Дехто пророкував йому, що він перетвориться на карикатуру священика. Неповних 11 років його священства – це, наприклад, створення домашнього госпісу, потім будівництво «з нуля» госпісу стаціонарного типу; організація етичних Ареопагів – літніх вишколів для студентів-медиків; катехитична практика в школі, де ні учні з ним не панькалися, ні він із ними. 1 червня 2012 року в нього виявили рак мозку.
Зараз, після двох операцій, проходячи чергові хіміотерапії, продовжує працювати на благо госпісу і служить його пацієнтам. Підтримує також своїх давніх учнів і вихованців – не одному з них допоміг налагодити життя. Каже, що «відкритий на чудо», але водночас готується до того, щоб «добре пережити свою смерть».
Зі свого вікна Ян має незвичайний вид: і на смерть, і на життя може дивитися з відстані. На смерть – тому що продовжує жити на повні груди. На життя – тому що свідомо і мудро бере участь у змаганнях зі смертю. І про життя, і про смерть каже такі речі, що слухаєш з відкритим ротом і спітнілими руками. Тут немає жодного ванільного присмаку, залишається тільки гостра, як кришталь, інтенсивність, внаслідок «удару головою до стіни».
Ян любить повторювати, що перед смертю дуже хотів би встигнути ще щось зробити. Якраз зробив.
Ще до того, як я захворів, журналістка ходила за мною і повторювала, наче приспів: отче, навіщо Ви це робите? Мене це страшенно дратувало, і я «видавав» їй щось банальне. Все скінчилося тим, що я рубонув їй з плеча… – пропонуємо нашим читачам фрагмент інтерв’ю Катажини Яблоньскої з отцем Яном Качковскім.
Катажина Яблоньска: Твій рак зробив тебе відомим. Після репортажів про Тебе на TVN і розмови в «Тижневику» (Tygodnik Powszechny – прим. пер.) Тобі написало безліч людей. Що було в тих семистах мейлах, які Ти отримав?
О.Ян Качковскі: Частина з них були в стилі: чоловіче, не думай про смерть, починай жити. А найважливіше: ми Вами вражені. Міркую собі, звідки таке зворушення?
К.Я.: Яне, не загравай.
О. Ян: Я насправді спочатку не розумів. А потім таки здогадався. Люди мають потребу створювати собі міфи. Існує реальність смерті та хвороби, яких вони не розуміють. І пропустити все це крізь себе надзвичайно складно, тому варто придумати собі, що є людина, яка це зрозуміла. І мені здається, що частково в тих хвалебних мейлах ішлося саме про це. Їх автори вигадали собі, що мають справу з видатним священиком, який усе збагнув, тож зараз усі ці житейські труднощі він їм гарненько розтлумачить і вони зможуть зробити собі генеральне прибирання в голові. Але воно так не працює. Те, що хтось захворів сам, ще не значить, що він осмислив свою хворобу. Часто чую: отче, Ви такий сильний, як Вам це вдається? Та я зовсім не сильний. Але, звичайно, це дуже вигідно – вірити в такий міф.
Уявімо, що ти написала добру книжку, яка ще й стала бестселером, і люди надсилають безліч мейлів із зізнаннями, що ти чудова письменниця. Ти здобула авторитет, і люди пишуть тобі: «Пані Катажино, дорога письменнице, скажи, як нам жити?» Якраз це мене і «вбиває» – таке небувале розширення меж авторитету, яке призвело до того, що багато таких запитань: «Отче Яне, як жити?»
К.Я.: Отче Яне, то як жити?
О. Ян: Слухай, не дурій. Я зовсім не почуваю себе авторитетом. Робиш з мене золотого тільця? Це смішно.
К.Я.: Ну добре, тоді зараз серйозно. Ти не зрозумів сенсу хвороби, але те, яким чином ти її переживаєш, – багатьох із нас це щиро дивує.
О. Ян: А що тут дивного?
К.Я.: Кажеш прямо: 1 червня 2012 року мені вдруге поставили діагноз «рак». Два роки тому це був рак нирки, який прооперували і видалили. Цього разу це четверта стадія раку, що зазвичай означає чотирнадцять місяців життя. Пухлина росте в мозку, однак я хотів би жити життям у повноті, доки зможу.
О. Ян: І що в цьому такого особливого?
К.Я.: Вирок, із яким живеш уже кілька місяців, необхідність щоразу проходити різні неприємні медичні процедури, дві операції, почергові хіміотерапії – все це не змушує тебе відмовитися від своїх планів. Після останньої операції тобі довелося знову вчитися ходити, сьогодні ти вже ходиш самостійно, але докладаючи значних зусиль. Попри всілякі обмеження ти живеш набагато інтенсивніше, більш інтенсивно, ніж будь-хто здоровий. Ти не хочеш, щоб тебе жаліли, не вимагаєш для себе особливих прав. Оце й дивує.
О. Ян: Жалість мене мучить. Чую іноді: о Ісусе, такий добрий священик, зробив стільки добра… Мене це просто виводить із себе. Поглянь на в’язнів сумління в Білорусі або повернімося в роки дрімучого комунізму в Польщі. Чи я б витримав тортури? Чи не зрадив би? Ото був героїзм. Мій – це гімно, а не героїзм – сидіння у зручному кріслі. Покладуть мене в ліжко, тепло, всі мені співчувають. А уяви собі, що ти сидиш в камері смертників, тебе тягають на допити, знущаються фізично і психічно. Катують, виривають нігті, защемляють тобі яйця в шуфляді. Вкінці ти здаєшся і виказуєш найближчих друзів. Тебе перестають мордувати, і ти залишається з усвідомлення того, що не впорався і через тебе когось розстрілюють. А були ж і такі, які не ламалися – це був героїзм. У моєму випадку це хвороба, а не героїзм.
К.Я.: Але в тебе з тією хворобою…бокс.
О. Ян: А що мені залишається? Сказати зараз: не хочу розмовляти з тобою, хочу піти в кімнату, лягти в ліжко і плакати? Я міг би так зробити, але я не хочу. Хочу менше, але більш насичено. Навіть якби хтось сказав мені, що балачка з Касею вкорочує моє життя, тому що якби я ліг і відпочивав, то жив би на тиждень чи два довше, то я виберу розмову з тобою, зараз мені це приємно – трохи напружитися інтелектуально. Я вибираю саме це, а не якусь невиразну перспективу життя, довшого на декілька тижнів.
Якби я краще себе почував, то, звичайно, сидів би зараз у своєму офісі в госпісі або з хворими. У цю хвилину найбільше, що я можу зробити – це балакати з тобою. Ну то балакаймо.
К.Я.: Якби Ти не хворів, то не мав би часу на цю розмову?
О. Ян: Мав би, але, мабуть, не більше, ніж годину. А зараз не маю чим більше зайнятися. Сто відсотків уваги на тебе, а через тебе – сто відсотків уваги нашим читачам. Бачиш, ідея зробити разом цю книжку непогано мене накрутила.
К.Я.: У Твоєму житті завжди було так насичено?
О. Ян: Ні, то був процес. Я завжди вважав себе лінюхом.
К.Я.: Лінюхом? Лінюх, який спочатку заснував домашній госпіс, потім госпіс стаціонарного типу – додаймо, що один із найкращих у Польщі – вже кілька років поспіль організовує літні вишколи для студентів-медиків, викладає в університеті, виголошує сотні проповідей, порушуючи питання госпісів, викладав релігію в школі, де, чесно кажучи, учні з ним не панькалися (та й він із ними також), є співзасновником школи, точніше комплексу шкіл (початкова, гімназія і ліцей), бере участь у підготовці домашнього госпісу для дітей. Перелічувати далі?
О. Ян: ОК, з того часу, як я опинився в Пуцку (місто в Польщі – прим.пер.), перестав бути лінюхом.
К.Я.: А до чого тут Пуцк?
О. Ян: Це початок мого священичого служіння, гаслом якого стали для мене слова з Євангелія від Святого Йоана: «З-поміж тих, що їх ти передав мені, не погубив я ні одного» (Йн. 18, 8). Це зобов’язання, щоб не оминути нікого, хто поруч.
Ще до того, як я захворів, одна журналістка ходила за мною і повторювала, наче приспів: отче, навіщо Ви це робите? Мене це страшенно дратувало, і я «видавав» їй щось банальне. Все скінчилося тим, що я рубонув їй з плеча: тому що я насправді твердо вірю, що Господь Ісус НАСПРАВДІ (напиши це великими буквами) поєднався з кожною людиною. Ну і ще ці мої улюблені слова Ісуса: «Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили» (Мт. 25, 40). Як на мене, то Ісус має тут на увазі все, що ми робимо в кожному вимірі нашого життя. І там немає зірочки чи примітки: у такій чи такій ситуації цей принцип не є обов’язковим. Я вважаю, що це і є справжнє християнство. До цього закликає Ісус, Який пробачив розбійника, висячи на хресті.
К.Я.: Ніколи? За жодних обставин?
О. Ян: Зверхність – це найгірша позиція щодо іншої людини. Мені дуже близькі слова пісеньки, яку співали Качмарскі та Гінтовскі на слова «Молитва за схід сонця» Натаніеля Тененбаума, це чудово: «Що постановиш, нехай збудеться. / Нехай буде воля твоя. / Зціли мене від погорди, Господи». Зверхність обурює мене на кожному полі.
К.Я.: Ти її переживаєш, тому що ти слабший і не цілком повносправний?
О. Ян: Це правда, я трохи підсліпуватий, на одне око бачу – 15, на друге практично взагалі не бачу. І завжди трохи тягнув ліву ногу. В дитинстві це мене особливо не турбувало. Коли ти неповносправний, то легко мати претензії. Зациклюватися на собі. Але з іншого боку легше також бути чутливим, вразливим.
Пригадую таку ситуацію в школі. Кінець комунізму, лінійка, стоїмо вишикувані. Пам’ятаєш ті мішечки для взуття, яке обов’язково мусило бути змінним? Мама вдягнула мене в якісь червоні тапки, в таких не можна було ходити. Викликали на середину мене і його. Він був у такій поношеній курточці, не мав портфеля і книжки тулив до грудей під курткою.
Наша вихователька – жахлива тітка, практично нацистка – каже зверхньо: «Подивіться на них! Чи так виглядають учні?» Шарпнула ту його понищену куртку. Книжки попадали і, пригадую як нині, випала також машинка без колеса. І почала крутитися. Мені врізався в пам'ять той рев цілої лінійки, той бридкий сміх. Не можна мати претензії до натовпу, але до вчительки-кретинки – треба. Пригадую, як мені стало страшенно прикро. Навіть зараз, відчуваю судоми в горлі, коли розповідаю про це. Цього хлопця – його звали Артур – дуже принизили. Пізніше до останнього класу початкової школи він був страшенним розбишакою.
Той випадок викликав у мені радикальний спротив, це, звичайно, був тільки дитячий бунт, але дуже сильний. Перший свідомий спротив проти зла і приниження інших. Звичайно, у той момент це було на внутрішньому рівні, але воно стало знаковим на майбутнє. Це було у другому класі початкової школи. Випадок із Артуром має в моєму житі символічне значення – це була для мене перша відмова погоджуватися зі злом. Пізніше я, як той, хто слабший, часто намагався виступати, щоб захистити найслабших.
К.Я.: Як слабший може виступати проти сильних?
О. Ян: Я ніколи не бився – в цьому питанні я просто слабак. Але я завжди був надзвичайно гострим на язик. Оце й була моя зброя. Не тільки щодо друзів, але й щодо вчителів. Так уже склалося, що ріжу правду в очі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
