Чи Папа Франциск, який критикує кар’єризм серед духовенства, «зітре пилюку» з ідеї нерозривної пов’язаності єпископа зі своєю дієцезією?
Свідченням «лиха» цих «єпископських розлучень» виступають, наприклад, біографії кардиналів. Серед 112 пурпуроносців, які на сьогодні мають право вибору папи, 28 були єпископами почергово трьох дієцезій, і двоє (Шон Патрік О’Меллі зі США і Рауль Едуардо Вела Чірібога з Еквадору) – аж чотирьох. Четверо кардиналів (Йоахім Майснер із Німеччини, Діоніджі Теттаманці й Анджело Скола з Італії та Франсіско Роблес Ортега з Мексики) змінили дієцезії вже після призначення їх на кардиналів. Своєю чергою, заледве 11 кардиналів-електорів були протягом свого служіння єпископами тільки однієї дієцезії.
Практику перенесення єпископів з однієї дієцезії до іншої нещодавно критикував колишній Генеральний магістр Ордену Проповідників, о.Тімоті Редкліф ОР. В інтерв’ю для блогу теологічного видавництва Queriniana від 24 травня він замислювався, чи таке перенесення є добрим для самих єпископів. «Вони носять перстень, який є знаком «заручин» зі своєю дієцезією, але досить часто полишають свою першу дієцезію і «заручаються» з іншими. Якби вони знали, що призначені залишатися у своїй дієцезії, то могли б тоді присвятити їй усю свою увагу. Це справді дивне, що єпископам можна розлучатися зі своїми дієцезіями, а людям, поєднаним у подружжі, це забороняється!» – сказав о.Редкліф.
Ідея повернення до закріплення єпископа на все життя в одній дієцезії зовсім не нова. Її внесли 14 років тому двоє кардиналів: колишній префект Папської ради у справах інтерпретації юридичних текстів, кардинал Вінченцо Фагьоло, і багаторічний (1984-1998) префект Конгрегації у справах єпископів, кардинал Бернарден Гантен.
Перший, зокрема, опублікував 27 березня 1999 р. у ватиканському щоденному виданні «L’Osservatore Romano» статтю, в якій процитував листа архієпископа Анджело Ронкаллі – пізнішого Папи Йоана ХХІІІ. Лист було написано 1928 року до о.Альфонсо Де Санктіса, якого саме призначили єпископом Сеньї. Майбутній Папа критикував коментарі щодо цього призначення, які кружляли Римом: «Бідний о.Де Санктіс! Висланий як єпископ до Сеньї. Могло бути й гірше!», або: «Туди висилають ненадовго, з перспективою кращої дієцезії». Коментуючи ці слова, кардинал Фагьоло написав, що «гідність єпископату» виводиться з виконуваного уряду (munus), який за своєю природою «виключає будь-яку можливість просування чи перенесення». Тому ці випадки мають бути «якщо не усунуті, то рідкісні». Бо ж єпископ «то не функціонер, працівник на визначений час, перехідний бюрократ, який готується виконання до інших, престижніших функцій».
Своєю чергою, для кардинала Гантена ці слова стали відправною точкою для ініціативи заборони переведення єпископів з однієї дієцезії до іншої, а тим самим – поверненням до практики з перших століть християнства. На його переконання, це мало запобігти церковному кар’єризмові. В інтерв’ю для тижневика «Trenta giorni» бенінський ієрарх зазначив, що разом зі своїм призначенням єпископ стає «отцем і пастирем Божого люду». А батьком людина стає раз назавжди. Тому єпископ, призначений для конкретної дієцезії, має принципово залишатися в ній назавжди, – сказав кардинал Гантен, який тоді був деканом Колегії кардиналів.
Він пояснював, що «зв’язок поміж єпископом і дієцезією представлений як подружжя», а, згідно з духом Євангелія, подружжя є нерозривним. Новойменований єпископ не повинен мати «інших особистих планів». Можуть тільки виникнути «вельми серйозні» причини, з яких церковна влада вирішує про перехід єпископа «з однієї родини до іншої», але серед чинників, які у такому разі бралися б до уваги, не може бути «імовірного прагнення зміни дієцезії» самим єпископом.
Кардинал Гантен критикував також концепцію «кардинальських столиць», які традиційно є омріяною метою переведень. Він підкреслив, що «кардинальство є служінням, про яке просять єпископа чи священика, беручи до уваги численні обставини». Додав, що «кардинальських дієцезій» немає в Азії та Африці, де пурпур дістає особа. «Так само має бути повсюди, й на Заході теж», – сказав він.
Ієрарх запропонував повернутися до стародавньої практики і звести майже до нуля перенесення єпископів з однієї дієцезії до іншої, визнаної за престижнішу. Він визнав, що така потреба може поставати там, де збільшується кількість дієцезій, тобто не в країнах зі стабільною церковною ієрархією, а виключно на місійних теренах. Однак навіть там перенесення мають відбуватися до дієцезій складніших, а не більш вигідних і престижних.
Померлий 2008 року кардинал прагнув, аби заборона перенесення була санкціонована в Кодексі канонічного права. Могли б бути винятки, викликані серйозними причинами, однак «правилом повинна бути стабільність» зв’язку єпископа з дієцезією.
Це інтерв’ю дістало широкий відголос у Ватикані та медіах. У червні 1999 року свою «цілковиту згоду» з викладеними тезами висловив тогочасний префект Конгрегації віровчення кардинал Йозеф Ратцінґер. Він додав від себе, що у Церкві не може бути «духа кар’єризму», а єпископство не може вважатися кар’єрою, що має шерег етапів по різних дієцезіях як «вельми покірне служіння». Навіть скромна дієцезія з незначним числом віруючих становить «важливе служіння у Церкві Божій». Можуть ставатися надзвичайні випадки перенесення єпископа на інше місце служіння – наприклад, до «величезної дієцезії, в якій існує дуже велика потреба єпископської служби». Однак це не повинна ставати «нормальною практикою».
Однак тодішній німецький пурпуроносець був скептичної думки щодо можливості швидкої кодифікації принципу, за яким було би неможливим перенесення єпископа з однієї дієцезії до іншої, бо ж новий Кодекс канонічного права був проголошений заледве 16 років тому.
Переведення єпископів було формально заборонене до IV ст.н.е. Його дозволили в епоху Каролінгів і стали широко практикувати від часів Середньовіччя.
За матеріалами: DEON
фінансово.
Щиро дякуємо!
