Свідчення

Я знаю, що таке in vitro

24 Липня 2014, 17:34 5258
дитина

Прагну поділитися з вами досвідом, пов’язаним із методом in vitro. Думаю, що сьогодні я вже до цього готова, бо вже немає в мені тих крайніх емоцій, дякувати Богові, я пропрацювала вже в своїй голові цю тему, і хочу, аби жінки, які стоять перед цим важким рішенням, могли почути когось, хто прекрасно знає, що відчувають вони.

З чоловіком я познайомилася в останньому класі ліцею. То було 25 січня 1998 р., останній день Курсу Филип для молоді. Через багато років я знайшла картку, яку тоді підписала, а на ній — особисте віддання свого життя Ісусові. Так, пам’ятаю, як близько тоді був Ісус. Може, саме цей спогад пізніше врятував моє життя.

Які були тоді мої плани? Закінчити навчання, а потім… ну власне, пам’ятаю, на як на якійсь вечірці хтось мене спитав, що я хотіла би робити після навчання, а я відповіла, що хотіла би народити дітей. Не знала тоді, що я робитиму, де працюватиму, єдине для мене було певне — те, що я матиму дітей.

Після того як я розпочала навчання, увійшла в нове оточення, закінчилися зустрічі Спільноти нової євангелізації, я перестала ходити до церкви, вирішила скласти своє життя сама. І як ми були вже на останньому курсі, то одружилися.

За рік я опинилася в лікарні. Після операції лікар сказав: ви будете жити, але можуть бути проблеми з вагітністю. Мій світ обвалився. Пам’ятаю, коли чоловік прийшов до мене в палату після операції, я розплакалася і сказала йому, що не стану його винуватити, якщо він мене полишить, бо, зрештою, я не зможу йому дати того, для чого була створена. Йому це й до голови не приходило, а для мене світ немовби скінчився.

Важко було взяти себе в руки. Про те, як це важко, знають тільки жінки, які це пройшли. Я багато плакала. Мій чоловік хотів бути для мене підтримкою, але небагато розумів. Він думав і відчував повністю інакше. Я й надалі не ходила до церкви, молилася переважно у хвилини повного розпачу, інколи на молитві кричала. Була зла на Бога. Почувалася так, ніби Він мене скривдив.

Ми весь час старалися мати дитину. Чергові місяці й роки. Кожний місяць означав оплакування. Зовні все ніби в порядку, а всередині самі руїни. Чи можна жити й одночасно бути мертвим? Можна.

У такому стані ми зупинилися на рішенні скористатися процедурою in vitro. То мав бути наш останній шанс. Я знала, що це суперечить ученню Церкви. Але чим тоді була для мене Церква? Будівлею… священиком, який сказав якось у проповіді, що жінка покликана до народження дітей, а якщо я не можу родити дітей, то це означає, що я непотрібна. Тобто Церква була для мене священиком, для якого я була ніким.

Тому я сказала Господу Богу: а звідки я маю знати, що Церква не помиляється? Чи то Ти мені кажеш, що in vitro погане, чи якийсь ксьондз, який ні на чому не знається? Ти ж бо дав людям розум і здатність ним користуватися. Ти дав покликання лікареві, який каже, що це тільки форма лікування, така ж, як будь-яка інша. Чому я маю йому не вірити? Зрештою, я Тебе не виключаю, бо то Ти даси життя цій дитині. В такому разі, я на власну відповідальність ухвалюю таке рішення.

У той час я познайомилася з людиною, яка живе дуже близько Бога. Розповіла їй про свої проблеми та сумніви. Говорила, як мені важко тут щось вирішувати. А вона мені на це: «Відповідь дуже проста, для християнина немає важкого вибору». Тоді то я вперше почула від неї: «Неправда, що ти не можеш бути матір’ю, ти просто не можеш сама народити дитину».

Я її не послухала.

Пам’ятаю коридори клініки. Повно фотознімків усміхнених дітей з in vitro. Як же це гарно. Але, з іншого боку, як це контрастує з сірими, переляканими обличчями жінок, які чекають на свою чергу. На всіх обличчях — те саме напруження. Чи в нас вийде? У клініці інтимні справи перестають існувати. Рецепціоністка голосно кличе пацієнтку на обстеження з чистоти піхви. Двері до кімнати забору сімені легенько прочинені. Всередині якось темно, стіни червоні, на столику газети з порнографією. Всюди дуже стерильно, чисто, біло… окрім дітей на фотознімках, мало хто усміхається.

Проходимо різні обстеження, я приймаю щоразу більше препаратів, мої гормони шаленіють. Однак я занурена в депресію, і хочу пройти все, витримаю все, аби лиш мати дитину. Ми робимо все потрібне, аби набрати якомога більше яйцеклітин, з яких потім будуть зародки. Зрештою вдається взяти шість. Настає день підсадки. Аби збільшити імовірність запліднення, вибирають два найсильніші зародки. Я отримую їхні фотографії у сильному збільшенні. Там видно сірі кульки, поділені на кілька дрібніших кульок. Я вже бачу там нашу дитину. Решту зародків заморожуємо. Тепер маємо два тижні чекати на результат. Я вся на нервах. Кожний новий сигнал організму стає приводом для крайніх емоцій, від ейфорії до розпачу. Сьогодні я думаю, як моя дитина могла почуватися безпечно за таких умов? За два тижні ми вже знаємо… не вдалося. Лікар каже не перейматися, бо за першим разом рідко коли вдається, а я відчуваю, що втратила свою дитину.

Переживаю цю втрату в самотності. А всі довкола кажуть, що нічого ж не сталося. Знову кричу на молитві.
Я в депресії, хочу якнайшвидше спробувати ще раз, але виявляється, що з огляду на здоров’я це вже неможливо. Ми полишаємо цю тему і стараємося повернутися до звичайного життя.

Сьогодні я переконана, що Бог у той час мене дуже сильно шукав. Я не полегшила Йому цього завдання. Взагалі не приходила до церкви. Ну бо навіщо. Зрештою, я ж скоїла тяжкий гріх і вже перекреслена. Нема мені чого там шукати.

Однак певного дня я таки вирішила зайти до храму, не на Месу. Всередині кілька осіб моляться. Я сіла на лавці в самому кінці. Немає вже в мені ніяких емоцій, але відчуваю якийсь великий мир у серці, щось, чого вже довгі роки не відчувала, немовби все довкола мене каже «як добре, що ти тут». Виходжу: це, певно, тільки обман, спогад, нічого більше.

В цей час наше подружжя поволі розпадається. Ми щоразу більше віддаляємося одне від одного. Мені прикро, що чоловік неспроможний мене зрозуміти, він не розуміє і йому все це набридло. Якось у неділю ми дуже сильно сваримося, кажемо, що треба це подружжя якнайшвидше розірвати. Тоді, не знаю чому, я сказала: «Слухай, давай сьогодні підемо на Месу, це буде наш останній шанс. Якщо там нічого не зміниться, то подаємо на розлучення».

Ми йдемо на вечірню Месу, йдемо геть побиті, розвалені, знищені. Замість звичної проповіді виходить молодий хлопець і показує пантоміму про створення людини. З моїх очей котяться сльози, я бачу, що зворушення торкається й серця мого чоловіка. Потім цей хлопець розповідає про свій досвід Бога. Він каже якісь предивні речі. Про чудеса і зцілення. Мені пригадуються часи Спільноти нової євангелізації.

Коли він нарешті оголошує, що в нашій парафії відбудуться реколекції під назвою «Семінарія віри», я вже знаю, що це — запрошення для нас.

На початку приходжу тільки я, мій чоловік зазирає на другу чи третю зустріч із цікавості. Нам обом важко повірити, що щось зміниться. Але Господу Богу це не заважає. Він уже перемінює наші серця. Цього не стається одразу. Бог приходить делікатно, торкається і зцілює поволі, дає нам шанс продумати й одуматися, помітити чудеса, які Він творить у нашому житті. Ми зустрічаємо чимало людей, які на щодень мають досвід Бога. Заново пізнаємо Церкву. Починаємо розуміти, що ми її частина. Починаємо вірити, що Бог має для нас найкращий план. Вчимося довіри.

По закінченні реколекцій, як ніколи раніше, я відчуваю брак можливості приступати до Святого Причастя. Певна, що з цим нічого не можна вдіяти, що до кінця життя я буду тільки тужити. Це боляче. Більше, ніж будь-коли раніше. Я починаю виразно бачити, як сильно я досі прагнула сама керувати своїм життям, і до чого це мене привело. Мені шкода. Хочу з кимось про це поговорити, але соромлюся й боюся.

За кілька місяців вирішую піти до священика і сказати про це. Насправді то я маю надію, що в мене ще є якийсь шанс. Не можу повірити, коли зрештою дістаю розрішення. Нарешті я спокійна…

Вже не мушу перейматися своїм життям — знаю, що я в найкращих руках.

Залишається питання, а що з замороженими зародками. Раз на рік ми оплачуємо їхнє перебування в морозильнику. Досі ми про них не дуже й думали. Тепер ми певні, що це необхідно вирішити. Повертаємося до клініки. Підписуємо заяву про передачу зародків іншій парі. У стерильному, білому покої, у присутності усміхненої жінки в білому халаті, я відчуваю, що віддаю власних дітей і вже не маю можливості гарантувати їм безпеку.

Я знову багато плачу, але цього разу запитую Бога, що ж мені робити. Наступного дня вже знаю, що віднині й аж до кінця життя я мушу за цих дітей молитися. Роблю це щодня.

Ми починаємо ходити на зустрічі парафіяльної спільноти. Там знайомимося з людиною, яка за кілька місяців надсилає нам фото зі своїм усиновленим дитям. Тоді ми вже певний час думали про всиновлення, але якось усе це довго і складно. Завдяки тій людині ми потрапили до осередку, де вся підготовча процедура триває лише кілька місяців. І через п’ять місяців після першого візиту до цей осередку ми стаємо прийомними батьками нашого синочка. За два роки маємо ще й прийняту донечку.

Останньої неділі я на Месі дивилася на нашу сім’ю. Діти бавляться. На молитві зосередитися важко. Ми стараємося їх стримувати, але інколи це нелегко. Всміхаємося одне до одного. Ми — сім’я. Хоч ми мало спимо і нам бракує часу на земні задоволення, та ми — щасливі.

За матеріалами: deon.pl  

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: