«Душпастирський динаміт»

Занадто багато людей розглядають Церкву як збір нормативів, законів, заборон. Що таке Церква: інституція, яка приймає відвідувачів, а чи Матір, яка шукає загублену вівцю? Документ з Апаресіди визначає радикальну зміну мислення про те, в чому полягає наша місія.

Про цей документ говорилося багато, зокрема після вибору кардинала Хорхе Маріо Берґольйо на Столицю Петра. «Це душпастирський динаміт», — чув я від священиків, залучених у євангелізацію. І вони не помилялися. Підсумковий документ V Загальної конференції єпископатів Латинської Америки і Карибів, прозваний «документом з Апаресіди», визначає радикальну зміну в мисленні про те, чим є місія Церкви. Всесвітня цікавість до нього обумовлена також і тим, що Папа Франциск не лише брав участь у його створенні як кардинал, але й пізніше цитував цей текст в Апостольському повчанні «Evangelii gaudium».

Віднайдімо ревність!

Це багатовимірний, багатотемний документ. Хоча переважна його частина стосується соціальних питань, зокрема теми бідності, та квінтесенцію послання південноамериканських єпископів я знайшов у словах: «Віднайдімо ревність духа, пильнуймо солодку і повну втіхи радість євангелізування, навіть тоді, коли треба сіяти плачучи». Я «проковтнув» цей документ за кілька годин. Мене захопила його мова. Наприклад, формулювання: «Випливімо нашими кораблями у море з могутнім повівом Духа Святого, без страху перед бурями, упевнені, що Боже Провидіння приготує нам великі несподіванки». Або сповнене смирення: «Визнаємо, що ми спільнота бідних грішників, які жебрають Божого милосердя, зібрані, примирені, об’єднані та послані силою воскресіння Його Сина і благодаттю навернення Духа Святого». Кілька інших перлинок? Прошу: «Віру редукували до звичайного багажу, до збірки правил і заборон, до фрагментарних релігійних практик, до вибіркового сповідування істин віри, до оказіонального приступання до деяких таїнств, до повторення доктринальних приписів, до розмитого або суворого моралізування; словом — католицька віра, яка не промовляє до життя охрещених, не могла би витримати випробування часом». Або: «Наголос, зроблений на особистому й пережитому досвіді, провадить нас до визнання свідчення як ключового елементу життя вірою». Єпископи, згромаджені у бразильському марійному санктуарії, записали в підсумковому документі надзвичайно точний діагноз: «Нашу найбільшу загрозу становить прагматизм щоденного життя Церкви, у якій все на позір точиться нормально, насправді ж, однак, віра занепадає і губиться у дріб’язковості». Це надзвичайно важлива вказівка для тих, хто бачить виключно загрозу «зовнішню». Наша найбільша загроза — «сірий прагматизм щоденного життя Церкви». Літеплість. Дріб’язковість. «Все нібито виглядає нормально…» У цій фразі я почув відлуння слів П’єра-Марі Дельфо, який переконував: «Коли сіль втрачає смак, вона годиться тільки щоб її викинули. Історія показує ясно: якщо християнство не променіє, то не тому, що зустрічає спротив у світі, а тому, що йому забракло ревності й святості».

Писане Духом

Сутність послання латиноамериканських єпископів — це зміна напрямку в сприйнятті місії Церкви: від збереження status quo до виходу назовні. «Пастирське навернення наших спільнот вимагає переходу від душпастирства виключно консервативного, охоронного, до душпастирства рішучо місійного», — читаємо в документі. Що це означає на практиці? — спитав я о. Каспера Маріуша Карпоня, францисканця, який працює у Болівії.

— Думаю, варто розглянути ґенезу самого написання документа, — відповів місіонер. — Те, як він поставав, багато що каже про його новизну та динамізм. То був справжній повів Святого Духа. Цей досить об’ємний текст (554 пункти) не написаний кимось одним. Це труд понад 270 чоловік, не рахуючи ревізорів, консультантів і різного роду коректури: плід трьох тижнів жвавих дискусій і молитви. Єпископів-учасників конференції підтримувала неустанна молитва вірних, згромаджених у санктуарії. Як на мене, ми маємо справу з імпульсом, автором якого є сам Святий Дух. Документ виник у час понтифікату папи Бенедикта, якого досить часто сприймають як консерватора. Але саме цей папа дав учасником конференції цілковиту свободу висловлювання думок і поглядів, висування ідей і висловлення  несхвалень. Текст документа — це великий маніфест, який розбуджує місійний запал. Водночас він зосереджує велику увагу на соціальних питаннях. Це багато говорить про модель душпастирства, за яку голосують єпископи-латінос: завдання душпастиря — нести надію та ентузіазм, і при цьому не бути відмежованим від справ, якими живуть люди.

" Завдання душпастиря — нести надію та ентузіазм, і при цьому не бути відмежованим від справ, якими живуть люди.

Діяння Апостолів, версія 2.0

Архиєпископ Ріно Фізікелла, який від 2010 року керує Папською радою розвитку нової євангелізації, на запитання, чим є наведене в документі «пастирське навернення», відповів так:

— Як відомо, навернення є особистим актом. Це вираження того, що певна людина зважується змінити своє життя після того, як почула Добру Новину. Цей образ, перенесений на душпастирство, вимагає від священиків та всіх членів Церкви зміни перспективи. «Пастирське навернення» бачиться як відвернення від бюрократії, крізь призму якої часто розглядають Церкву, — аби «стати знаком живої спільноти, яка проголошує Ісуса Христа і живе Ним назовні».

У першу річницю конференції кардинал Оскар Родріґес Марадьяґа з Гондурасу, нині — координатор Ради кардиналів, скликаної Папою Франциском, опублікував статтю під промовистим заголовком «Душпастирське навернення як виклик». Там він написав: «Під час приготувань до конференції часто говорилося про обов’язковість шукання нових душпастирських моделей. Не можна було далі функціонувати за заїждженими схемами. Один із моїх близьких співпрацівників сказав мені: ’Інколи замало обмежитися змінами та переробками в оформленні дому, а треба змінити сам дім’. Культурні зміни [у нинішньому світі] величезні. В сучасній культурі можна легко знайти напрямки, які пропагують побудову суспільства без будь-яких згадок про Бога і релігію. Непокоїть факт, що чимало католиків відходять по сектах і спільнотах протестантського походження.

Важкі часи вимагають нових учнів (…) Надто багато людей сприймають Церкву виключно як збір нормативів, законів, заборон. Ми маємо чесно відповісти собі на питання, чим є Церква: інституцією, яка приймає відвідувачів, чи матір’ю, яка шукає загублену вівцю? Кожний християнин мусить відчути співвідповідальність за поширення Царства Божого. Віруючі люди розраховують на автентичне навернення своїх пастирів. Як єпископи і священики, ми маємо збудити в собі тугу за душпастирською близькістю».

Кардинал Марадьяґа говорить чітко, — каже о. Капронь. Перед лицем суспільних викликів дотеперішня модель Церкви не спрацьовує.  Тому необхідно здійснити справжню перебудову наявних структур Церкви, роблячи з неї спільноту, націлену на місію. Вочевидь цього не вдасться без попередньої особистої зустрічі з Христом, бо тільки вона має міць перемінити людину і зробити її свідком. «Цей матч виграно», — нагадують єпископи у кожному розділі документа. Не живімо так, ніби ми приречені на нічию. Сам початок документа містить заохоту, аби на дійсність Церкви, соціальні чи політичні питання поглянути… з перспективи Неба, очима самого Христа.

— Під час нещодавнього візиту польських єпископів ad limina apostolorum у мене був шанс запитати Папи Франциска про Документ з Апаресіди, — згадує єпископ Гжегож Рись. — Папа відповідав зацікавлено і досить довго, хвилин десять. Його відповідь можна викласти у кількох пунктах. Неможливо бути учнем Христа, не будучи водночас місіонером. Учнівство і місійна залученість це як дві сторони однієї медалі. Церква — як кожний здоровий організм — потребує досвіду зростання. А зростають не на шляху прозелітизму, а завдяки привабливості свідчення! Свідчення приваблює. Результативно. Документ, сказав Папа Франциск, не був підготовлений раніше, а постав протягом днів роботи Синоду, і саме його виникнення відкривало оці отцям на дію Святого Духа. То Дух будував єдність, у якій неможливе до виконання виявлялося, однак, можливим (наприклад, пропрацювати за два дні понад 2 тис. заявлених поправок). Праця Синоду тривала у марійному санктуарії; своєрідним «тлом» засідань була невпинна «музика молитви», що долинала з горішнього храму, від паломників, які відвідували санктуарій. Отже, документ поставав не тільки в упорядкованій теологічній рефлексії, але також із молитви та досвіду Церкви, яка має обличчя і сутність Матері! Кожний  наступний день праці єпископи розпочинали Євхаристією, яку відправляли разом із вірними, тобто в оточенні Люду Божого, у зустрічі з ним, а не в якійсь абстрактній ізоляції «всевідаючих пастирів», — підсумував єпископ Рись.

Фото: Revista Ecclesia

До міста!

Величезна проблема південної півкулі — шалений темп міграції до міст, якого раніше не було. По передмістях розростаються гігантські дільниці бідняків, і там нормальною справою стає торгівля людьми, зброєю, наркотиками. «У Болівії молодь щоразу частіше втікає до міст, — розповідав мені кілка років тому єпископ Кшиштоф Бяласік з Оруро. — Вони там працюють у шахтах, і часто, аби витримати нечувано тяжкі умови праці та крайню бідність, жують листя коки. Багато втікають за кордон.»

У самій Аргентині працює більше 2 млн. болівійців. «Церква, — читаємо в Документі з Апаресіди, — з самого початку постала у великих містах і використовувала їх, аби поширюватися. Тому з відвагою і радістю ми можемо провадити євангелізацію в сучасному місті. Однак можна відзначити позицію страху перед міським душпастирством: тенденцію замикатися у старих методах і займати оборонну позицію щодо нової культури, як і почуття безсилля перед лицем великих труднощів, пов’язаних із містами. Віра вчить нас, що Бог мешкає у місті зарівно посеред його радощів, прагнень і надій, як і в його скорботах і стражданнях».

— Виразно видно, — сказав мені кілька місяців тому євангелізатор Дональд Тарбіт, — що там, де нове волання Духа було сприйняте ієрархією, Церква ожила. У Бразилії на це пробудження дивляться з величезною підозрою. Наслідок? За 30 років Церква втратила 40% вірних. Вони повідходили до нових п’ятидесятницьких спільнот. Лише коли єпископи сказали: «Харизматики, повертайтеся!» — статистика почала змінюватися. Церковні власті повинні радо вітати це «вилиття Духа». Неважливо, чи це Віднова харизматична, чи інші рухи віднови Церкви.

У документі знайдемо виразну декларацію відкритості на нові спільноти й рухи в Церкві: «Почавши від П’ятдесятниці, Церква переживає плідні втручання Духа, божественної вітальності, вираженої в різних дарах і харизмах та в різних служіннях, які творять Церкву і служать євангелізації», — пишуть єпископи. «Люд Божий, — нагадують вони в іншому місці, — відчуває потребу в священиках-учнях, які мають глибокий досвід Бога (…) Аби служіння священика було згідне і становило собою свідчення, він має любити єпископа і здійснювати свою місію в єдності з єпископом та іншими священиками дієцезії».

«Ми мусимо, — нагадують автори документу, — наново розпочинати від Христа, усвідомлюючи, що в підставах буття християнином немає якогось етичного рішення чи якоїсь великої ідеї, натомість є зустріч із Подією, з Особою».

Я читаю ці речення черговий раз, і відкриваю, що це, зрештою, прекрасне підсумування і спільний знаменник усіх проповідей Папи Франциска!

Мартін Якимович, Gość Niedzielny