Полтава, парафія Воздвиження Хреста Господнього, 2011 рік. Отець Сергій Захарченко ОМІ з парафіянином, студентом із Камеруну
Місії — це не тільки «десь там», це ще й «конкретно тут». Про це розповідає місіонер-облат Непорочної Марії о. Сергій Захарченко.
— Цей тиждень у календарі РКЦ зветься Місійним. Що це означає?
— Церква, як відомо, місійна за своєю суттю: маємо наказ Господа Ісуса «ідіть і навчайте всі народи». Отже, немає нічого особливого в тому, що Церква робить те, до чого покликана. А щоби кожен католик усвідомив, що він теж має бути місіонером (а не тільки священик чи монахиня, які кудись виїжджають), і що кожна охрещена людина покликана проголошувати Євангеліє та бути учасником місійної діяльності Церкви, — саме для цього і встановлено Місійний тиждень. А також щоби підкреслити важливість місій.
— Чи відрізняється розуміння місії як «виїзду десь в Африку» і щоденного завдання християнина?
— Можна говорити про «місію ad gentes», до людей, які ще не знають Христа. А місія християнина на щодень, у нашій країні чи деінде — це проголошувати Христа у своєму оточенні. Це місія перемінення мого суспільства. Завдання бути людиною, яка знає Христа, ділиться Ним і робить усе для того, щоби Царство Боже поширювалося тут, на землі. Конкретно — починаючи з моєї родини, з місця моєї праці. Якщо ж хтось забажає, то може також виїхати десь далі, наприклад, як світський місіонер: ми бо говоримо не тільки про богопосвячених, не тільки вони можуть бути місіонерами!
— А яка Ваша особиста місія?
— Початком її стало розпізнання мого покликання. Я народився у Чернігові, де (як і в багатьох містах України) Католицької Церкви в той час просто не існувало. Було кілька жінок, які молилися разом, у домі по вул. Паризької Комуни… Деякі з них приїздили до Києва, до храму св. Миколая, і попросили отців-облатів приїхати до них. Ці жінки шукали католиків по всьому місті. Дзвонили до дверей і запитували, чи католики живуть тут. Назбиравши відповідну кількість людей, зареєстрували католицьку громаду. Тоді, 1992–1993 року, раз на три тижні до них став їздити священик, а в лютому 1994‑го о. Генріх Камінський приїхав до Чернігова, щоб жити і працювати в парафії. За деякий час до нього приєднався о. Едвард Смалець. Я прийшов у парафію 1997 року.
Перші священики приїхали в цілком жахливі умови. Чернігівський католицький храм, який був освячений 1857 року, ще й досі не повернений Церкві, там розташовується державний архів. Повернений був будинок священика, але він був непридатний для використання: ні води, ні світла…
Облатська місія в Африці
— Тобто не треба їхати до Африки, щоби пізнати «радощі й труднощі місіонерства»?
— Абсолютно ні! Ще й зараз це не обов’язково, а вже в 1990-х роках… Інколи здається, мовляв, десь далеко є умови для місійної діяльності. Але в наших українських реаліях не треба їздити далеко. Навіть і зараз, у 2000-х, прикладів не бракує. Хоч би цей храм св. Миколая в Києві, ще й досі не повернений. Наша місія проголошення Євангелія постійно стикається з труднощами, вірні не мають свого храму своїм, аби можна було щось більше робити для євангелізації. Слава Богу, конфліктів немає, але ми мусимо рахуватися з часом, підлаштовуватися під репетиції та концерти…
— Але для місіонерів і це поле діяльності, чи не так?
— З дирекцією Будинку органної музики ми співпрацюємо, йдемо одні одним на поступки. Та й органна музика — це не рок-концерти… Можна сказати, що певною мірою сам храм має місію: вплив на людину, намагання дістатися глибин людської душі через органну чи іншу класичну музику, яка промовляє до людини, порушує її душу, облагороджує. Культура і мистецтво нікому ніколи ще не зашкодили.
Наприклад, коли я відбував преновіціат у Гнівані, о. Павло Томис, який тоді був настоятелем парафії св. Йосифа, запросив із Києва органістку, п. Ольгу Бондарєву, аби вона дала вечір органної музики. Звичайно, орган у Гнівані не орган, як у Києві… але звучить гарно. Гнівань — містечко невелике, близько 15 тисяч, запросити людей на концерт значно легше. І прийшло чимало люду: наші й «не наші», і православні, й ті, кому «просто цікаво». Був повний храм (приблизно 200 осіб). Так що, бачимо, через культуру також промовляє Бог.
На місіях трапляються такі цікавинки…
— То тепер Ви в Києві… і яка ж Ваша місія?
— Одразу після свячень я рік працював у Полтаві вікарним священиком, а потім о. Радослав Змітрович, тодішній настоятель облатів, тепер уже єпископ-помічник Кам’янець-Подільський, запропонував перейти до Києва. Скерували мене до спільноти, яку ми тут називаємо «медіальною»: вона опікується Католицьким Медіа-Центром і Телебаченням Віковічного Слова. Я працював програмним директором. А місія була пов’язана з початками, тобто я робив… усе, що треба було робити. (Усміхається.) Потрібно було залагоджувати формальності, розбиратися з документами, допомагати в цьому о. Павлу Вишковському, доводити телестудію до стану, придатного для використання… За потреби, доводилося і завгоспом бути, і підтримувати контакти з дирекцією EWTN, яка знаходиться у Сполучених Штатах. Коли почалися трансляції, ми спершу мали тільки три години українського мовлення, потім почалася співпраця з волонтерами, і я її координував. Шукав контакти і з тими людьми на українському телебаченні, які можуть допомогти у розвиткові католицького телебачення … Тобто мав свою частину обов’язків, але це була тільки частка з усього, що було зроблене. Одразу постало питання трансляції Святої Меси. Поки що ми транслюємо її зі Штатів, але дивимося в майбутнє з надією, що це буде з одного із наших храмів в Україні, й, певно, з Києва. Трансляція Святої Меси буде наживо, кожного дня, українською мовою. Завдання велике і складне, на радіо це вирішується простіше, воно мобільніше й не потребує стількох дозволів на трансляцію.
Не можу сказати, що місія радіо «простіша й легша»: вони обидві однаково важливі й однаково складні. І однаково є Божою справою, якщо говорити про них як про засоби нової євангелізації, в усьому світі, а особливо в Україні… Хто б міг подумати ще десять років тому (вже не кажу про дев’яності!), що в Україні це буде можливе: і католицьке телебачення, і радіо, й інтернет-засоби, і преса!
— Все це справді прекрасно. Але завжди є своє «але»… Якщо розвиток ЗМІ базувати на волонтерах, то це якось не надто добре. Навіть суто з земного-практичного погляду: волонтерство на Заході — це присвячення вільного часу людьми, які мають нормальний заробіток. А на чому будувати місію в Україні, де людям нерідко зарплати на прожиток не вистачає?
— Матеріальна складова кожної місії, як і матеріальна складова суспільства, в якому ми живемо, це важливо. Ми часто говоримо, що гроші не найважливіші (і це правда, бо найважливіша є людина); натомість ми живемо тут, ходимо по землі, розуміємо, що праця — через яку ми, зрештою, освячуємо своє щоденне життя — має бути гідно оплачувана. Натомість, говорячи про євангелізацію, маємо враховувати контекст: історія нашої незалежності, перехідний період, переформування економічного устрою в державі… На сьогодні ми іншої реальності не маємо. Тому повинні віднайти себе в тій реальності, яка є. Якщо на сьогодні складно, і Церква не може собі дозволити на більш високому рівні оплачувати роботу (на меншому рівні — це можливо, справді) людини, яка працює в католицьких ЗМІ, тоді для такої людини залишається жертва, на яку вона погоджується: ось місія світської людини. Ми ж говоримо про тих, хто погоджується працювати, бо нікого не примушуємо!
Так, цей момент є свідомою жертвою. Усвідомлюють його і священики, які також «даром дають, як даром отримали». Наприклад, я вікарний священик у парафії св. Миколая, і ще два дні на тиждень їжджу до нашої медіальної спільноти, і за це зарплатні не отримую. А пожертви, які ми дістаємо на EWTN, призначаються на євангелізацію. Там не будується медіальна імперія, мета якої — заробляти гроші. Мета — вказувати на Ісуса Христа, знайомити з Ним невіруючих, поглиблювати віру тих, хто увірував та проголошувати Євангеліє.
— А «там, на Заході», стільки всього, великі наклади друкованих видань, багато теле- і радіостанцій…
— Інколи ми гадаємо, що «там, на Заході» католицьким ЗМІ легко. Повірте — це не так. Ніхто, з Італії, Іспанії, Штатів (хто справді працює в католицьких ЗМІ) не може похвалитися, що має найновішу апаратуру, найкращий штат… Ми допомагаємо один одному, стараємося співпрацювати, а водночас усвідомлюємо, що наша медійна місія не завжди залежить від грошей, від найкращих у світі фахівців, від наших особистих здібностей. Мати Анджеліка, монахиня, яка 1981 року заснувала Телебачення Віковічного Слова, облаштувала першу студію у гаражі. Всі казали: сестро, ви що робите? Ви усвідомлюєте, що це за місія?..
Мати Анджеліка, засновниця EWTN
Коли в Сполучених Штатах планували заснувати католицьке телебачення, то все почалося з зібрання Конференції єпископату, з відповідних розпоряджень. Були задіяні фахівці дуже високого рангу; було призначено на це чималі фінанси… і нічого не вдалося. А чомусь вийшло у простої сестри-черниці — яка мала міцну віру (і до сьогодні має), надію, витривалість, а часом — справжню «Божу впертість». Завдяки цьому та завдяки її відданості справі вдалося створити телебачення, яке зараз присутнє у понад 150 країнах світу, також і в Україні. Воно постійно розвивається, і не можна сказати, що «там» якісь мільярди. Ні, там люди так само, як в Україні, жертвують свій час, сили, працюють за сумісництвом, поєднуючи кілька функцій…
Як працюють у католицьких ЗМІ? Наприклад, наш координатор Ієн Мюррей. Він економіст за фахом. Вийшов на пенсію, але відчув, що хоче щось зробити для Церкви. Надіслав свої резюме у кілька католицьких ЗМІ, запропонував свої послуги. Відповідь із запрошенням на роботу отримав з Телебачення Віковічного Слова і вже понад десять років працює та допомагає в розвитку. Серед наших волонтерів чимало студентів, а також і людей, у яких вже є свої родини, але вони нам допомагають. Чи це не є Божа справа? Чи фінансова складова відіграє аж таку велику роль? Вона важлива; але не завжди все залежить від грошей. Ми маємо надію, що настане час і ми зможемо розширюватися як католицькі ЗМІ (телебачення, радіо, друковані видання), будемо працювати над поширенням Євангелія, і наші зусилля не будуть обмежені браком фінансів. Натомість коли і як це настане — невідомо. А поки що ми дуже вдячні нашим помічникам: волонтерам, людям доброї волі, жертводавцям, а також Друзям Місіонерів Облатів. Це окрема тема.
Зустріч спільноти Друзів Місіонерів Облатів
— Це ваша найбільша підтримка?
— Так: молитвою, жертвами і ділом. Створення «родинного» руху, який би єднав людей і слугував підтримці облатських місій, виникло в Польщі 1969 року. Це досить пізно, але варто пам’ятати про тодішню політичну систему… На наших теренах цього не було взагалі. Загалом беручи, справа підтримки місій, не тільки облатських, постала на початку ХХ століття: місіонери виїздять, віряни їх підтримують молитвою та матеріально. Це і є та сама щоденна місія охрещених, про яку ми згадували на початку розмови. З Польщі виїздили не тільки до Африки, а й до Швеції, наприклад, де також не бракувало труднощів. Виникла думка: об’єднати людей у «Коло Друзів Облатських Місій», які б надавали місіонерам свою підтримку.
Насамперед, підкреслю і наголошу, це підтримка духовна. Віруючі моляться за конкретних священиків, за місію (місце), в якій вони працюють, за тих людей, кому вони проголошують Євангеліє, а по змозі ще й допомагають матеріально. Більше того, Друзі Місіонерів Облатів — це родина. Це не просто «люди, які моляться». Ми відчуваємо їхню допомогу, вони ж відчувають нашу. Через цю співпрацю також здійснюється християнська формація людей, яка розпалює місійний дух і побуджує до християнського життя на щодень, яка будує відповідальність за загальну місію Церкви. Саме тут бачимо прояв того духа, що не тільки священики та монахині покликані нести місію…
У Польщі Коло Друзів налічує кілька тисяч осіб, в Україні — понад тисячу. Тільки у нас це зветься не «Друзі Місій», а «Друзі Місіонерів», через ускладнене сприйняття самого слова «місія». Так вирішили, що для людей має бути ближче зрозумілим те, що вони моляться «за цих конкретних облатів», а не за «далекі місії», істоту яких ще не розуміли.
— А які конкретно прояви цього духа? Щоб не теоретизувати.
— Наприклад, початки облатської діяльності в Україні; о. Яцек Пиль (тепер єпископ-помічник Одесько-Сімферопольський) розповідав про свій приїзд до Полтави. Його представили парафіянам і запитали, хто би міг узяти священика додому, пожити, бо в каплиці для цього місця немає. Одна жінка сказала, що в неї вільна кімната, дочка виїхала на навчання. Вдома розговорилися: дочка в Києві, «належить до якихось там друзів». І жінка показала о. Яцеку листа… ним же самим підписаного. Оця людська формація, підкреслював потім о. Яцек, яка відбувається у співпраці, відкриває людину на конкретні вчинки.
Або такий приклад: за кожного з нас, священиків-облатів, молиться певна спільнота, певна парафія. За всі роки нашого служіння в Україні ми не мали жодної серйозної неприємності, а тим більше трагічних випадків, хоч і будівництв багато, і доріг багато, і слизько буває, складно чи проблеми — дякувати Богові, наша праця тут розвивається без ексцесів. Я цілком серйозно вважаю це плодом постійної молитовної опіки.
Допомога Друзів Місіонерів Облатів в Україні — це молитва, жертвування труднощів і страждань, по змозі — сприяння матеріальне. Воно використовується як для підтримки нашої діяльності тут, так і, наприклад, у Росії, де облати віднедавна мають нову (і складну) місію у П’ятигорську. Щодо матеріальних пожертв, то в Україні це виглядає досить просто: люди самі організовуються, збирають пожертви, передають через настоятеля. А потім на Свята, коли Друзі Місіонерів Облатів отримують вітання, є також і своєрідний «звіт» щодо зібраних і витрачених коштів, у спеціальному листі з вітаннями (адже ми — родина). Там пишеться про наші спільні досягнення, труднощі й радощі, і про конкретне використання зібраних грошей також. Зараз, скажімо, триває відновлення монастиря у Тиврові, де має бути молодіжний центр, — то якщо певна сума від Друзів була призначена на відбудову, її можна відслідкувати в записах про це будівництво.
І молитви, і пожертвувані страждання — все йде на допомогу місійній діяльності. Праця над місійним духом дозволяє людині вийти за рамки власної парафії, власних інтересів, розвиває її. Це дає радість, що наші Друзі є друзями Церкви. Ми не становимо «анклаву». Наша діяльність — у Церкві й для Церкви. А через цю дружбу з місіонерами облатами ми намагаємося формувати людей у місійному, євангелізаційному дусі. Наші Друзі — не якийсь «ексклюзив» для місіонерів облатів. Так, вони допомагають насамперед нам; але ми вчимо їх бути готовими допомогти іншим, кожному місіонерові, не тільки облату, але й наступному, хто приїде. Щоб якщо облати перейдуть до іншої парафії чи поїдуть в іншу країну, це гроно віруючих було готове так само допомагати наступному священикові. Щоб люди були відповідальні за місійну діяльність Церкви.
— Дякую за розмову.
Облатська місія в Туркменістані (о.Дієго Саєз-Мартін і о.Андрій Мадей)
фінансово.
Щиро дякуємо!
