Засоромлене тіло?

«Я сьогодні дивилась на себе/ твоїми очима» (Галина Посвятовська)

Не треба бути метким спостерігачем, аби помітити сьогодні значний натиск на висування на передній план людського тіла — його наготи. Одні дратуються; інші радіють; хтось спокушається; ще хтось пробує створити точні вказівки, скільки чого можна оголити, коли, де і перед ким.

У безконечних дискусіях кожна зі сторін викладає свої аргументи. Зрештою культурно-статистична поверхня оголеного тіла збільшується за рахунок заслоненої. Джерело цього процесу криється обік або глибше, ніж інтелектуальні дискусії.

Цієї проблеми не розв’язати, встановлюючи, скільки саме ґудзичків можна розстебнути на сорочці, вимірюючи довжину спідниць, крій купальників, тривалість інтимної сцени у фільмі, а також чи буде підписано законопроект про боротьбу з порнографією. Проблема корениться геть в іншій стороні, або ж глибоко, набагато глибше, ніж досі розглядалося.

Безсоромний сором

Досвід сорому вписаний у процес людського життя. Він супроводжує людину, аби оберігати її від легковажності, приниження, кривди. Він відгукується як вірний страж, коли на горизонті з’являється небезпека порушення гідності, висміювання, використання абощо. Сором є мудрим порадником, із яким я можу визначити, кому й коли відслоню своє «важливе, як санктуарій». Це він, сором, запитує мене: чому саме тепер, чому саме цій людині я відчиняю двері своєї інтимності? Він також допомагає встановити межі відкритості: скільки я покажу, і чому саме стільки. Здоровий сором захищає від двох небезпечних крайнощів: безсоромного ексгібіціонізму та хворобливо «соромливої» ізоляції. Отже, я не повинен соромитися свого сорому. Як його брак, так і його хворобливий варіант значною мірою порушують розвиток людини. Принижування людини за її сором становить небезпечну форму кривди, яка провадить до приховування його («соромлюся соромитися»).

Те, що я хочу приховати під заслоною сорому, стосується насамперед світу моєї краси, моїх цінностей — багатства, завдяки якому я почуваюся цінним. Я можу відкрити цей світ тільки перед тим, хто його не висміюватиме, не принизить, не знищить. Бо ж не можна класти «перли перед свиньми» (пор. Мт 7, 6). Я відкриваюся тільки перед кимось, хто — як я вірю — розпізнає цю цінність і підтвердить її. Це «об’явлення» є знаком моєї любові, прагненням зустрічі й дару. А оскільки любов не очікує нічого крім любові, то вірить, що обдарований відповість любов’ю. Досвід любові поглиблюється і переплітається разом із взаємним «об’являнням». Я прагну більше відкритися тому, хто мене кохає. Сором захищає від поспішності. Він як уранішнє сонце, яке, сходячи, поступово відкриває дедалі більше.

За заслоною сорому я також ховаю свої слабкості, різноманітні «інвалідності», а над усе — свій гріх! Я відчуваю, що оголення нутра загрожує тим, що мною злегковажать, мене висміють, або й навіть відкинуть. Нормальною справою є те, що перед сповіддю ми відчуваємо сором. Немає нічого гіршого, ніж безсоромний християнин. Сором дозволяє відкрити свій світ тільки перед тим, чия міра любові перевищує розміри моєї «темної сторони».

Сором припускає ризик. Він більше схильний до щедрості, ніж до лякливої і скупої ізоляції. Здатність до мудрого ризику є ознакою зрілості. Цей ризик є даром любові. Я відкриваю — для себе — свій санктуарій, і знаком цієї ж самої любові буде мій біль, якщо це «об’явлення» виявилося даремним.

Сором населяє всі «покої» цього санктуарію. Він стосується насамперед мого духа — найінтимнішого простору, в якому здійснюється зв’язок із Богом. Духовне життя це найбільша інтимність, воно є джерелом усілякої іншої інтимності. Існує своєрідна духовна безсоромність, фанатичний ексгібіціонізм, за якого легкість говоріння про Бога і гадано-глибокий зв’язок із Ним нагадує свободу рекламування зубної пасти. Сором захищає також і психічну сферу: світ моїх почуттів, думок, спогадів. Я добре подумаю, кому розповім про свої дружби, поетичні фантазії, закоханості, або кого введу у світ свого дитинства. Саме сором дозволяє відчути таємницю іншої людини, сферу, до якої я не маю доступу. Він дозволяє визнати, що «той інший» — так як і ми самі — посідає сферу абсолютної інтимності Я, яка ніколи не може бути нам дана. Засоромленим є також і людське тіло. Шати сорому прикривають його інтимність, нагадують про «таємницю наготи» і виховують до правильного бачення.

" Існує своєрідна духовна безсоромність, фанатичний ексгібіціонізм, за якого легкість говоріння про Бога і гадано-глибокий зв’язок із Ним нагадує свободу рекламування зубної пасти.

Засоромлені погляди

«Таємниця наготи» нерозривно пов’язана з таємницею бачення/погляду. Людина, сотворена Богом, перед Його поглядом є нагою. Оголеність тіла — повна правда про нього — відкриває наготу психічну і духовну. Відкриває істину про людину, яка в очах Божих є прекрасною і гідною подиву. Нагота є Божим обширом, сферою Його особливої присутності. У погляді Бога нага людина почувається безпечно й гідно. Допіру гріх, який завжди поєднується з кривдою і приниженням, викликає сором — стража нагої гідності людини (пор. Бут 3, 1-14).

Гріх зачіпає погляд. Гріх відбирає у погляду глибину і любовний характер. Зачеплений гріхом погляд перетворюється на огляд. У ньому тілесна нагота втрачає свою «сакраментальність». Огляд надто поверховий, аби побачити психічну оголеність і дивуватися їй: інтимне прагнення зв’язку, безпеки, вірності, відданості й жертовності, буття джерелом захоплення. Він надто поверховий, аби помітити, що тіло є іконою, повіддю про батьківство й материнство. Тільки у погляді можна побачити прекрасну символіку тіла: кожний його фрагмент є безконечною історією про прагнення кохати і бути коханим. Людина, яку оглядають, почувається річчю. Споживчо виставлене тіло втрачає свою красу. Залишається еротична привабливість, якої замало, аби пережити споконвічне здивування. Огляд, який зупиняється на тілі, не очікує від нього надто багато. А коли розчарується — відкидає його як непотрібний предмет. Тоді «тіла, які нічого в собі не знайшли,/ стороняться себе, розчаровані й далекі».

У безсоромному огляді не об’явиться через тіло духовна краса людини. Істина про «образ і подобу» (див. Бут 1, 26-27) залишається вже тільки на сторінках сухого, нудного богослов’я, і поза будь-яким досвідом. Сяйво творчого погляду Бога, що зачарований у людському тілі, — для сліпих очей, яким доступний тільки огляд, залишається недосяжним. Духовна нагота є найпрекраснішою внутрішньою територією людини. Тіло є іконою цього виміру. Його невимовне сяйво відкриває істинну красу тіла, подібно як сяйво сонця проявляє красу вітражів. У погляді тіло (моє й іншої людини) стає також і місцем молитви: зустрічі й діалогу з Богом, який сам сповнить найглибші прагнення людини.

Бог, стаючи людиною, приймаючи людське тіло, нагадує і радикалізує цю істину. У Христі — через людське тіло — до мене промовляє Бог. Його оголене тіло на хресті є розгорненим підручником живої теології. Тільки через погляд молитовний і контемплятивний (який молиться і споглядає), можна це пізнати й пережити. У музичному творі Дітріха Букстегуде «Membra Jesu nostri» ми запрошені до такого погляду. У семи кантатах погляд зосереджується на почергових фрагментах тіла Христа: стопах, колінах, руках, пробитому боці, грудях, серці та обличчі. Перед очима того, хто споглядає, об’являється дивовижне духовне значення кожного з цих фрагментів. У цій молитві огляд перемінюється в погляд — після нього кожне людське тіло вже сприймається зовсім інакше.

" Людина, яку оглядають, почувається річчю. Споживчо виставлене тіло втрачає свою красу. Залишається еротична привабливість, якої замало, аби пережити споконвічне здивування. Огляд, який зупиняється на тілі, не очікує від нього надто багато. А коли розчарується — відкидає його як непотрібний предмет.

Якщо людський погляд завжди є засоромленим, то огляд — безсоромний. Сором захищає тіло від споживацького огляду і очікує на погляд. Слушним є неспокій, що його відчувають стільки молодих жінок: «Коли я стану гола перед чоловіком, чи він мене не принизить?» (це питання, вочевидь, стосується також і чоловіка у його сприйнятті жінки). Нагота тіла тут репрезентує всю істину про людину. Тільки в засоромленому, сповненому любові погляді нагота може бути відслонена і прийнята. У погляді відбивається її істинна краса, гідність і призначення. Тут можна пізнати, що вона є даром особливої Божої присутності. Коли схрещуються два засоромлені погляди, тоді в очах, як у чистих дзеркалах, відбиваються обличчя й постаті. Людина народжується і формується у погляді іншого. Тільки тут можна віднайти свій вигляд, тут можна почути: «Ти цінний у моїх очах». Ми потребуємо взаємності поглядів, аби відкрити правду про себе.

Погляди та образ

На тлі так представленої проблематики можна торкнутися питання стосовно представлення людського тіла — його наготи — у сфері культури (фільми, образотворче мистецтво, театр і т. д.). Ми знаходимося між двома крайнощами: перший підхід узагалі не ставить жодних меж і критеріїв у показуванні людського тіла («все дозволено»), другий забороняє будь-який показ нагого тіла. У християнських середовищах часто виникає тенденція посуватися в бік другого полюса. Гучну дискусію в Середньовіччі викликало встановлення при вході до катедри у Бамбергу двох оголених людських фігур (Адама і Єви). Однак ці скульптури залишилися, і стикатися з ними мусить кожен, хто входить у сакральний простір катедри. Сікстинську капелу прикрашають фрески Мікеланджело, в яких не бракує оголеного людського тіла. Нагі чоловіки й жінки вписані в події історії спасіння, в усе, що було між Богом і людиною.

Які з огляду на це слід висунути критерії, принципи у відслоненні людського тіла? Суттєвим видається збереження єдності образу і погляду. Образ народжується завжди у чийомусь погляді. Існує спершу в ньому, там формується, аби нарешті народитися — вписатися у матерію, стати плоттю в тому чи тому сенсі. Так народилася людина: у погляді Бога. У Ньому народилася суть людини, яка (суть) потім вписалася в матерію. Тому людина є образом Бога, Його зачарованим у матерію поглядом. Образ неустанно існує в погляді Творця, який, висилаючи сотворене у світ, не губить його з очей. Тому зустріч із таким образом є одночасно досвідом погляду. Образ є «таїнством» погляду. Зустрічаючи людину, ми стаємо у Погляді Бога — перед Його Лицем. У вірші «Погляд» писав колись Йозеф фон Ейхендорф: «Дивишся на мене із твоїх очей/ усміхаючись — немовби з Неба».

Людина, яка свідомо живе у цьому Погляді, сама може поглянути і створити образ. Цього не відбувається автоматично. Якщо я сам не живу в погляді, моя первісна здатність до погляду (така очевидна у дітей) непомітно перетворюється на огляд. В огляді — побіжному, поверховому, позбавленому світла, споживацькому та егоїстичному — я пробую «творити». Однак тільки у погляді народжується образ, тоді як в огляді — образа. Образ і образа — на перший погляд, можуть бути схожими, так важко відрізнити тут правоту митця від його ницості. Тільки в погляді, у його світлі можна розрізнити образ від образи: образа мене ображає, образ — очищує і облагороджує.

Хіба ж не цей katharsis був і є критерієм справжнього мистецтва? У спогляданні «образ» переказує зачарований погляд. Райнер Марія Рільке, стоячи перед стародавнім торсом Аполлона, пізнав такий досвід: «Кожна точка цього каменя/ бачить тебе. Тобі слід змінити життя». Зустріч з образами Яна Вермеєра, творами Мікеланджело, з «Поклонінням трьох царів» Джамбатісти Тьєполо, кантатами Йоганна Себастьяна Баха робить так, що світ, на який я дивлюся, вийшовши з музею чи концертної зали, є красивішим, шляхетнішим, у ньому стільки світла і надії. Тоді я маю враження, що то саме світ є істинним, «об’єктивним». Прошу Бога, аби вже назавжди зберіг у мені цей погляд.

" Тільки у погляді народжується образ, тоді як в огляді — образа. Образ і образа — на перший погляд, можуть бути схожими, так важко відрізнити тут правоту митця від його ницості. Тільки в погляді, у його світлі можна розрізнити образ від образи: образа мене ображає, образ — очищує і облагороджує.

Зроджена в огляді «образа» викликає неспокій, я почуваюся «забрудненим», приниженим, менш цінним, а зачарована в образі тьма чинить так, що світ, який проходить перед моїми очима, стає щораз то більше темним, понурим, песимістичним, і в кінцевому підсумку нереальним. «Образа» силує мене до огляду замість погляду і обкрадає мене, відбираючи багатство реальності. В огляді людина ніколи не побачить, що «повні небеса і земля слави Твоєї» (Слава во вишніх), ніколи не пізнає, що означають слова «поїш їх потоком твого щастя, бо в Тобі є джерело життя, і в Твоєму сяйві ми бачимо світло» (Пс 36).

Першим «критерієм» в оцінці людського творіння (тут також ідеться й про відслонення тіла), таким чином, є місце народження: в погляді чи в огляді. Твір, народжений у засоромленому погляді, не позбавляє тіла його сорому. Засоромлене тіло не заступає «таємниці наготи» людини, яка завжди проникнута Поглядом Бога, у Ньому є цінною і береженою. Я маю враження, що цей образ не є безсоромним, засоромлене тіло — у ризику свого об’явлення очікує на засоромлений погляд. Той, хто цим би злегковажив, набагато сильніше легковажить сам собою. Сором є захисною таємницею відслоненого тіла, яке «схиляє шию» бідачини, що його оглядає. Погляд, зачарований у засоромленому тілі, сильніший від деструктивної сили огляду. Тільки погляд, прихований за полотном образу, може ранити огляд, очистити його і розпочати процес переміни. Нагий погляд любові може пропекти порнографічну неміч калічного огляду. В «Оді рукам» Галина Посвятовська писала: «Під дощем твоїх поглядів/ моя погорда стає покорою/ тремтить у ній внутрішнє прагнення/ проростає в ніжність».

Таким ось чином випливає другий «критерій» в оцінюванні контакту з нагим тілом. Цей «критерій» міститься в глядачеві. Як я дивлюся на цей образ? Можна дивитися безсоромно. Безсоромний огляд не потребує оголеності тіла, аби його принизити у своїй темноті. Навіть найпрекрасніше вбрана жінка у розпашілих думках чоловіка постане споживацько-порнографічно голою.

" Першим «критерієм» в оцінці людського творіння є місце його народження: в погляді чи в огляді. Другий «критерій» міститься в глядачеві. Як я дивлюся на цей образ?

Світло погляду розрізняє образ і образу. Наявний у погляді сором знає, коли опустити очі, коли відслонити наготу, коли дивитися. Інтенсивність цього світла помічає в людському тілі заплановану і вписану в нього гідність. Помічає в людині психічну й духовну красу. Наге тіло у погляді завжди ослонене — повагою, делікатністю, турботою і подивом. Із погляду не зроджується використання. Тільки у погляді дається згода переступити поріг санктуарію наготи. А коли погляд падає на образу, тоді часто родиться співчуття, жаль, бажання допомогти, творчий гнів, який — звернений у бік того, хто це викликав — може, зробить і в ньому засоромлення і розуміння. Буває, що сила погляду перемінює огляди.

*

Під кінець 1705 року прибув до Любека чоловік, який пішки подолав 400 км. Цей 20‑річний на той час Йоганн Себастьян Бах прийшов до цього міста, аби послухати, як грає на органі старий учитель — Дітріх Букстегуде. У житті не раз варто подолати довгий шлях, аби знайти майстрів і споглядати їхні діла. У них зачарований не тільки людський погляд. Традиція цих поглядів переказувана від покоління до покоління для тих, хто про це просить. Погляди любові показують значення засоромленого тіла, дозволяють дивитися і споглядати. Окривають наготу в любов Бога і людини — як сотвореного, нагого Адама у Сікстинській каплиці.

о. Кшиштоф Гживоч, deon.pl

Отець Кшиштоф Гживоч (нар. 1962), духівник Вищої духовної семінарії в Ополі (Польща), викладач на теологічному факультеті Опольського університету.