З 16 по17 серпня має відбутись ІІ Всецерковна проща до Патріаршого собору Воскресіння Христового в Києві. Захід звертає увагу вірних на 25-ту річницю виходу з підпілля Української Греко-Католицької Церкви. Ці дні можуть стати приводом для роздумів — чим взагалі є Церква? Який принцип її функціонування? Більше того, питання це персоніфікується, стає зверненим до кожного окремого людського серця – а чим для мене може бути повчальна дійсність Церкви у підпіллі?
Здавалося б, на перший погляд, що таке Церква більш-менш зрозуміло. Храми, святині, парафії, спільноти, священство, миряни, святі. Але досвід, що його пережила УГКЦ, над яким ми роздумуємо, вказує на існування глибшого, не настільки явного, рівня церковного життя. Для того, щоб підійти до розуміння цього аспекту, варто розпочати з усвідомлення поняття підпілля. Церковні ієрархи заарештовані. Священство заслано до таборів. Храми закриті. Офіційно на теренах СРСР Українська Греко-Католицька Церква перестала існувати. Та вона не зникла в душах своїх вірних. Вона продовжила своє служіння на вівтарях людських сердець, і звідти вилилась у підпільні духовні семінарії, приховане богопосвячене життя, домашні Служби Божі та хрещення – служіння Тому, Хто бачить тайне і воздає явно.
Іншими словами, склався прецедент, за якого видимо Церква зникла, та насправді вона продовжила вести до спасіння тих, хто тримався її. Цим збувається євангельська істина – кожен сам по собі є храмом Святого Духа. Відповідно, Дух живе не у камені, а у серці. Тому, Церква – це ми, об'єднані Духом, це кожен, хто вірить, хто приносить Богу свої болі, надії, таланти. Таким чином, будь-хто з нас стає співучасником творення церковного життя, написання спільної історії спасіння. Цей процес відбувається безперервно, шляхом особистих щоденних вчинків та виборів, що, прокладаючи шлях окремої людини, у сукупності своїй набувають масштабного значення. Адже Церква є спільнотою людей, які, безумовно, впливають одне на одного, існують у єдності віри.
Викладені вище думки, у світлі днів ІІ Всецерковної прощі, що надходять, насправді дають досить широкий простір для особистих роздумів. Якщо, авжеж, підійти до цього процесу творчо. Церква своїм підпільним періодом вказала на істину вагу кожного християнина у своєму лоні, на важливість, яка не проминає у часі, не втрачається від покоління до покоління. Відповідно, постає питання – що я зробив (або зробила) для своєї Церкви власним життям? Варто пам'ятати, що це можуть бути, на перший погляд, зовсім прості речі, але в очах Бога важити найбільше, подібно двом вдовиним лептам.
фінансово.
Щиро дякуємо!
