«Мона Ліза» — портрет молодої жінки, написаний італійським художником Леонардо да Вінчі близько 1503 року. Картина є одним з найвідоміших творів живопису у світі. Відноситься до епохи Відродження. Виставлена в Луврі (Париж, Франція)
Бажання «мистецтва» мотивує як відвідувачів Лувру, так і шукачів нової моделі мобільного телефону. Шлях видозмін краси проходить через усю історію людства. Простий феноменологічний опис чітко виявляє, що малюнки, знайдені в печерах наших далеких предків, показують не лише людський досвід, а й людину, котра, нахилившись, споглядає роботу власних рук. Те, що вона створила осмисленим тертям каменя об скелю, стало лицевою стіною її житла. А це в свою чергу було вираженням бажанням відтворити те, що бачать щодня очі, зачаровані спогляданням природи, з якою людина була в тісному контакті.
Важко собі уявити, що здивування, викликане сходом і заходом сонця над стрімкими вершинами гір чи занурення сонця у горизонт моря може залишити людину без вражень і запитань. Якщо ці емоції, як і раніше, можна добути в наших сучасників, котрі, на жаль, чомусь дистанціюються від природи (що одночасно зменшує їхнє розуміння самих себе), тоді це означає, що споглядання краси, у різних її контекстах – це людська дія і особливість людської природи.
" Сучасний світ бідний на красу
Ніщо і ніхто ніколи не збагне те чудо, завдяки якому краса пробуджує людей. Уривок з праці вченого останнього десятиліття, Ганса Урса Бальтазара, «найбільш освіченої людини ХХ століття», за словами Генрі-Марії де Любак, дозволяє нам зрозуміти цю думку далі. У його дослідженні «Herrlichkeit» («Красивий»), де сама назва ототожнюється зі словом «слава», принцип захвату, який пропонує краса, зволікає через те, що сучасний світ бідний на красу: «Світові бракує краси, навіть якщо це слово в усіх на вустах; світ, який напевно-таки не бідний, не може більше відчувати її або ж погодитися з цим. І доброта також втратила свою притягальну силу, а тому чоловіки й жінки спантеличені, питають одне одного, чи не вибрати їм радше зло. Що насправді теж є не менш захопливою можливістю. У світі більше не вірять, що можна стати на захист краси,а аргументи на користь правди вичерпали силу логічних висновків».
" Перетворення краси на банальність або сприймання її, як швидкоплинного враження, несе за собою згубні наслідки
Це трагічно, але, на жаль, так є. Перетворення краси на банальність або сприймання її, як швидкоплинного враження, несе за собою згубні наслідки. Ми живемо зараз в парадоксальних умовах. Здається, чим більше ми вдосконалюємо наше відчуття прекрасного, тим більш чітко усвідомлюємо ситуацію деградації.
Краса дозволяє долати фрагментацію. А вона особливо сьогодні панує в нашій культурі, яка не може зрозуміти цілісність чи фундаментальні знання. Як не парадоксально це може здатися, але наші очі втратили свою силу, і наче фасеткові очі комах, здатні охопити лише нагальні питання, будучи не в змозі задати основні, які ведуть до відповідей, що криються у самому людському існуванні.
Коли реальність, та й індивідуальне життя як таке, зруйноване, краса допомагає зрозуміти цілісність тому, що це потребує доброти й правди, як необхідних ознак. Як би парадоксально це не виглядало, але поки ми досліджуємо античні скульптури, а разом з ними й цивілізацію, що їх створила, споглядання зупиняється на красі iPad’у, iPod’у та останніх мобільних телефонів чи комп’ютерів. Черги за новинками техніки скоро не будуть відрізнятися від черг туристів, котрі хочуть відвідати Лувр, Ватиканський музей чи музей Прадо. Бажання чекати в деяких аспектах ті самі. Спрага за красою мотивує і перших, і останніх споглядати витвір мистецтва. Ніхто не може обманути себе, що ми здатні ізолювати цю форму краси як другорядну чи взагалі непотрібну.
Rino Fisichella, L'Osservatore Romano
Переклад: Вікторія Рудич, СREDO
фінансово.
Щиро дякуємо!
