Про суперечки з Богом, кохання і фах актора — у бесіді Мартіна Якімовича зі священиком і актором Казимиром Ожеховським.
— Ви, здається, закохані?
— Ти що таке кажеш?
— А Мала Тереза, а Едіт Піаф?
— О, то це так! Тут я закоханий по вуха. Це дві жінки мого життя. І ще Марлен Дітрих… Я саме ставлю виставу про неї — про її самотність і життєву драму.
— Багато хто незадоволений: навіщо Ви робите святу з Едіт Піаф?
— Ні, ні. Я зовсім не роблю з неї святу. Я всього лиш не кидаю в неї каміння та не зосереджуюся на коханцях, ліжках, на всьому, що сьогодні так люблять. Дехто бачить тільки це, при цьому не помічаючи, що то була фантастична людина, велика особистість, благородна і добра жінка, дуже нещаслива… Дев’ять таких болючих операцій, стільки важких переживань. Адже вона вийшла з борделю! Її виховала вулиця. І все вказувало на те, що вона залишиться на самому дні. А вона зуміла пробитися, стати великою особистістю, благородною людиною. Вона досягла найвищих вершин як співачка й актриса. Мені простіше розповісти про неї, ніж про мою улюблену Малу Терезу, тому що мені складно наслідувати смиренне життя, укрите за стінами монастиря, я не вмію зносити тягарі, страждати, як вона. А Едіт — о, ця жінка зуміла по десятьох роках важкої боротьби вийти з алкоголізму. Чотири багатотижневих убивчих періоди виходу з наркозалежності. Який чоловік таке витримає? А вона пройшла крізь усе це. А її слова про те, що вона ніколи не зустріла справжнього кохання, тому що люди любили тільки її славу і гроші… Їй було боляче, це розривало її серце. Вона була дуже щира, ранима.
— Вона вражаюче сказала про страждання: що в ньому вона відкрила справжній скарб, коштовність…
— Для мене це найважливіше! Тільки містик, який дихає Богом, може сказати таке. Я дивився це інтерв’ю — журналіст запитав співачку: «Чи ви не засумнівалися в Богові після стількох нещасть, які Він вам послав?» І ось тінь смутку находить на її обличчя, вона з трудом ковтає слину, глибоко зітхає і відповідає: «Ну як ви можете таке казати? Адже Господ Бог нещасть не посилає. Він — сама Любов! Як же Любов може посилати нещастя? Те, що послав мені Бог і що ви назвали нещастям, для мене — найбільший скарб!» Едіт підносить руки й каже: «…і тільки це я заберу з собою на небеса…»
— А Ви могли би повторити ці слова? Те, що світ називає прокляттям, — назвати скарбом? Адже й Ви торкнулися пекла…
— Так, я згоден з Едіт Піаф. І я міг би сказати те ж саме. Звичайно, я пережив мало… Пам’ятаю трагічну ситуацію: я був у важкому стані — мав рак селезінки. Пізніше я виборсався, але тоді мені було дуже погано фізично. Довкола була духовна пустка, тьма, безодня. Прийшли знайомі актори, плескали по плечу, казали: «Тримайся, Господь тобі допоможе». А я кричав: «Облиште мене! Ніщо мені не допоможе! Не хочу я вашої молитви! Вона нічого не змінить! З мене досить!» І я, католицький священик, відчував, що спускаюся в пекло. Це фізичне відчуття — переді мною розкриваються ворота пекла. Весь спітнілий, я подумав: «Ісусе, Маріє, якби я помер зараз, моя совість прирекла би мене на вічні муки». Тому що не Бог тебе прирікає — ти сам обираєш! Лежу й відчуваю, що торкаюся пекла. Тоді, зібравши рештки волі в кулак, я судомно схопився за Боже Милосердя й вигукнув: «Ісусе, спаси!» І відчув, як мене підхопила Його рука. Тієї ж миті! Сьогодні я знаю, що якщо опинюся серед найбільшого життєвого пекла, варто вигукнути: «Врятуй!» — і Він одразу ж мене витягне. Такий мій досвід. Глибокий, поєднаний із болем, істинний. Сходження до пекла, відкинення. Той день я вважаю великою благодаттю. Коли я розповів про це о. Янушу Пасєрбу, моєму великому другові й прекрасному поету, він вигукнув: «Тебе торкнулася благодать Небес! Це не простий випадок — це велике переживання. Пам’ятай його, не забувай ніколи…»
— Можливо, через цей досвід Бог тепер витягає з дна інших? Наприклад, хворих на СНІД ув’язнених?
— О, мої дорогі хворі ув’язнені…
— Ви їх не боїтеся?
— А кого боятися? За гратами у мене самі друзі. Я навіть більше скажу: якби хтось після моєї смерті шукав, що би такого хорошого про мене сказати, то нехай не говорить про театр або акторство, а про мою в’язницю.
— «Моя в’язниця» — як це звучить!
— Я це так відчуваю. Люблю цих людей і високо ціную їхню дружбу.
— А вони — вони на Вас чекають?
— Так. Телефонує до мене начальник в’язниці: «Отче, ми перевозимо ув’язнених до іншого міста». Мене це засмутило, я поїхав попрощатися, а за два дні —знову дзвінок: «Отче, сталося щось дивне. Вони сказали, що нікуди не поїдуть, бо там не буде Вас». Хіба це не свідчення любові? Вийшовши з в’язниці, вони не вламуються у мій дім, не випрошують, вони тактовні, ввічливі, повертаються до життя. Шлють мені листівки, які самі малюють. Наприклад, ось цю намалював у в’язниці мій друг…
— Тягне Вас до неспокійних натур!
— Дуже. Я дуже люблю неспокійних. А ти звідки про це дізнався?
— Читаю Біблію. Йона втікає на корабель, неспокійний Мойсей, Авраам, Єремія кричить: «Нехай буде проклятий той день, коли я народився, день, коли народила мене мати моя…»
— А уяви собі, що якийсь священик скаже таке сьогодні. Та ж люди одразу зарепетують: «Що за стид! Та він хворий! До психіатра його!» А він боровся…
— Можна боротися, сваритися з Богом?
— Потрібно! Так, як Йов, підносити до неба кулак і кричати: «Ти, помилуй, допоможи, зроби хоч що-небудь, благаю!» Богові подобається такий замах на Нього. Він бере на Небеса тих, хто докладає сили (пор. Мт 11, 12) — сильні завойовують Царство Небесне. Крик людини Бог чує.
— Ісус наводить приклад удови, яка безперестанку ходить за суддею і просить: допоможи. Фактично, переслідує його… «Порядні люди» покрутять головами: як можна так набридати Богові? А Ісус відповість: це — зразок молитви!
— Так. Це дивовижна таємниця. Знаєш, що спільного в Едіт Піаф і Малої Терези? Насамперед те, що юна, 13-річна Едіт була зцілена від сліпоти за заступництвом цієї святої. А знаєш, де це сталося? В борделі! Проститутки читали новенну, навіть поїхали до Лізьє. Я часто про це розповідаю: ось яке нахабство — проститутки вимагали у Бога зцілення! Маленьку Едіт мати покинула, коли дитині було сім тижнів, бабця навчила дівчинку пити горілку й вино, у підсумку її віддали в публічний дім. І її батько це схвалив. Ну і що? У звичайних проституток була така сильна віра, що Богові довелося їх вислухати! Вони замкнули бордель на ключ і протягом дев’яти днів звершували новенну. Приходили клієнти, а вони їм кричали: «Не чіпай мене! Навколішки — і молися!»
У Лізьє вони відправилися зі сльозами: «Терезонько, допоможи навій маленькій Едіт, але пам’ятай, що це має статися 25 серпня, в урочистість святого Людовіка — покровителя Франції». Прекрасне, святе нахабство. Вони навіть час Богові визначили! Чому Людовік? Бо так звали батька Едіт. І ось, уяви собі: сидить маленька за фортепіано, сліпа. Пальчики лежать на клавішах. Підходить бабуся й каже: «Едіт, ідемо спати». А та у відповідь: «Ні!» «Чому ні?» Й дівчинка каже: «Бабусю, яке ж воно все гарне, що я бачу!» Перше, що побачила Едіт, — свої маленькі руки на клавішах фортепіано. В Едіт Піаф і Малої Терези багато схожих рис: надія, уповання, сміливість.
— Нам треба навчитися молитися, як ті проститутки, з такою вірою! А у Вашому житті є ще одне кохання — Свята Земля.
— О, так! Я був там уже разів тридцять, із друзями. Мене ця земля не відпускає. Цілий рік я сохну і в’яну, й лише там я — вже старий — оживаю! Ми живемо у монахинь у Єрусалимі й два тижні тільки те й робимо, що ходимо, ходимо, ходимо, з ранку до чорної, як смола, ночі. Невпинно крокуємо слідами Ісуса. Галилейське озеро, море, пустеля. Яке там світло!!! А бедуїни! Ось ти бачиш цілий табір: не місто, не село, — а на ранок він зникає, і сліду не зостається. Пастухи пішли далі. Одного разу вони запросили мене, я навіть спав у їхньому наметі.
— Ви часто повторюєте: «Господь — Пастир мій, нічого мені не бракуватиме… Навіть коли б я ходив долиною темряви, я не боюся лиха»…
— Так, це мій псалом. У ньому я бачу себе повністю. В кожного з нас є свій псалом, його просто треба знайти і полюбити. Долина смерті, долина темряви — так іноді перекладають. Жезло і палиця зі мною. Чому жезло і палиця? Що це означає? Жезло — щоб відганяти вовків, виганяти зло, нещастя, небезпеку. А палицею поженеш овечку, щоб не відставала, не загубилася. Дві харизми.
— Що сталося 21 червня 1959 року о п’ятій вечора?
— Землетрус… Я був молодим актором. Була п’ятниця. Заходжу до храму монахинь-візиток, залізаю нагору, де орган, на якому грав Шопен (невідомо, щоправда, чи залишилася бодай одна клавіша з тих часів). На амвоні хтось проповідує. Сиве волосся, зламаний ніс. Мені той священик не знайомий. І раптом його палець підноситься вгору, і я розумію, що він показує в мій бік, і чую голос: «Ти також залишиш усе, залишиш свою корону і підеш служити Богові!» То був день св. Луїса Гонзаги, священик говорив про нього, а я знав, що він говорить про мене. Й тієї миті я подумав: «Боже, зішли мені благодать священства!»
— Колеги-актори пальцем біля скроні не крутили?
— Крутили. Навіть священики не знали, чи прийняти мене до семінарії. Побоювалися такого актора… Але, на щастя, Примас Вишинський дав згоду. Й ось я священик.
— І Ви щасливі?
— Дуже. Навіть секунду не шкодував про своє рішення. І не бажав би такої спокуси, це жахливо. Я нерідко втомлююся, падаю з ніг, але я щасливий.
— Входячи до Вас у кімнату, слід остерігатися. Ви заражаєте інших. Вірою.
— Мовчи, мовчи, мовчи…
— Але ось Крістіна Янда каже так: «Це чудесна людина. Ніби батюшка з дитячих книжок. З легкістю дивується, часто захоплюється, сумує з будь-якого приводу, радіє всіляким дрібницям»… Як жити з такою характеристикою і як показувати іншим Бога, а не себе?
— Мені здається, про це взагалі думати не потрібно. Не треба нічого показувати насилу. Треба просто жити, бути собою. Якщо інші, дивлячись на тебе, побачать Бога, — то це благодать із Небес. Думати про себе означає жити гординею, у фальшивому смиренні. Живи, будь собою, будь вільний. Якщо тебе критикуватимуть — нехай критикують, це також корисно. Не потрібно надміру перейматися. Не треба робити з себе взірцевого священика. Живи так, ніби на тебе дивляться. Хтось побачить тебе й вигукне: Боже мій, він же насправді молиться! Ну бо актори теж моляться.
— Акторство — це постійна зміна масок. А перед Богом їх треба знімати.
— Але коли актор надягає маску — він правдивий! Це не брехня і не обман. Поганий актор буде брехати, а хороший у цю мить буде Балладіною, готовою вбити матір. Усе правдиво. Ось він Гамлет. Актори — «то не блазні, хоч блазнями їх звуть, овації при цьому їм дарують». Це люди, які, надягаючи маску, покликані говорити про істину. Хто більш здібний — той осягає цю таємницю. Так казав Виспянський, так думаю і я.
— Як же говорити з Богом так, щоби Він почув?
— Як дитина. Кожна людина — це дитина. Слово «Авва» означає не «батько», а «таточку». І в цьому різниця: батька бояться, а до таточка туляться, сидять у нього на колінах. Татусь втирає сльози… нахаб.
Мартін Якимович, переклад: Братство святой Биргитты
фінансово.
Щиро дякуємо!
