Разом зі смертю чоловіка дружина втрачає багато занять, що ціле життя видавалися їй потрібними і такими очевидними. Тепер вже не потрібно прасувати сорочки; приготування їжі для себе не приносить радості, а ще менше тішить заварювання кави для однієї особи.
Зникають усі види дозвілля, що раніше були на двох, а якщо жінка не мала водійських прав, то зникає і можливість вільного пересування. Раніше весь час вона доглядала хворого чоловіка, вбачаючи в цьому занятті важливе завдання, котре виконувала охоче, чи принаймні без зайвих запитань. Тому після його смерті вдова може стверджувати, що і надалі би цим займалась, що жодна праця не була би заважкою, аби він жив. Тепер вона має багато вільного часу, котрого немає чим наповнити. І тоді виникає відчуття, що вона вже нікому не потрібна. Життя, позбавлене обов’язків, які виконувались щодня, втрачає для таких жінок всякий сенс.
Здавалось би, що вихід простий – потрібно лише знайти нове заняття. В кожній спільноті стануть у пригоді справні руки. В такому способі мислення немає нічого поганого, але часто він є виразом безпорадності оточення стосовно овдовілих жінок. Здається, ніби пропонуючи їм якесь заняття, знайомі намагаються відволікти їх від жалоби. Така активність дієва лише тимчасово, потім знову потрібно повертатись додому, де сум вибухає з новою силою. Інколи трапляється, що діти, прагнучи дати матері відчути, що вона і надалі потрібна, обтяжують її надмірною кількістю роботи. Але на жаль, спроба заповнення пустоти, що з’явилась після смерті партнера є лише прикриттям, ширмою для цієї втрати.
Пошуки нового заняття є ніби сигналом тривоги, криком, аби жінка наново повернулася до життя. Потенціал, що спить у кожній людині потребує свого виходу. Шкода, якщо він змарніє, однак потреба нових обов’язків визріває лише з часом і не потрібно її накидати ззовні. Потрібно дозволити, аби вона сама в нас визріла. Потрібен час, аби погодитись із втратою, оцінити і відчути її розміри. Завчасно прийняті на себе обов’язки, заняття, що приглушують цей процес, лише розмивають все те вартісне, що було між подружжям. Бажання стати потрібним не означає дозволу на використання. Іноді в нашій душі сплять до кінця не усвідомлені прагнення, котрі поволі виходять на денне світло. Аби зважитися на це, потрібно зробити крок назад, заглибитись у себе. Легше це відбувається тоді, коли у жінки ще при житті партнера були якісь заняття, котрі не пов’язані із родинним життям. У такому випадку пізніше, після смерті чоловіка, жінки можуть до них повернутись.
Бути потрібною – це делікатна тема. Добре, коли почуваємось придатними на щось, проте, в цьому відчутті прихована деяка двозначність. З одного боку прагнемо бути потрібними, з іншого – сумуємо за часом, коли нарешті можемо зайнятися собою. Це особливо гостро відчутно тоді, коли мали шерег років, наповнених турботою про чоловіка, або коли чоловік домінував у подружжі. Тоді почуваємось використаними чи ошуканими. Тоді краще буде, коли після років виснажливої праці та турботи нарешті дозволимо іншим щось зробити для нас. Візьмемо до прикладу історію життя вдови, яка добре вміла куховарити і все життя готувала для чоловіка та дітей. З цього вміння родина користала навіть тоді, коли діти вже виросли і створили власні родини. Певного дня жінка запросила всю родину на обід і оголосила, що він – останній, що вона прагне, аби надалі вони готували для неї.
Angelika Daiker, deon.pl
Переклад: Марина Грицька-Анненкова, СREDO