.
Через мистецтво до Бога
Я звертався до Київської міської ради, а також до всіх конфесій з пропозицією провести у Міжнародному виставковому центрі «Різдвяний вікенд» для киян. Щоправда, ніхто з представників інших конфесій не відгукнувся, і якщо до середини літа я не матиму ніякого відгуку, то наступного року ми це зробимо самі. Поставимо кілька сцен, запросимо різних митців – хори і вертепи, організуємо різдвяні наїдки і напої, зробимо різдвяні сувеніри і влаштуємо для киян свято.
Крім того, коли нам вдасться посвятити собор – а він є великоднім (собор Воскресіння), – маю на думці зробити тижневий або й десятиденний фестиваль, у програмі якого був би розпис писанок, ковальство, різьба по дереву і каменю тощо.
Маємо ще таке коло біля собору – зараз там стоїть білборд, і ми вже розмовляли з його власником, що хочемо там поставити своєрідний монумент – величезну писанку з розмаїттям орнаментів усіх областей України, а довкола тієї великої писанки поставимо писанки кожного регіону.
Також у першу суботу по Різдві ми започаткували «Просфору з Патріархом». Меценатів, які жертвують на будівництво Собору, ми запрошуємо на цю коляду з вертепом, з різдвяними стравами. І це вже стало своєрідним брендом.
Ми започаткували на Великдень гаївки на Софіївській площі. Вже п’ятий рік бавимося до темноти. На цьому святі завжди повно дітей, молоді та дорослих. Через такі християнські традиції люди також відкривають у собі щось живе і Боже.
фінансово.
Щиро дякуємо!
