«Ніхто не знає Отця», каже Ісус у Євангелії від св. Матея. То, власне, незнання Отця лежить в основі не однієї людської біди, розгубленості й відчуття безглуздості життя.
«Один чоловік мав двох синів» (Лк 15, 11)
Коли у Євангелії від св. Йоана Ісус розповідає апостолам про Отця, Він пробуджує в них нечувану тугу. Через те, як саме Христос говорить, Филип просить: «Господи, покажи нам Отця, і буде нам досить» (Йн 14, 8).
Сьогодні ми страждаємо від порушень батьківства й материнства, а по суті справи — чоловічості й жіночості. Бо одне неможливо відділити від іншого. Не знаю, чи в минулому було краще. Напевно кожна епоха переживає свої боріння і тертя у цій сфері. Щораз то більше людей відчувають непевність у тому, як бути батьком або матір’ю. В будь-якому разі, не все тут так очевидно, як колись.
Внаслідок швидких змін у мисленні та культурі традиційні ролі змінюються, що не завжди є негативним процесом. Однак якщо, наприклад, згідно з поширюваною нині ідеологією гендеру, стать не існує від народження, але слід створити нову категорію, яка переступає розрізнення на жінку й чоловіка, — то не дивуймося, що поміж людей постає етичне й виховне сум’яття.
Оливи до вогню підливає також і той факт, що як люди релігійні, так і атеїсти часто переносять свої особисті страхи на Бога, не зіставляючи їх із Євангелієм. Вони вперто воліють ототожнювати Його з закоснілим дідом, або із повним авторитарності гегемоном, який вчиняє з людьми, що лиш йому заманеться. То демонічний страх велить сприймати Бога як того, хто тільки забирає, обмежує, ставить перепони, а якщо щось і дає, то завжди у винагороду за «щось». Крім того, він нечулий і холодний, бо з байдужістю дивиться на людське страждання й нічого не робить зі злом, яке нас зачіпає. Ці геть дивні ідеї, на жаль, тільки збільшують наші проблеми з батьківством і материнством.
Всупереч схемам
Коли читаю притчу про батька і двох його синів — почуваюся так, ніби опинився в іншій казці. Батько з притчі поводиться дивно й не пасує до схем і стереотипів-страшилок, якими переповнена сучасна культура, принаймні у певних сферах. Якщо вже хтось і переступає, перевищує в собі те, що виражає людська жіночість і чоловічість, а разом із тим містить це у собі, то є ним саме Отець, об’явлений Ісусом у Євангеліях.
Погляньмо насамперед на життєву позицію батька стосовно його молодшого сина. Коли його дитина просить про завчасний розподіл майна, батько мовчить. Він не поводиться як справжній мужчина, який повинен поставити нахабу на місце і дати йому в пику. Не кричить: «Добра мого тобі захотілося? Ось як ти поводишся з батьком, який тебе вигодував і виховав?» Натомість без будь-яких затягувань погоджується на викличну пропозицію сина, так ніби готовий на все за найменшим порухом його пальця, ніби боїться протестувати.
Потім його ставлення до сина сповнюється суму й туги. Ми не знаємо, як надовго. Але туга його пожирає. Батько каже, що той син був помер. Певно що ніхто не радіє зі смерті дитини. Може, у його голові калатала думка, що син уже ніколи не повернеться? А може, навпаки, він настільки знав свою дитину, що також знав і те, що як тому біда надокучить, то він повернеться назад додому. Однією з рис батьківства є дозвіл дитині заблукати, навіть якщо це розходиться з уявленнями батьків і коштує їм багатьох страждань. Батько не кидається з розпачем синові в ноги, благаючи його, аби не йшов із дому.
Далі голос беруть почуття. Батько зворушується, цілує, обнімає, падає своїй дитині на шию. Він узагалі не вибухає гнівом, не проявляє рішучості. І знову нічого цьому синові не каже. Отже, мужик із цього батька ніякий. Слабак, ганчірка, макуха, лемішка, сказали б деякі. Згідно з багатьма стародавніми філософами, Бог, який би зазнавав якихось почуттів, мусив би бути піддатливий на зміни. А це, на їхню думку, слід визнати за прояв недосконалості. Філософи вважали, що Бог може бути люблений, але не може любити, бо це слабкість. Тому ідея Бога, який стає людиною, принижується і обмежує себе, була в очах греків неможливістю й абсурдом.
Тим часом у своєму вченні Ісус розвалює чимало тодішніх (і нинішніх) зразків батьківства, як і уявлень про Бога. Ориген пише: «Якби Бог не розчулився, то не увійшов би в людське життя». Ісус розповідає цю притчу не так для того, щоб ми уникали помилок молодшого і старшого синів. Він хоче, щоб ми у своїх стосунках із ближніми наслідували цього батька. Саме цього бракує обом синам, які зі своїм татом не ототожнюються і не розуміють його. У чому ж ми маємо наслідувати батька з притчі?
Насамперед мене вражає те, що після повернення сина батько виражає йому свою любов тілесно, жестом, почуттями, а не словами. Якщо Бог став Тілом, аби явити нам себе і свою любов, а також істинну гуманність, то можна сказати, що тілесна комунікація відіграє величезну роль на нашому шляху до зрілості. Прагнення притулитися не є дитячим, не становить ознаки браку мужності. Наше тіло «спілкується», комунікує, а не тільки відчуває голод, приємність, жадання і спокуси.
Чимало віруючих не пізнали емоційної і тілесної близькості з боку батьків: їх не брали на коліна, не цілували, вони не борюкалися з татом. Найчастіше такі батьки не мали поняття, що ці прості жести ніжності важливі для розвитку дитини. Вони не вміли поводитися інакше, оскільки самі переживали різні загальмованості. Їм бракувало прикладу. Однак дитина мусить якось дати раду цьому голодові. Вона пробує якось ошукати це прагнення близькості, мінімалізувати внутрішній біль: «Ні, я зовсім цього не потребую, обійдуся й без цього, мушу бути сильним, мені не можна мати такі прагнення, бо це ознака слабкості». Таке наставлення може запанувати в людині на все життя. У дорослому віці така людина боятиметься близькості та інтимності з іншою людиною, переконуючи себе, що вона ж не дитина… Зустрічатиме опір, коли слід було би виявити тілесну близькість своїм дітям.
Найважливішою є присутність
Дивує, що батько не розпитує марнотратного сина про минуле. Його не цікавить, що там син робив, де він швендяв і як саме все зіпсував. Батько керується лагідністю і знає, що минуле сина — це, загалом беручи, штука болюча. А найважливішим є те, що син повернувся. Тільки це зараз важливе. Минуле стає очищеним, бо син стоїть перед татом. Немає осуду ані кари. Немає покути ані обов’язку відробити розтринькане майно. Батько радіє, що син є. Чи батько є таким тільки щодо грішників, які повертаються? Таку ж само радість він має і щодо старшого сина, але вона переплетена з сумом від того, що його первородний живе в іншому світі, обік батьківського дому, сповнений гніву, претензій і допоминань.
" Від деякого часу мене інтригує те, що Небо полягатиме на насиченні присутністю. Ми там «нічого» не будемо робити. Робити «ніщо». Ми просто будемо присутні.
Від деякого часу мене інтригує те, що Небо полягатиме на насиченні присутністю. Ми там «нічого» не будемо робити. Робити «ніщо». Ми просто будемо присутні. Вдивляння у Бога буде джерелом нашого існування. Як же це не пасує до панівного мислення, створеного економікою, порівнюванням, нічим не обмеженими апетитами і переконанням, що кожна мить має бути «для чогось»! «Продуктивне» мислення ставить величезний наголос на діяльність, здобування, творення, осягання, — яке і справді має значення, але не є всім. Ба більше, як люди віруючі ми інколи можемо гадати, перебуваючи під впливом цього мислення, що саме цього від нас вимагає і Бог: різноманітних досягнень і звершень, найкраще самостійних і своїми силами, аби мати більший привід пишатися і підставу для щедрої винагороди. Тому часто звичайна присутність видається непродуктивною, нудною, безплідною. Такою, що «нічого не дає». Обидва сини почувалися у батьківському домі незручно, їм ніби постійно чогось бракувало.
Не втрачати синівства
І фундаментальна справа. Ісус виразно дає зрозуміти, що то син загубився, а не його синівство. Коли ми грішимо, то не втрачаємо гідності сина чи доньки Бога, хоча суб’єктивно ми почуваємося саме так. Бо перебуваємо в облуді. Якби прийняти, що внаслідок наших відступництв Боже дитинство загине в нас безповоротно, то ми б мусили визнати, що гріх є сильніший за любов і вірність Бога. Тоді ми б увійшли на грузьку землю дуалізму, де сили зла розглядаються нарівні з покірною не-силою добра. Батько це каже до молодшого сина: «Ти був мертвий, ти загубився, але ніколи не переставав бути моїм сином, а також братом твого брата». Ці стосунки не змінилися. Натомість старшому синові він спокійно доводить до свідомості: «Моя дитино, ти завжди при мені, і все моє — твоє». Бо ж старший син мав відчуття, що насправді все точно навпаки. Він вважав, що доброзичливість і майно батька потрібно було здобувати напруженою працею і власними зусиллями.
Гріх — це відвернення від Бога, брак любові до людини, але не повний розрив стосунків із Богом. Це важлива різниця. У сповіді Бог не повертає нам наново синівства, яке ми втратили; щонайбільше, Він лікує рани, приводить нас додому. Бо коли ми віддаляємося, то занепадаємо. Можемо підвести й відступитися тисячі разів, але не можемо через це усунути нашої пов’язаності з Богом у Христі. Це наша опора. Тому для Бога навіть засуджені є Його синами і доньками.
Я запитав себе. Як це так, що батько був такий добрий, милосердний, чутливий, а його сини, попри все, погубилися? Якщо маєш хорошого батька і матір, то будеш як вони — цей стереотип панує і понині. Якщо ти нещасливий, то це тому, що в тебе були злі й незрілі батьки. Вони не дали тобі стільки любові й ніжності, скільки тобі треба. Як завжди, у цьому є раціональне зерно. Напевно у люблячій сім’ї людині зростати легше. Але автоматизму тут немає. Чому? Бо ще є свобода. Можливість сказати «ні» навіть тому, хто любить. Існує також внутрішня темрява, яка сидить глибоко в нас. І щомиті проявляється.
Шукай Отця в собі
Бути як батько (а це стосується однаковою мірою що чоловіків, що жінок) означає насамперед полюбити обох синів у собі. Конкретно — зрадіти собі, втішитися собою, попри те, що коли губимося, або — як старший син — буваємо «нержавіючі». І зовсім не йдеться про чекання на такий час, коли ми будемо ідеальними. Зауважмо, що батько любить обох синів, прекрасно знаючи їхні браки і недосконалість. Натомість для них обох батько «слугує» для чогось, він безумовно необхідний, щоб задовольнити ті чи ті потреби, не завжди шляхетні. Чому вони так реагують? Бо не бачать добра, яке в них є як батьківський дар. Попри це, вони не стикаються з відкиненням з боку батька.
Чи хочу я полюбити молодшого сина, який соромиться, коли бореться з гріхами і слабкостями, який стільки разів провалився, розчарував, збочив десь на манівці? Отець показує, що не можна відкидати себе, засуджувати, відчувати огиду до себе. Це все прояви гріха і зла, а ніякий не жаль і скрушення.
Чи хочу я полюбити старшого сина в собі? Цього перфекціоніста, який не дає собі спокою, боїться близькості, зациклений на законі? Я не любитиму інших, якщо не полюблю себе любов’ю отця.
" Я не любитиму інших, якщо не полюблю себе любов’ю отця.
Чи спроможний я втішитися тим, що я існую? Найбільш поширений дар, але найменше оцінений. Чи хочу я відкрити своє існування як основоположний дар? Погодитися з тим, що Бог так насправді нічого від мене не очікує, щоб мене полюбити? Чи хочеш Ти бути як Отець? То втішся своїм хлопцем, жінкою, дівчиною, друзями, батьками. Спробуй помітити в них те, що найкраще. Не зосереджуйся тільки на їхніх слабкостях, які вони й самі без труду помічають. Поміть у них добру волю, навіть тоді, коли вони не дають собі раду, коли здається, що вони ранять спеціально.
Християнин — це водночас дитина і дорослий, хоч у Новому Завіті частіше названий «дитиною». Він має приймати і давати. А отже, він може бути гарячим від любові, сповненим пристрасті й милосердя. Може забувати образи, бути щедрим і радісним. Може приймати різних марнотратних, які його образили, поранили, використали. Може свідчити терпеливість щодо перфекціоністів, горделивців і «нержавіючих». За однієї умови: якщо пізнає, який насправді є Отець, і дозволить Йому обіймати себе безконечно. Бо то не Отець є нашою проблемою і загрозою. А незнання Його.
Даріуш Пюрковський SJ, deon.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
