Вбивство чи знешкодження несправедливого нападника? Католицька Церква чітко розмежовує безкомпромісне ставлення до заповіді «Не вбивай» та справедливий опір і право на захист від агресора, коли громадяни держави-жертви агресії навіть зобов’язані стати до національної оборони. А правителя-агресора, який самовільно розпоряджається життями та добром своїх підвладних за допомогою війни (отже, і несе за це повну відповідальність), ще у ХVI ст. було названо не володарем, а тираном.
Такий висновок зробив засновник міжнародного права, домініканець Франциск де Вітторія. Коли ці слова пролунали 15 січня 2014 р. в Києві в рамках виступу «Чи благословив би Бог силовий характер Майдану?», ми й гадки не мали, як вони актуалізуються вже за кілька тижнів.
Майдан, який став не лише революцією гідності, а й протестом сумління, виявив багато: агресор-сусід не хоче незалежної держави поруч, натомість бажає колонізувати всіх і вся. Українці масово долучилися до оборони країни; багато хто запрагнув допомогти армії. Почалася антитерористична операція (АТО), і перед нами знову шерег питань… Про те, як де-факто за таких умов розуміти заповідь «Не вбивай», читачам «КВ» розповість о. Петро Балог OP, автор згаданої доповіді про силове протистояння.
Отче, яке значення ми загалом вкладаємо в П’яту Божу заповідь?
У цієї заповіді завжди було широке розуміння, яке включало в себе неможливість кривдити людину, завдавати шкоди здоров’ю (своєму або чужому) тощо. Має вона і вузьке розуміння, воно конкретне: нікому не можна відбирати життя.
Однак тут Церква завжди зважала на обставини, коли виникала потреба захищатися та вести справедливу боротьбу. Адекватний захист (аж до заподіяння смерті нападникові) ніколи не вважався прямим убивством. Саме цим пояснюється факт існування в Церкві благословення воїнів.
Тут варто згадати слова Христа: «Все, отже, що бажали б ви, щоб люди вам чинили, те ви чиніть їм, – це ж бо закон і пророки» (Лк 7, 12). Звісно, розуміти цей заклик потрібно у світлі обов’язку захищати, а не фальшивого «упокорення» перед чиїмись неправедними діями.
Сучасне суспільство має безліч спокус стосовно П’ятої заповіді. Йдеться і про буцімто «право» на аборти та евтаназію (легалізоване самогубство), інші виклики у сфері біоетики тощо. Право людини на природний початок життя, безпечне життя в утробі матері, народження та природну смерть треба ледь не відвойовувати, і ця війна нерідко ще більш абсурдна, ніж та, що зі зброєю в руках.
До речі, про зброю. Питання сучасного озброєння провокує безліч дилем для християнина…
1994 року Україна відмовилася від ядерної зброї, отже, зброї масового знищення в Україні немає. Ми можемо розраховувати лише на локальне знешкодження противника: на артилерію, танки, військову авіацію… Хоча нині громадянське суспільство загалом дуже чутливе до застосування зброї як такої: перевищення допустимих норм викликає осуд світу.
Інша справа, що важко воювати, коли противник прикривається мирним населенням, а хід війни відстежує через медіа ввесь світ, по-різному трактуючи події. Жертви серед мирного населення, тактичні помилки, вдалі й невдалі бої –під час воєн ці трагедії були завжди, але не завжди був Інтернет і ТБ, куди відразу потрапляє інформація про це.
Нині у світі існують прийоми мінімізації ризиків для мирного населення, однак ми все одно не маємо настільки розвинутих технологій, як у США, щоби життя мирних мешканців зовсім не потрапляло під загрозу. Тут варто позитивно згадати про початок створення коридору для евакуації населення з зони АТО, спроби бодай мінімально забезпечити потреби біженців – хоча ми тільки вчимося вирішувати всі ці питання, що й не дивно, зважаючи на те, у якому стані армія була ще в березні цього року.
Чи ми часом не в глухому куті?..
Ситуація не ідеальна. Стан війни – це стан зла. Бог не хоче цього. Але це наслідки злих учинків людини, що накопичувалися іноді протягом багатьох століть. Війна відображає якусь соціальну несправедливість: агресор хоче щось відібрати, нав’язати свою волю тощо. Конфлікт двох політиків може стати трагедією для двох країн; тиранія когось одного може зруйнувати і його країну, і її мешканців, і стати бідою для країни-жертви.
Натомість ті, хто захищаються, мають моральне право на захист: вони борються зі злом. Але методами такого ж зла, чи не так? І знову дилема. Тому силові методи морально допустимі лише тоді, коли всі інші вичерпані, а шансу на результативні перемовини (з дотриманням справедливого права відстоювати благо для своєї спільноти) немає. Тоді власне життя і свободу доводиться захищати ціною здоров’я, а то і життя – і свого, і противника. Але саме той, хто першим запрагнув несправедливості, і несе за це відповідальність.
Проте буває і неадекватний захист, так би мовити. Коли уряд США розпочав війну в Іраку як буцімто «відповідь» на теракти 11 вересня 2001 р., св. Йоан Павло ІІ виступив категорично проти, вимагаючи, щоби ніколи більше і за жодних умов не було чогось подібного. Бо тоді йшлося тільки про помноження зла.
Стан неоголошеної війни провокує безліч проблем: країна атакована ззовні, агресор цього категорично не визнає. Точиться, крім того, інформаційна війна, завдяки якій агресор вербує нових найманців…
Так, російська влада намагається нав’язати нам стан буцімто громадянської війни, що не відповідає дійсності. Колись виникла теорія про те, що ХХІ ст. стане часом «гібридних», тобто змішаних, війн, і ця ідея підтверджується. Ідеться про нові методи війни, фактично – методи спецслужб, які діють зовсім інакше, ніж військові. Це методи хитрості, обману та вдавання, а не прямого нападу, як колись. Без оголошень, без прямого втручання армії – але це війна. Так виникає нове визначення війни, яка пізнається за своїми наслідками, а не за початком. Приклад – окупація Криму, російська військова техніка на Донбасі, фінансування бойовиків (війна чужими руками, чужий гріх). Усе це наслідки, але причиною є фактичний стан війни, у яку Україну втягує російська влада. Але це справжня війна, і, отже, треба діяти адекватно.
Зараз тривають дискусії про те, чи має в кожному домі бути вогнепальна зброя. Яка Ваша думка про це?
Колись, ідучи в подорож, навіть св. Домінік брав із собою холодну зброю для захисту. У Середньовіччі це було звичайною справою, зважаючи на кількість розбійників на дорогах.
Сьогодні дуже багато людей, наприклад, у США, легально володіють вогнепальною зброєю, і я не чув, щоби Церква протестувала на цю тему. Періодично трапляються випадки, коли неадекватні підлітки беруть зброю в батьків і вчинюють розстріл – але всі усвідомлюють, що один такий випадок за півроку-рік на майже 320 млн. населення ще нічого не доводить. Наприклад, 2009 року в Росії було вчинено 21 603 вбивства, а в США – 13 636. Хоча чисельність населення у Штатах удвічі більша, а на 100 осіб там налічується майже сто одиниць зброї, тоді як у РФ – лише близько дев’яти.
Варто пам’ятати, що зброя дає право на захист у крайньому разі, а не на вбивство. Заради захисту вперше стріляють у повітря, удруге – по ногах і лише потім на знищення. Це принцип відповідальності, який забороняє перевищувати рівень допустимої самооборони.
В Україні на руках громадян перебуває десь близько 2 млн. одиниць вогнепальної зброї (включно з мисливською). І це питання, чи готові ми до більш масового озброєння, так би мовити. Натомість не викликає дискусій те, що дістати дозвіл та мати зброю повинна лише повністю адекватна й відповідальна людина, психічна стійкість якої не підлягає сумнівам. Та цього питання не варто боятися: набагато страшніше, коли в країні багато нелегальної зброї в неадекватних осіб, що кожного року спричинює безліч трагедій серед наших громадян.
Довідка «КВ»
о. Петро Степан Балог OP: 37 років, місце народження – м. Мукачеве.
У 19 років вступив до Ордену Проповідників (домініканців).Ї
Від 2010 року служить як священик та викладач в Інституті релігійних наук св. Томи Аквінського в Києві.
Докторант богослов’я (Університет Адама Міцкевича, Познань, Польща), спеціалізація – догматика.
Захоплюється екуменічною теологією, патристикою, еклезіологією.
Біритуаліст, тобто має право служити як у візантійському, так і в латинському обрядах.
З улюблених цитат: «Те, що ви будували роками, може бути зруйновано вмить – усе одно продовжуйте будувати».
ІринаМаксименко, Католицький Вісник №13
фінансово.
Щиро дякуємо!
